«Наполеон» Рідлі Скотта за $200 млн: замість вау-кіно вийшла хаотична старомодна розвага на історичну тему

23 листопада в прокат вийшов епічний історичний байопік Рідлі Скотта «Наполеон» про французького імператора Наполеона Бонапарта. Бюджет фільму склав 200 мільйонів доларів, а сам проєкт фінансувала компанія Apple.

Враховуючи, що отримати прибутки з такого дороговартісного немейнстрімного проєкту (як і з «Вбивць квіткової повні» Мартіна Скорсезе) можна виснувати, що Apple створила два репутаційні проєкти для свого відеосервісу.

• Наразі сайт-агрегатор рецензій Rotten Tomatoes дає фільму 62% свіжості на основі 162 відгуків.
• На сайті Metacritics – 63% визнання на основі 54 рецензій критиків.
• Рейтинг IMDb станом на 23 листопада: 6,9 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф також відвідав передпоказ фільму і готовий розповісти, що у стрічці видалось провальним, а що шедевральним і чому «Наполеон» вийшов настільки нерівним кіно. 

Історична недостовірність

Фільм має неточне, поверхове та почасти відверто неправдоподібне зображення життя французького імператора Наполеона.

Хронологічно стрічка охоплює час від Великої Французької революції до заслання останніх днів Бонапарта на острові Святої Єлени. Тобто менше 30 років. Однак це були насичені роки в житті французької й не лише держави.

Тому розповісти історію Наполеона у фільмі тривалістю 2,5 год – фактично неможливо. І в такого видатного режисера, як Рідлі Скотт, це не виходить. 

Історію про появу і походження Наполеона Скотт опускає, зразу переносячи глядача в період бою за Тулон – першої військової перемоги тоді ще капітана Наполеона. Так Скотт консервує міф про те, що Наполеон вийшов нізвідки і силою таланту став правителем Франції та підкорювачем світу.

Наполеон був людиною геніальних здібностей, однак він був з родини аристократів, хоч і збіднілих. Це давало йому буст рухатись кар’єрною драбиною.

Період між Великою Французькою Революцією і коронацією Наполеона в історії Франції – це величезне хитроспетіння політичних інтриг, закулісних ігрищ, підкилимних переворотів, нетривких союзів та кривавих зрад.

Майже у всіх них сам Наполеон брав активну участь. Однак весь це період Скотт подає подає мазками, ширина і грубість яких може рівнятись з полями Аустерліца та Бородіно.

Ну, окрім того, що Наполеон захопив владу завдяки взводу солдат. З 81 битви, в яких Наполеон брав участь, нам показують всього шість.

Між ними бачимо велику сюжетну лінію стосунків Наполеона та Жозефіни, а також згадуються Тільзитський мир з царем Олександром І. 

І фоново горить Москва, майже незрозуміло для глядача зображується Віденський конгрес і ще є постмодерно-комічна, але в цілому історично правильна сцена повернення Наполеона з першого заслання на Ельбу. 

Історично фільм виглядає рвано.

Якщо ви забули всесвітню історію за дев’ятий клас, то питання, що і чому відбувається на екрані, будуть постійно.

Це можна пояснити тим, що існує дві версії фільму – кінотеатральна (яку показують у світовому прокаті) та режисерська (близько чотирьох годин, яку викладуть на Apple TV після світового прокату). Однак чому від цього монтажного контрасту повинен страждати глядач?

Це не перший випадок у величезній фільмографії Скотта, коли він нехтує історичною відповідністю перед кінематографічною картинкою.

Його «Гладіатор» в очах істориків виглядає анекдотично, а епічна лицарська стрічка «Царство Небесне» також має низку серйозних історичних неточностей. На них Скотт йшов свідомо, щоб створити епічне кінополотно про Хрестові Походи.

Епос в часи постмодернізму

Попри те, що Скотт крутить історичним матеріалом, як циган кіньми, він все ж лишається найвидатнішим з нині живих майстром історичного епіку. 

Режисер залучив у якості військово-технічного консультанта Пола Біддіса, який має за плечима 24 роки служби в британській армії, зокрема і в спеціальних силах, а також досвід постановки бойових сцен історії про танкістів Другої світової «Лють» з Бредом Піттом та антивоєнної драми Сема Мендеса «1917».

Скотту вдається досягти чудового злагодження сотень акторів масових сцен на полях кінематографічних Аустерліца, Бородіна та Ватерлоо, мурах Тулона та площі Парижу. 

