«Аж волосікі на шкірі підіймаються»: що таке плейбек-театр та чому там нема сценаріїв. Репортаж

Київ, вітряний осінній вечір. Метро «Либідська», 18:00.

Я поспішаю до театру. З собою взяла історію. Бо у плейбек-театр «На варті» йдуть «зі своїм».

Тут не буде вистави за сценарієм. Актори гратимуть те, що розкажуть їм глядачі.

Як ви?

Плейбек виник у 1975 році в США і відтоді поширився на 75 країн світу. Його засновники мріяли залучати глядачів до дійства, створювати інтерактивні перформанси. Так театр отримав новий жанр.

В Україні плейбек існує з 2001 року. Таких театрів у нас багато – плейбек розвивається. На сьогоднішній перформанс sold out був ще добу тому.

У непримітному підʼїзді ховається культовий театр «Дах», саме тут сьогодні буде вистава. Невелике фойє, воно ж бар. Туди черга.

Акваріум з черепашкою, диванчик, маски на стіні та одяг, що звисає зі стелі. Сюди приходиш і розумієш: творчим можна зробити будь-який простір.

Збираються глядачі: подруги, сімʼї з дорослими дітьми, пари поважного віку – різношерсті.

Третина з них не знає, що таке плейбек. Хтось у радісному очікуванні, хтось сховався в думках.

Чорна сцена. Зліва – фортепіано, бубен, маленький ханг, деревна жаба з палицею та інші музичні інструменти. Справа – два стільця.

Виходить ведучий Вітя: його посада тут називається кондактор. Він – міст між акторами та глядачами.

Вітя вітається і питає:

– Як ви?

У кого є історія?

Тиша. Ми не були з порогу готові до того, що комусь не пофіг, як ми. Вітя питає, як ми доїхали, який настрій зараз. Питає не як ведучий. А як друг.

Потроху публіка шевелиться і поодинокі репліки про затори і холод долітають до сцени.

– Я як натягнута струна, – чую дівчину з останнього ряду.

На сцену виходять четверо акторок. Всі у чорному і босі.

Кондатор представляє їх:

– Ната. Галка. Слава. Дарина. 

Вони не вітаються з нами. Просто стоять і дивляться кудись крізь аудиторію. Вітя каже, що спочатку вони розкажуть свої історії.

– Моєї мами немає уже два роки, – Ната виходить вперед. – Я помічаю, що стаю схожою на неї.

Вона розповідає свою історію і стає на місце. За нею діляться не менш сильними інші.

Театр «Дах» похитнувся і пірнув. Акторки одразу занурили нас на ту глибину історій, якими можна ділитися тут і зараз. 

– У кого є історія? – Вітя звертається до нас. 

У мене все добре. Мені за це соромно

Плейбеківці вірять, що кожна історія має бути почутою.

Крім звичайних перформансів для широкої аудиторії, плейбек-театр «На варті» допомагає адаптовуватися. Проводить окремі заходи для певних груп. Наприклад, для ВПО та для людей з інвалідністю.

Тут немає професійних психологів. Та іноді для розуміння, як жити далі, потрібно подивитися на ситуацію збоку. Це і є місією плейбеку. Сьогоднішня тема – «Чому я?»

– У мене все добре, – раптом звучить голос глядачки. 

У всіх інших німе питання: і шо?

– У мене все добре, – каже ще раз вона. – І мені за це соромно.

Їй погано, коли у неї все ок. Парадокс? Ні, війна. Як дозволити собі радіти, коли так багато людей страждає? 

Акторки оживають. Не обмінявшись словами чи хоча б поглядами, вони одразу починають грати.

Причому так, наче досконало вивчили сценарій. А сценарію нема! Всі вони довго вчились акторській грі та взаємодії між собою. 

Лідерка театру Ната розвиває плейбек в Україні більше 12 років.

Вона веде курси, де кожен охочий може навчитися так грати.

Паралельно викладає плейбек у КПІ.

Дарина була частиною кримського плейбек-театру. Тепер грає для киян.

Слава та Галка близько 4 років служать історіям. 

Галка, Ната, Слава і Дарина стають голосами у голові дівчини.

Кожен голос кричить про своє. Один про сором, інший про право на емоції. Дівчата утворюють на сцені живу скульптуру.

