Проїхатись на кентаврі київським вечором: космічний репортаж з обкатки тачок для ЗСУ

Космос на СТО

Ранок 25 лютого 2022 року. Сива курява над полями. Встає холодне зимове сонце. Ми їдемо уже 13 годин. Не їли майже дві доби. Інтернет не тягне і доводиться слухати радіо:

– Російські війська обстріляли Київ.

– Російські війська обстріляли Харків.

– Сядьте у коридорі, щоб захиститись…

– Записатися до лав територіальної оборони…

– Мяу! Мяу! – Мурочка майже не замовкає всю дорогу. Її мяв крає серце. Розриває на шматки більше за війну…

Крім Мурочки, їде кицька Кузя. Вона задрімала. Спить мама зі свіжим швом після операції, нитки з якого зняти не встигла. Задрімав мій чоловік.

Я за кермом. Везу найдорожче, що у мене є. Ми їдемо колоною від самого Києва. Нас багато. Треба тримати швидкість потоку. Треба триматись.

… З того дня я більше не сідала за кермо. Не могла. І була у захваті від тих, хто може не просто кермувати, а й переганяти тачки на фронт, маневрувати між кулями та вибухами, їхати на зламаній автівці. Для тих, хто може – це земне життя. Для мене – космос.

І саме у космос я сьогодні відправляюсь. Мис Канаверал є і у Києві. Там перемазані мастилом робітники крутять гайки шатлам та ладнають їм електроніку для стрибків у гіперпростір.

Ось чекає своєї черги грузовий космічний корабель Госпітальєрів, висить-левітує транспорт із написом “армійська авіація”. 

Розмальоване космічне корито зі смітника чекає на новий двигун. А гордий флагман зоряної флотилії “Кентавр” скоро візьме мене на борт для обкатки всіх систем в умовах невагомості. З босоніжками я протупила, звісно. Зате красіва.

Я на СТО. Тут щодня ремонтують близько 30 автівок, левова частина з них – для ЗСУ.

Ходжу між ними, зазираю у відкриті роти. Ця з Бахмута приїхала. Ця з Європи, свіжа. Ці цивільні, приїхали на тюнинг.

Завдяки тим, хто покращує свої автівки, СТО може робити великі знижки на ремонт армійських машин.

Директор Руслан Кулагін хоче показати все по-максимуму. Йому б робити для фронту все безкоштовно, та ціни на запчастини високі. Але він гордий, що його бізнес працює.

Навіть 24 лютого 2022 року він з колегами відпрацював весь день, щоб віддати машини людям.

Вуличні бої йшли метрах у 500 від них, сусіднє СТО згоріла дотла. А їм пощастило. 

Тож, оговтавшись, вони взяли на роботу працівників з інших компаній, що втратили роботу. Що ремонтувати? Машини ТРО. Згодом ЗСУ.

Роботи вистачало. А тепер пліч-о-пліч працюють на перемогу з Антоном Сененком. Їхня мета – 42 тачки для ЗСУ. 

Руслан пригощає прохолодним гранатовим соком, та я тут ненадовго:

– Я у тебе забираю Олю, – каже Антон. Нам час їхати на космодром.

“Хижак”, “Жовток”, “Кентавр” та “Фізик” 

Я залізаю у “Кентавра”, ставлю стаканчик із соком. Думаю, навряд найближчим часом у цьому підстаканнику буде свіжий сік з гілочкою квітів для декору. Скоро тут буде вода, кава, термос. А, може, й патрони. 

За нами їде зелений джип. Обидві машини пороху ще не нюхали, але їхні ніздрі мають бути готовими до цього.

Антон прискіпливий. Він як ніхто знає, наскільки важливо віддавати воїнам повністю справні автівки.

Машина там – це і підвіз продуктів, і вивіз поранених. На маршрутці не підїдеш, “швидку” не викличеш. Ремонтувати у польових умовах дуже складно, запчастин у зайчика в лісі не купиш. 

На СТО, що відкриті у прифронтових містах, дуже великі черги. І туди ще потрібно поламану машину притягти.

Тому якщо на фронті авто ламається, волонтери часто їдуть по нього туди, забирають у Київ, ремонтують і відвозять назад. Не раз бувало, що волонтери зібрали гроші, купили більш-менш зовні нормальне авто, а воно стало посеред поля десь на “нулі”:

– Якщо там щось трапиться з машиною – це все. Наші військові гинуть від того, що волонтери не перевірили щось в машині. Думають, якщо авто доїхало до Києва, то і там нормально буде.

Але ні. І це мій особистий біль. Тачки, які віддаємо ми, перевіряються не раз і не два. Тому ми робимо обкатки не просто по асфальту, а в тих умовах, в яких вони реально будуть їздити. Як часто? Десь раз на два тижні, може бути частіше. 

Антону та його однодумцям хочеться якнайшдвидше завершити проєкт “42 тачки для ЗСУ”, проте у Європі автівки потрібних моделей уже складно відшукати.