Рідлі відомий своєю любов’ю до «естетики неприємного». Працюючи з епічними сценами головних битв Європи у ХІХ столітті, Скотт витрачає свій багатомільйонний бюджет на якісні спецефекти, створюючи криваве шоу з кіньми, яких розривають гарматні ядра, градом куль, що розкроює черепи та розриває м’язи солдат.

Дивитись на це видовище, принаймні в Україні, де досі триває війна, може бути складнувато. Однак їхню грандіозність та ефектність це не скасовує. 

85-річний Скотт цим фільмом знову показує, що, попри поважний вік, він ще здатний на створення видатного історичного епіку. Так, він плює на історичну правдоподібність і обстрілює єгипетські піраміди, однак візуально це прекрасна сцена.

Власне, це наближає Скотта до творців пеплумів з 1950-х, які теж могли ігнорувати реальну історію Римської імперії чи сюжети з Біблії задля видовищності кадру. 

Фактично, Скотт створює постмодернічний пеплум, порушивши головний жанровий канон того, що це мають бути фільми про античні чи біблійні сюжети і переніс та наклав ознаки жанру на події ХІХ століття, поставивши в центр одну з головних історичних постатей того часу. 

Наполеон Фенікс і Жозефіна Кірбі

В головних ролях у фільмі: Хоакін Фенікс і Ванесса Кірбі.

Фенікс у фільмі від початку. Актор працював з Рідлі Скотом ще в далекому 2000-у році у його «Гладіаторі».

За словами режисера, його вразив той епатаж та психопатизм, яким Фенікс наділив свого персонажа. 

Наскільки 49-річний Хоакін Фенікс схожий на 30-річного Наполеона? Питання дискутивне, адже досі спірно, який вигляд мав Наполеон. Різні портретні зображення подають нам почасти різну зовнішність французького імператора. 

З Ваннесою Кірбі історія ще цікавіша. Початково ця роль мала дістатися Джоді Коммер, з якою Скотт працював у «Останній дуелі». Однак графік Коммер змістився через пандемію, тому вона мусила відмовитися від ролі Жозефіни і на зйомки запросили Ваннесу.

Один з головних приводів для критики цього вибору було те, що вона на 15 років молодша від Фенікса, тоді коли реальна Жозефіна була старша Наполеона на шість років.

Наполеон Бонапарт тут зображений дикуном, який до вух напханий сентименталізмом.

З одного боку, він дозволяє собі відверте хамство в бік куди сильніших британців, а з іншого – плаче та труситься на листами Жозефіни.

До нудоти сльозливою Скотт зображує сцену розлучення Наполеона та Жозефіни через те, що вона не могла народити спадкоємця французького престолу.

Насправді історична подія, яка легалізувала розуміння розлучення, тут подається як пафосне-щемке закінчення стосунків закоханих, які ще кілька сцен тому відверто говорили про взаємно зневагу одне до одного.

Фенікс, наскільки йому дозволяє скуйовджений та хаотичний сюжет, видає хороший перфоманс нервотичної акторської гри. Однак його персонаж нерозкритий.

Нам не згадують ні феноменальних політичних та державницьких рішень Наполеона (сучасне розуміння права та світопорядку, наприклад, багато в чому склалось саме завдяки діям Наполеона), але водночас побічно згадують, як Наполеон «складав лапки», якщо щось пішло не по його, не показують його любив до розграбування та прихильність до ідей рабства. 

З Кібрі ситуація складається ще гірше. Адже Скотт – чи не найвідоміший профемініст серед режисерів блокбастерів. Жіночі образи для нього, як правило, ключові. Тому від ролі Кірбі очікували чогось надзвичайного, адже реальна Жозефіна – головна французька домінатрікс, яка з вдови репресованого французького офіцера та матері шести дітей стала однієї з головних імператриць Європи.

Вона фактично крутила своїм чоловіком, мала десяток коханців та врешті була відправлена у вигнання, де продовжила жити цікавим життям. У фільмі все це виглядає як квітки на першому теплі, ледь-ледь розкритим.

Натомість Скотт показує старомодну історичну мелодраму про жадібність та володіння іншим, яку для додаткової емоційності прикрашає занадто пафосними ліричними сценами. 

То що в сухому залишку? Хаотична старомодна кінорозвага на історичну тему.

Кромф Ігор