Протести, переговори, крики, пісок: один вечір мами дитини двох років

Мене звуть Таня і, крім того, що я редакторка, я ще й мама дворічної дівчинки. І коли я почала спостерігати, як по-різному проводять свої вечори люди, то подумала: чи є групи, в яких вечори дуже схожі, навіть якщо вони про це не домовлялись?

Здається, знайшла. Це батьки малюків. А наступний фактор, який їх об’єднує — чому ніхто не казав, що вечори з дитиною є такими…кхм… насиченими? І чому, аби жити приблизно попереднім життям, треба докладати настільки багато зусиль?

Тож далі я спробую відтворити, як у мене колись проходив вечір, як я думала його проживати з дитиною і як все відбувається насправді.

Як було раніше

Вечір — це час для себе. Щоб сповільнитись, перемкнутись з роботи на особисті та хатні справи, хобі. Можливо, кудись вийти, щоб побачитись з друзями чи просто прогулятись.

Вечір починався десь о 19:00, коли згортала роботу. Ішла додому (якщо працювала з дому — виходила на коротку прогулянку), дорогою купувала продукти, аби приготувати вечерю. Тоді їла під серіал або фільм, потім читала і вкладалась спати.

Чого очікувала

Все те саме, але з малюком. Ідилічна картина, як я з дитиною та подругою гуляю парком, ми розмовляємо з кавою, донька тішиться жучкам-квіточкам-пташкам. Іде поруч, не галасує, не тікає.

Потім вечеря, спокійні ігри вдома (малювати, ліпити, складати лего чи мозаїку), купання, казочка на ніч. Дитина о 20:00 спить, я маю час для себе — ванна, книга, серіал.

Як є зараз

Вечір — це постійні переговори і домовляння, пошук компромісів. Щоразу думаю про варіант позичати дворічних дітей для тренування дипмісій — домовтесь з тодлером без істерики, і можете вести переговори з терористами.

Спершу пів години вмовляти вийти надвір. Перебрати всі куртки і комбези, вийняти обов’язково зимовий і замалий (і як я провтикала його заховати?).

Ще пів години торгуватись і таки вмовити на іншу куртку та нормальне взуття. Ну, як нормальне — коли вибір стоїть між балетками, гумовими чоботами та м’якими тапками у прохолодний львівський вечір, то чоботи видаються чудовим варіантом.

Кросівки скромно і трохи ображено тиснуться в кутку.

Виходимо з дому, проходимо кілька кроків у сторону майданчика, аби малеча картинно сіла на бордюр. На питання: “В чому справа?” чую: “Сил нема. Неси Маню, мама”.

Майданчик — за 3 метри. Несу малючку на руках, подумки мирюсь з роллю гужового транспорту. Рівно через хвилину, як тільки ступили за паркан майданчика, сили в дитини з’являються нізвідки і маленький коник набігає 100500 кіл навколо гойдалки.

Проживаю істерики, що кіт не хоче гойдатись, як і сидіти тихо, поки його прикрашають кульбабками. І взагалі, чого це він, падлюка така пухнаста, не хоче робити те, що придумав малюк — де ж таке бачено? За хвилину сліз вже нема, а є булька з носа від реготу — кіт стрибнув за пташкою і кумедно гепнувся.

Кидаю краєм ока в смартфон — там робочі чати, новини і решта привабливо безпіскового світу. Маю моментальну розплату: моє кошенятко бігло, впало і далі по тексту відомого віршика. З плачами збираємось назад додому.

За хвилину на паркан сідає великий блискучий жук, травму забуто, нове завдання: тре дістати жука! Але маминою рукою, бо щось він підозріло вирушить лапами… Ще через хвилину жук набридає, тож саме час побігти, куди очі бачать.

Під час біганини треба запускати новий раунд переговорів, цього разу — щоб повернутись додому без камінців/жуків/багна на паличці.