Ціни виросли. Люди донатять менше. Перекупи Антона добре знають і погані автівки не пропонують, тому час на придбання чогось вартого уваги росте.

“Кентавра” купили за 6350 євро, ремонт обійшовся у 59 тисяч гривень. Такий середній “чек”. Та якщо десь недогледіли – сума за ремонт може сягнути 150 тисяч гривень.

А машина може приїхати і бути на ремонті кілька місяців. Як пояснити це донатерам? Вони думають, що раз уже дають гроші на авто, то воно має бути справним. Та ціни на нові пікапи чи джипи просто захмарні, тож доводиться мати справу з тим, що є.

А хлопці на передовій чекають:

– Буває, пише мені хтось, що терміново треба машина. І я кажу: “Назвіть мені номер бригади, з якої я маю зняти машину, щоб віддати вам. Назвіть будь-яку, точно попадете у ту, якій ми передали авто або ще передамо”. І замовкають одразу.

Тому давно відомо, що “Кентавр” поїде до 125 бригади, а зелений джип у 127-му. 

Антон почувається за кермом впевнено і спокійно. Він обожнює машини, хоч сів за кермо лише кілька років тому.

Та з початком повномасштабної війни освоїв майже всі види автівок, ще й відкрив водійські категорії для великих машин.

– Щоб звикнути до праворульної, треба 20 хвилин. Щоб впевнено їхати – кілометрів 100. Праве кермо насправді зручне, англійці щось знали. Чому? У мене досі немає відповіді на це питання. Але так.

Ми їдемо за місто. Спека не спадає, хоча уже по сьомій вечора.

Щоб дихати, відкриваємо вікна. Та щоб було одне одного чути – закриваємо. Так і їдемо: вниз вікно, вгору вікно.

“Кентавр” – це пікап. Він високий, мордатий і довгий. Я не фанатію від автівок, але їхати на цій тачці круто. 

Я б могла розпитати про кінські сили, прохідність, кліренс та витрату палива. Але мої знання у цьому поверхові, моя стихія – мова. Тож питаю про назву:

– Назву обирала вся космічна спільнота. Коли була трансляція на каналі “Альфа Центавра” – запуск корабля Starship Ілона Маска, вони під час трансляції збирали гроші на оцю машину, 569 000 грн. Цих грошей вистачило на купівлю авто, ремонт, обладнання тентом, фарбування і ще на половинку наступної машини, яку ми теж будемо асоціювати з цією спільнотою. 

Фарбування було безкоштовним. Цим займалися волонтери з Ірпеня, родина, яку Антон минулого року вивіз з міста. 

Тепер як подяку взялись фарбувати машини. Антон разом з побратимом Андрієм Півнем тоді багатьох врятували. 

Хтось сам у трусах і з паспортом застрибував у машину, когось доводилося вмовляти. Бувало, тих, кого вмовити не вдалось, знаходили загиблими наступного дня. Потрапляли під обстріли і в оточення. 

Тепер кожен виїзд на “нуль”, щоб відвезти нову тачку військовим, тільки разом із машиною супроводу, запасом їжі та води. Антон знає, що від “все добре” до “п*здець” – лише пара годин.

Від розповідей про Ірпінь кров стине у жилах. Та Антон з сумною усмішкою додає:

– Мене потім мама питала: “Ну що, накатався?” Я ж так машину хотів, ще з дитинства. Все про машини знав, та коштів на свою не було. А я накатався, так. Але все одно водити подобається. Зараз улюблена машина – бус.

Раптом Антон висовується у вікно і кричить щось комусь. Нас хотіла підрізати якась легковушка. Безсмертна, по ходу.

То які ще назви дають військовим машинам?

– У нас був “Хижак”,“Краля”, “Фізик” – на честь загиблого мого колеги Володимира Федоровського, він не дочекався цієї машини. Ми її робили, але він загинув. Ще “Жовток” був, бус. Ми його пригнали у 5 окрему штурмову бригаду. Ну і кажемо, хлопці, вибачте, ось вам машина, але назву ми так і не вигадали, не до того було. Вони дивляться і кажуть: “Та це ж “Жовток”. Ну, “Жовток” то й “Жовток”.

Українські гірки

З’їзд з траси направо. Ще кілька хвилин, і ми на природі. Антон виходить, щоб показати хлопцям з зеленої автівки – Владу та Денису, як вмикати повний привід.

Влад і Денис зголосились покермувати. Настав час найцікавішого: обкатки.

У машинах, крім коробки передач, є додаткові важелі для повного приводу. Є навіть режим “танка”: машина сідає низько і “гребеться”.

Це для заболочених ділянок. Зараз нам достатньо повного привода і цієї місцевості. Ми можемо заглохнути, щось може вийти з ладу – боятися не варто, бо краще хай це станеться тут, а не на “нулі”.

Поїхали? Поїхали! 

Ми заїжджаємо на імпровізоване коло: тут тренуються мотоциклісти і автомобілісти у їзді бездоріжжям. Так, кочка. Яма. Гііііірка! Аааааа!!!

