Прийшов до друга і опинився у гущині протесту: спогади Вечір.Media про Революцію Гідності

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Рівно 11 років тому почалася Революція Гідності.

Команда «Вечора» — різного віку, у кожного свій досвід: хтось відстоював свободу безпосередньо на Майдані, а хтось ще був замалий для цього і спостерігав за подіями через телевізор. Якими були наші вечори 11 років тому? Спогади команди. Запрошуємо долучати свої спогади. 

Артем Кузьменчук, головред

Мені було 27, я журналіст. Київ. Перші дні Майдану 2013 року сприйняв спокійно – був на першому мітингу з Мустафою Найємом. Потім приходив з термосом «стояти» з усіма вечорами.

Пишу «спокійно», бо був вже на Майдані 2004 року, ходив на Марші УПА, обливав фарбою радянські пам’ятники, протестував проти «Русского марша» і КПУ в Києві і… трохи вже втомився від активізму. 

Але поволі все ж втягнувся. Пам’ятаю, як від руки намалював плакат «Ти потрібний на Майдані!» і заходив у маршрутки на «Почайній» (тоді «Петрівка), агітував людей.

Потім опинився у замісі біля стадіону Лобановського на Грушевського –  в нас летіли сльозогінний газ і гумові кулі, від нас летіла бруківка і все, що попадалось під руку.

Перелам стався, здається, 18 лютого. Я прийшов провідати друга і пофоткати людей, а опинився у гущині протистояння біля Маріїнського парку і в урядовому кварталі.

Запам’ятався двобій активістів на даху будинку з «Бекрутом». Палаюча вантажівка МВС, спалений «Ягуар» якогось чиновника, гуркіт бруківки, яка вдарялась в асфальт і зойки тих, кому вона попадала по тілу і голові.

Вулиця швидко переходила з рук в руки, помітив плями крові під ногами. Не було зрозуміло, чия то кров – міліції чи майданівців, вона змішалась на землі в тій колотнечі. 

Пам’ятаю страх і відчай, коли «Беркут» почав тиснути. Разом з усіма скотився кубарем схилами від Жовтневого до Майдану. Брудний, втомлений і байдужий до всього сидів серед мурашника оборони і дивився, як горить Будинок Профспілок.

Пам’ятаю, що навколо тільки і розмов було, що сьогодні вночі Майдан розгромлять і всіх заарештують. Хлопці з сотні біля Консерваторії почали перевдягатись у цивільне і йти з рюкзаками з Майдану. Ніхто їх не спиняв, хто хотів – лишався. 

Вночі забарикадували Консерваторію з друзями. В якийсь момент з якоїсь щілини біля будівлі почали вискакувати беркутівці і в них полетіло все, що було під рукою. Пам’ятаю, що ми їх просто засипали бруківкою, поліняками, палками. Така лють і злість була, щоб відбитись.

Пам’ятаю момент, коли зі сторони Європейської площі почули вибухи і тріск барикад — це була спроба штурму бронетехнікою і її відбили. Ми раділи з хлопцями, людьми поряд, бо думали, що ще кілька годин і нас тут всіх зітруть з Майдану.

Потім була спроба штурму через стелу Незалежності і я пам’ятаю, як почав тягати дрова на вогняну стіну між Майданом і «Беркутом». Кухар ще сварився зі мною, що йому не буде на чому готувати їсти, а я кажу, що не втримаємося до ранку, то ні для кого буде готувати. 

Мені було страшно вступати у двобій з міліцією. Тягав ці дрова у вогонь, щоб хоч якось бути корисним. Але бачив, як хлопці вступали у рукопашну зовсім поряд і мені важко дібрати слів, щоб описати цих людей з дерев’яними щитами, кийками, мотоциклетних шоломах, які тримали оборону. 

На світанку 19 лютого на Майдан прибули нові люди. Центр, Захід, кияни. Пам’ятаю хлопця в саморобних обладунках, щойно з автобуса, сказав, що ніби з Коломиї, їхав всю ніч. Пам’ятаю, що обійняв його, бо зрозумів, що ми тут не самі, що є нові сили, є підтримка і цю страшну ніч пережито.

Пішов додому помитися і виспатись. Коли прокинувся, то дізнався про розстріл Небесної сотні і знову був на Майдані. 

Даня Бумаценко, журналіст

Як дитина може сприймати «майдан»? Війнушка по телевізору чи щось більше?

На початок революції Гідності мені було 11 років, я вчився у звичайному полтавському СНВК «Півник».

За подіями 21 листопада 2013 року спостерігав через екран телевізора. 

Того вечора тато мовчки лежав на новенькій кухні, щойно після ремонту, і понуро слухав новини.

В квартирі ще лишився запах нових меблів, проте радості не було.

Важка мовчанка батьків натякала на те, що сталось щось погане. Не в сім‘ї, а на іншому рівні, вищому – в країні. Такий досвід трапився зі мною вперше.

Пам‘ятаю, як відпрошувався у Валентини Петрівни – виховательки, втекти додому раніше і не сидіти на «продльонці» до вечора. Брехав, що в мене репетиція у позашкільному гуртку танців. А сам біг додому нюхати запах свіжої деревини, відкривати всі шухляди на кухні і дивитись телевізор, де транслювали майдан Незалежності в Києві.

Я сидів у шкільній формі, не перевдягався, допоки на вулиці не темнішало. Те, що показували на 24 дюймах, було важливішим, аніж новий ремонт і будь-що інше. Чи усвідомлював я дипломатичні процеси – ні. Ба більше, ім‘я «президента» дізнався лише через пісню «Вітє надо вийті», яку ми слухали з пацанами на вулиці.