Вдома готую вечерю під коментарі малюка, який тусить поруч на “вежі помічника”. Оцінила сарказм назви вежі: стоячи на ній, донька всіма силами старається лизнути сире м’ясо, кинути яйця на підлогу, надкусити сир з усіх сторін. Однією рукою пробує висипати всю сільничку в баняк з кашею, а іншою рукою стиряти ніж. Готувати разом весело, ага.

І оце ви разом готуєте, продукти вибираєте, мрієте, яке ж все буде смачне. Гарно викладаєте на тарілку, малюк дивиться і каже: “бє”. Пройшов настрій, мамо, давай йогурт, ягоди і велику ложку — нею зручніше розмазувати все по столі, стільці та пузі.

Перед вкладанням, коли в дитини очі вже скляні, а твої смикаються по черзі, ніби десь в мізках коротке замикання сталось, малючка вибирає книжку.

Ви мило її читаєте в ліжку. І дитина вже майже спить, аж раптом бачить в книжці морозиво. Ви клянете всіх авторів казок, які сміють годувати своїх персонажів та пензлюєте на кухню по морозиво, бо сонний ведмедик перетворився на гризлі із сиреною в пузі.

Чесно, щоразу здається, що отой гучний і пронизливий звук народжується не в горлі, а десь набагато глибше. Десь у тій безодні, в яку провалюються всі ваші “будь ласка, не пищи, давай поговоримо, розкажи мені словами”.

В морозилці, як на зло, малюче безцукрове морозиво закінчується. Сподіваюсь, що одна ложка звичайного пломбіру погоди не зробить, а сирена змовкне.

…оговтуюсь о 23:30 центральною опорою в коциковому наметі, поки малюк з татом навколо намотують “Подоляночку”. Взагалі, тато був би кращою осьовою конструкцією, але мене від хороводів нудить. В прямому сенсі — вестибулярний апарат після вагітності так і не прийшов у норму.

Коли в малюка закрутилась голова і вона прилягла перепочити, можна почути скрип і хруст — це наші з чоловіком пальці схрещуються, щоб заснула.

Оцей момент, коли малеча починає глибоко і розмірено сопіти, за відчуттями просто казковий. Щоразу кілька хвилин милуюсь тією “зіркою” між ковдр.

Вмощуюсь поруч (що непросто, бо малючі руки-ноги тупо всюди), намагаюсь заснути. І раптом ногою відчуваю ЙОГО — пісок.

Він поселяється у квартирі, як тільки ви з дитиною вперше виходите на майданчик, і не витравлюється звідти вже ніколи.

Він всюди: в ліжку, на диванах, в одязі (так, в білизні теж), капцях, кишенях, на підлозі… Тут можна провалитись у філософічні роздуми: то пісок з двору чи з мене насипався? Та сил нема, треба швидко засинати, бо до першого нічного: “мам!” завжди часу мало.

Я щиро заздрю людям, які змогли навчити своїх дітей з раннього віку спати окремо. Такі батьки для мене осяяні ореолом стійкості та самопожертви.

Я ж слабка та лінива: хотіла спати, тож малечу вкладала поруч. І тепер серед ночі можу прокидатись від того, що мене ляснули по пиці, вщипнули, копнули чи намотали шлейку нічної сорочки на кулак і намагались придушити. І якщо ви думаєте, що ота маленька ручка з крихітними пальчиками не може сильно вдарити, то вас ніколи не бив малюк. Серйозно, тоненький нігтик у вусі — це справді збіса боляче.

А нічні діалоги тепер виглядають так:
— Мааам, дай їсти!
— Що ти хочеш їсти?
— Їжу
— Яку їжу?
— Корисну.

Почуватись виспаною мамою дворічної дитини — це крутіше, ніж виграти в лотерею. Бо якщо щодня купувати квиток протягом двох років, ви точно виграватимете частіше.

Востаннє почувалась виспаною приблизно 2,5 роки тому. Тепер розумію, чому перестала бачити радощі материнства — мішки під очима обрій затулили. Але діти — це чудово. Бо хто сказав, що чудо — це завжди просто, легко і приємно?

Тетяна Павліченко

Редакторка