Висока і крута, я була не готова! Зате готова машина.

Проскочила наче по рівненькому асфальту. Ще гірка, тепер під нахилом, кочки-шахматки, різкий поворот, знову нагору, знову вниз.

Я вищу від задоволення: атракціони лишились у мирному житті, а тут такий балдьож. Хлопці теж не приховують захвату, ганяти подобається всім. Такі вечори – віддушина після важких пошуків машин, купівлі та ремонту.

Через якийсь час зупиняємося. Антон оглядає “Кентавра” та зелений джип. У джипа мають вимикатися фари разом з габаритами, щоб машина могла бути повністю темна в русі. Тож це треба пофіксити.

Міняємось? Авжеж!

Влад сідає за кермо “Кентавра”, ми з Денисом сідаємо у джип. Усмішка не сходить з Денисового обличчя:

– Та я кум, напросився. Антон питає, ти водій? А я водій! А ви водійка?

– Та я… Після 25 лютого не можу повернутися за кермо. Мабуть, якась психологічна травма у мене…

– Ой, невже не хочеться? 

– Та я “автоматчиця”, механіки пару уроків лише мала…

– Тут одна передача, тільки зчеплення вижати і все.

І тут я всім тілом і душею усвідомлюю, що нию. Нию там, де можу спробувати щось кардинально нове і попрощатися зі своєю травмою. Розумію, що готова.

– А давайте. Тільки допомагайте.

– Не питання.

Серце калатається як дурне. Я сідаю за кермо. Гладжу його. Вітаюся з машиною.

Згадую, де у мене яка нога, витискаю зчеплення, перша передача… Я поїхала! 

Машина слухається найлегших дотиків, а її міць передається через кермо. Ми скачемо гірками і кочками як дурні, пару разів підстрибуємо так, що б”ємося головами об дах.

Сміємося і гарчимо, як звірі, від захвату. Я ніколи не балділа так від водіння. Та все буває вперше навіть тоді, коли думаєш, що навряд повернешся за кермо.

Ось вам живий доказ – топить жовту тапку у підлогу зеленого джипа. Завжди мріяла про джип, до речі. Мрія зміцнилась.

Відповідь на питання життя, Всесвіту і взагалі

Обкатка щось змінила в нас, переходимо на “ти” з Антоном легко і органічно. 

Машини показали себе добре, але наступного дня знову поїдуть на СТО для перевірки після наших навіжених покатушок.

А поки “Кентавр” везе мене додому. Сама обкатка тривала не більше години – цього достатньо, щоб вийшло з ладу те, що мало. Якщо все ок – то все ок.

Я пропоную висадити біля метро, бо думаю, що автівка багато жере і краще зекономити пальне. Проте Антон каже, що жере небагато, плюс додатково обкатати по асфальту піде на користь.

– На такому я ще додому не приїжджала

– Я можу висадити тебе десь неподалік, якщо соромишся…

– Та ну ти що, навпаки, це така гордість!

– Добре. Мені не складно тебе підвезти, вдома все одно нема шо робити. Дружина з сином за кордоном.

Син теж машинки любить. Бувало, ходив одразу з чотирма. А у мене перша машина, друга, третя, навіть дев’ята – цікаво. Та коли уже це корч за корчем – набридає і втомлюєшся. Проте з кожною машиною кажу собі, що пришвидшую повернення своєї сім’ї.

На лежачих поліцейських біля мого дому Антон чує в автівці стукіт: буде ще що показати майстрам. Наважаюсь спитати те, на що, кажуть, Антон не дає відповіді:

– А чому 42 тачки?

– Це проєкт, над яким я працюю спільно з волонтером Мартіном Брестом (псевдо письменника Олега Болдирєва), а допомагають проєкту Костянтин Бакуємський та Оксана Бондарь. Треба було якесь число. 50, 100 – не цікаво. А я люблю фільм “Автостопом по галактиці”. Там 42 – це “відповідь на питання життя, Всесвіту і взагалі”. Тож звідти і взяв. Уже передали 8 тачок (з Кентавром – 9), знайшли 17 авто.

У цьому трешовому сатиричному фільмі після гіперстрибків космічний корабель та його пасажири на кілька секунд набувають різних дивних форм: в’язального клубка, лимону чи обличчя автора книги, по якій знято фільм. 

Залишається наближати перемогу та чекати, поки механічний голос десь далеко з-за Чумацького Шляху докричиться до нас сакральними словами з цього фільму:

– Нормальність відновлено. Повторюю: нормальність відновлено.

Якщо хочете підтримати проєкт 42 тачки на ЗСУ, реквізити тут:

Картка Приват – 5168 7451 0561 4421 (Антон Сененко) 

PayPal – senenkoanton@gmail.com

Мартін Брест, Моно: 4441114443028624

PayPal: Oleg.boldyriev@gmail.com

Приват: 4149499371016518

Ольга Бродська

журналістка