«Шоб він уже здох, трясця!» – як у нічному клубі спалили путіна. Репортаж

Легкий дощ моросить на схилах Дніпра: Київ зустрічає Масницю водою. 

Та в нічному клубі «Курені» на Печерську буде спекотно все одно. Сьогодні тут танцюватимуть й палитимуть опудало російського диктатора путіна, більше відомого, як «хуйло». 

І я уже стою в черзі на вхід. Сьогодні він безплатний. 

Дайте вже зажигалку, йо-майо

Вечір неділі, та людей багато: щасливчикам вдалося зайняти місця навколо майбутнього багаття. Воно на відкритому майданчику внизу під основною будівлею.

Зверху вниз на опудало бункерного дивляться інші відвідувачі. Кілька з них готові ловити перформанс на довгі об’єктиви камер. Кому не вистачило місця ні там, ні там, виглядають початок дійства на сходах. 

Очікувала потусити серед зумерів, проте прийшло багато міленіалів. Один такий поряд зі мною сьорбає пиво, жаліється на погоду:

– Дайте вже зажигалку, йо-майо, дощ же падає!

– Ой водо-водограй, грай для нас грай, – відповідає йому піснею ді-джей. Мокрі куренівці сміються.

Протискуюсь ближче до епіцентру майбутніх подій. Переді мною танком прокладає шлях чоловік з трирічною дитиною на плечах. Хто сказав, що нічні клуби тільки для дорослих?

Спалювання хуйла єднає

Співробітник святої української інквізиції входить в коло з факелом: летс гет іт стартед! 

Музика змінюється на славетну композицію, що єднає нас уже 10 років:

– Путін хуйло! Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!

Опудало почало горіти з лівої ноги. Про дощ і забули: танцюємо, підспівуємо.

Максим прийшов сюди, завершуючи Масницю-кроулінг: йому цікаво, як цього року в столиці святкують: 

– Спалювання хуйла єднає. Такі штуки потрібні. Пофіг на зиму, нашо її палити. У нас є кого. 

Стає гаряче: спалахнуло сіно під опудалом. Кілька дівчат спробували зробити хоровод. Але далі спільної радості від процесу горіння єднання не пішло. Хтось активно пішов в танок, інші стали в чергу по млинці: цим вечором вони тут основна страва.

Трохи далі від усіх пані у шкіряній куртці. Просить її не фотографувати:

– Чоловік не знає, що я тут. Він військовий і не розуміє святкувань під час війни. А я зайшла на вогник. Хочеться, знаєте, побути серед людей. Рідко буваю десь. Побачила афішу, приїхала. Танцювати не тягне, хоча раніше часто ходила в клуби…

А мені нравиться, як воно горить

Дівчина з неоновими дредами стоїть зовсім близько до вогню. Усміхається. З багаття вилітають гарячі іскри. Запах просочується у волосся та куртку, і можна уявити себе на літньому фесті десь під Алуштою. Здається, що й дощ став теплим. З присмаком моря.

– Шоб він уже здох, трясця! – дівчата, зриваючи голоси, піднімають тост поряд з колонкою. 

На них дивляться хлопці з абсолютно серйозними обличчями:

– Питаєте, як нам фаєр-шоу? – каже один з них. – Та нормально… Ладно, нам ніяк. Два роки вже… Палять одне чучєло, інше. Дротікі кидають в лобєшнік, голками протикають. А ракети летять і летять. Толку. Думав, хоч щось зараз відчую. Але ноль, зіро. 

– А мені нравиться, як воно горить, – підхоплює другий і перший втрачає серйозність. Старий жарт досі смішить.

Вечір заглиблюється в темряву, і багаття стає ще яскравішим.

Його відблиски падають на обличчя Христини:

– В Києві дуже мало клубів з українською музикою, і я зараз кайфую. Ми ж живі, нам потрібно трохи радості. Шкода, що це спалювання – лише вистава. Та я вірю, що так наближаємо перемогу. 

Люблю запах паленого м’яса

Її подруга Женя робить ковток чогось смачного з паперового стаканчика і, дивлячись мені у вічі, видає:

– Знаєте, що я люблю найбільше? Запах паленого м’яса. Не шашликів. Я лікарка. Часто бачу опіки. Тааак хочу понюхати горіле хуйло! Час настав його спалити насправді. Я готова. Бензин сама куплю, сірником чиркну. 

Тліють останні вуглики опудала. Глядачі розбрідаються хто куди: по випивку, в приміщення, додому. Частина людей прийшла виключно на гаряче видовище і тепер спішить на вихід. Для постійних тусовщиків «Куренів» перформанс став приємним бонусом. Тепер вони йдуть продовжити вечір всередину клубу. 

Тут під стелею величезні ловці снів, дракони та свічки з «Гаррі Поттера»: щовихідних заклад робить тематичні вечірки. Схоже, деякі декорації потім продовжують жити своїм життям. До бару черга, на танцполі тісно. Про свято нагадує електронний вогонь на колоні і запах багаття, який ми принесли на собі. 

Я закриваю очі і занурююсь у музику. Фіксуюся в часі. Колись я уявляла нашу перемогу дуже щасливим днем, коли ми вибіжимо на вулиці та будемо святкувати. Зараз мені мружиться цей день таким, як сьогодні.

Ми зберемося разом. Подивимося, як згорить війна. Частина поспішить додому обіймати своїх. Інша – лишиться в черзі на бар. Хтось заплаче. Хтось засміється. А я буду дівчиною з неоновими дредами. Стоятиму занадто близько до багаття. Мовчки вдихатиму вогонь. І усміхатимусь.

Більше про київські вечори:

• Поетичні дуелі під вино
• Тренінг з домедичної допомоги
• Чоловічий конкурс краси в ЛГБТК+-клубі

Ольга Бродська

журналістка