Та я розумів інше – де добро, а де зло. І цього було достатньо. Мені ніхто нічого не пояснював. «Там б‘ють звичайних людей» – я все розумів без слів. 

Подзвонив дідусю з Донеччини – не порозумілись. Більше не дзвонив.

Донині не можу пояснити тодішній магніт: що увімкнуло в мені цю емпатію.

«Пливе кача» під час реквієм Небесної сотні та сльози мами відклались глибоко в свідомості 11 річного хлопчика. Це було страшно.

Саша Семенченко, креаторка

Мені 15 років, 10 клас. Бровари.

Це були перші дні. Ще не такі страшні, але відчувалося, що щось буде. З однокласниками втікаємо з останнього уроку і їдемо до Києва на Майдан. Чи мали ми план? Ні. Тільки загострене почуття справедливості. 

Маршрутка до Лісової, застрибуємо в перший вагон метро. Дивом навіть гроші мали на проїзд. Та на станції Хрещатик мене зупиняє дзвінок мами, яка вже знає, куди я прямую і благає повернутися додому.

Після діалогу у стилі «я сказала ні – ну, мам – повернися, прошу – ну я не можу – можеш, я татові не скажу» – мама все ж перемагає і таки дотримує слова (тато увесь цей час не знав і вже не дізнається).

Я повернулася додому. Не могла знайти собі місця, шукала способи, як можу допомогти. Тоді мій друг оголосив збір медикаментів: вигребла все, що в мене було із заощаджень на той момент (гривень 100 з копійками). Ввечері приношу їх в долонях татові й кажу: «Допоможи купити щось із цього списку, на що вистачить».

Він, ледь стримуючи скупу чоловічу сльозу, додає до моєї скромної суми свою «нескромну», і ми разом йдемо в аптеку за бинтами, перекисом водню і усім тим, що я виписала на клаптик паперу.

Наступного дня приношу свій пакунок, який здавався лиш мізерним вкладом, та потім бачу загальну купу медикаментів і необхідних речей, які зносять люди – відчула полегшення.

Я адекватно оцінила свої сили десятиклашки та кількість нервових клітин мами, й надалі спостерігала за подіями дистанційно. Зараз зробила б інакше.

Оля Бродська, репортерка

Я працювала на Хрещатику на радіо в той час. Мої колеги ввечері зібрались, взяли прапор і разом пішли на Майдан. Я лишилась, бо не дуже розуміла, що почалось. Мій Майдан почався 1 грудня на Віче після побиття студентів. 

Я закуповувала хліб для майданівців та іншу їжу. Збирала книги та відвозила у бібліотеку Майдана. Всі мої ефіри були з гостями-протестувальниками. Серед них була і кураторка цієї бібліотека: вона постійно носила перчатки через… Алергію на книжковий пил. На роботі стояв запах диму. 

У день початку розстрілів я знову приїхала з повним рюкзаком книг. Та мене зупинили: книги не на часі. Знайомі майданівці, пацани-розбишаки, попросили написати у них на руках їхні групи крові. У них були мотоциклетні шоломи і горіли очі. Один з них нині відомий медик. Інший – морпіх. Вони сказали мені, що подбають про Україну. І їм буде спокійніше, якщо я поїду додому.

Я їхала, а за мною закривались станції метро. На ескалаторах співали гімн. 

…Навесні я розбирала барикади. Так закінчився для мене Майдан. А колега на день народження подарувала мені той самий прапор, який його пройшов. Тепер він зі мною був 6 разів на Говерлі і у багатьох країнах. Він ще пахне тим страшним і прекрасним димом.

Філ Пухарєв, журналіст

У перший вечір я на Майдан не пішов. Тоді ще був песимістом і думав, що Янукович своїми кривавими пазурами до краплі висмоктав сік із Помаранчевої революції 2004-го. На щастя, помилився.

Точкою неповернення для мене стало нічне побиття студентів «Беркутом» 30 листопада.

– Відчуваєш історичний момент? – запитує знайомий наступного ранку. Ми рухаємося в бік Майдану разом із стотисячним натовпом під жовто-блакитними стягами.

– Нє, тільки холод, – віджартовуюся я.

Зате останній вечір та ніч Революції Гідності пам’ятаю добре. Чергував на кухні Українського дому. Пригощав чаєм втомлених, але не зломлених протестувальників. І відчував себе під прицілом. За два дні до того силовики розстріляли Небесну сотню.

Повертаючись у гуртожиток під ранок, відчув: щось на Майдані змінилося. Люди наче повеселішали і жваво крутилися навколо водометів на Хрещатику.

– Пригнали з урядового кварталу. «Беркутня» все покидала, як проклята, – каже хлопець у касці.

Біля Бесарабки перестріваю двох майданівців, що з ентузіазмом дискутують про метафізику.

– Уяви: молекулярна структура змінюється, і шафа в твоїй кімнаті почне стрибати!

– Перепрошую, а ви зранку завжди про таке говорите? – запитує в них подруга.

– Тільки коли повертаємося з «мародерства» після тітушні в Маріїнці, – відповідає один.

– Це не мародерство, а збір бойових трофеїв, – додає другий.

І тут я розумію: ці люди приречені на Перемогу. На щастя, цього разу я вже не помилився.

Боротьба триває. Дякуємо кожному та кожній, які зробили ці тектонічні зміни можливими.

Даня Бумаценко