Пара хвилин дійства – і стали на свої місця. Зала вибухає оплесками.

Історія волонтерки

Вітя знову питає:

– У кого є історія?

Я піднімаю руку. Разом зі мною ще кілька людей готові говорити. Вітя обирає дівчину у рожевому светрі. Вона виходить на сцену і сідає поряд з ним.

Волонтерка. Робить збори. Та донатять все менше. Їй болить, що не може через це допомогти ЗСУ. Не розуміє, як заохотити. І чому інші не розуміють, що армія нині – пріоритет.

Акторки беруть по стільцю. Тепер кожна з них – людина. Галка – це оповідачка. Вона швидко говорить про запити і закупи, тормошить інших, бігає між ними.

Дарина – та, хто дуже втомився. Працює на двох роботах, а грошей більше не стає. Нема сил навіть репостнути сторіз про збір на дрон.

Слава – та, хто донатить. Але сьогодні її гроші йдуть не оповідачці, а на інший збір.

А Ната – це хлопець. Він не донатить. Він відкладає гроші, бо його можуть призвати у будь-який момент. І хто купить тоді дрон йому?

Акторки завершують історію і шикуються в ряд перед оповідачкою. Пильно дивляться їй в очі. 

– Дякую, – каже вона їм пошепки.

Якби це був мій сон

Дівчата знову завмирають до наступної історії. Якою вона буде?

Стільчик на сцені займає білявка-зумерка. Її історія про те, що вона не хоче виправдовуватись. Вітя питає, коли востаннє відчувала це.

– 3 хвилини тому, – каже. – Коли дивилась історію про донати. Я не доначу. 

– Чому?

– Яка різниця, я не хочу виправдовуватись!

Ще оповідачка не хоче говорити українською мовою. Не розуміє навіщо. Мої руки стиснулись в кулаки.

…На обличчях акторок не затремтів жоден мʼяз. Зараз вони в особливому перформативному стані: це допомагає грати різне. Навіть те, що йде всупереч з системою цінностей.

Якщо ж історія занадто сильно дисонує – можна підняти руку і відійти. Але кожна складна історія для акторок – виклик. Долаєш себе – ростеш.

Вони показали цю розповідь через театральну форму «Якби це був мій сон»:

– Якби це був мій сон, у мене був би зашитий рот, – Ната замовкає. Навколо неї інші говорять. Хейтять її. Вона мовчить. 

Білявка забирається зі сцени.

Завершальний мажорний акорд

– У нас є час на останню на сьогодні історію.

На стілець оповідача сідає чоловік. Він ростив сина сам після розлучення. А з початком великої війни колишня дружина забрала сина, вивезла в іншу країну і не дає їм спілкуватися. 

Біль батька акторки показали кольорами полотен, які з’явились на сцені. Він дивився і плакав.

Найсильніша історія сама собою виринула у цей простір в самому кінці. Завершальний мажорний акорд.

…Дякуємо акторкам і кондактору оплесками. Вони пропонують зустрітися за мить у холі і обмінятися враженнями під келих вина.

Я не спішу виходити: там – уже та сама білявка. А моя сусідка по ряду Люда ще тут. Вона вражена тим, що побачила.

Через півгодини скаже мені на прощання, що планує навчатися плейбеку.

Правильність мозаїки

На барі лишилось тільки «Каберне». Акторки одягнули светри, та досі босі. Їх обліпили глядачі.

– До речі, прикол: коли чую історію, яка довго замовчувалась, хочеться чхнути. Так розумію: буде щось сильне і важливе, – додає Галка.

– Найбільший кайф – правильність мозаїки, – ділиться Дарина. – Я фотограф. Відчуваю гармонію буття. Це коли все так правильно, що волосікі на шкірі підіймаються.

Закінчується уже і «Каберне».

Набираюся сміливості спитати Вітю, чому він не обрав мою історію:

– А вона виникла у тебе під час перформансу? Ні? Тому і не обрав. Під час плейбеку все має відчуватися тут і зараз. Це особлива магія. Інакше мозаїка не складеться. Приходь ще. І без заготовок!

Моя віра в людей зміцнилась. Приходьте. Ваші історії важливі.

Коли наступні вистави:

• Сьогодні, 24 листопада, буде плейбек від школи «Образ»
• За наступними слід чекати афішу на сторінці театру

Ольга Бродська

журналістка