У Києві заборонили розваги після 21:00. Де ще межа вечірніх гулянь під час війни?

Київська обласна військова адміністрація запровадила нове обмеження: всі розважальні заходи мають закінчуватись не пізніше, аніж о 21:00. Комендатська година продовжить діяти з 00:00 до 5:00.

Розваги? А хіба нормально ходити на вечірки під час війни? Чи, може, навпаки – без ковтків ілюзорно мирного життя нас всіх захопить хандра?

Давайте спитаємо в людей:

• Не може суспільство роками перебувати у стані трауру

• Я не можу розважатись. Бісять розваги інших

• За розваги під час війни, бо інакше в кукухи кукуха поїде

• Більшість тих самих концертів/вистав/кіно тощо віддають частину прибутку на ЗСУ

• Плести маскувальні сітки!

• Я люблю під Жадана поорати і випити ігристого з устрицями…

• Моя найбільша розвага зараз це вранці повільно випити кави

Це відповіді різних людей на питання “Чи ок розважатися під час війни?”.

Ви їх не знаєте. Чи знаєте. Та точно чули схожі думки. На це питання неможливо відповісти однозначно. Я теж не буду. Зроблю дещо інше. Розтроюсь.

Привіт. Мене звати Оля і я журналістка.

Привіт. Мене звати Оля і я волонтерка.

Привіт. Мене звати Оля і я киянка.

І сьогодні ми втрьох подискутуємо про розваги під час війни. Або наб’ємо одна одній пику – я й сама не знаю, чим закінчиться цей матеріал. Бо кожна має свою думку і сильний удар правою.

Оля-волонтерка

Десь на початку березня я подивилась на спину і побачила там маленькі крила. З кожним днем крила росли та міцнішали. Я шукала можливості допомагати ЗСУ і знаходила їх. З часом однодумці знайшли ще однодумців і я незчулася, як з пари небайдужих виросла невеличка волонтерська імперія. 

Вдавалося з’єднувати майстрів із військовими та тими, хто може надавати матеріали. Налагодились міцні ланцюжки запити-донатери-закупівлі-виробництво-відправки-звіти. Я прокидалася з телефоном в руках, і він випадав із моїх рук пізно вночі. Та це історія не про те, яка я молодець.

Якось у квітні минулого року знайомі дівчата запросили мене випити кави. У кафе. За столиком. Я якраз несла мішок консервних бляшанок для майбутніх окопних свічок, а лоб у мене був перемазаний підвальною пилюкою одного зі складів одягу для ВПО. Я думала відмовитись, та потім прийшла думка:

– У дівчат у шафах може бути щось корисне. Або вільні кошти, бо треба закупити форму, а збір іде відверто паршиво.

І я таки пішла. Приходжу – сидять. За столом. Розмовляють. П’ють не каву, а глінтвейн. У стаканчиках для кави, підпільно. Я сіла. Перекинулась кількома фразами і… Зрозуміла, що вони просто сидять і нічого не роблять. Так, у них є робота, життя, біль. Але у цей момент вони нічого не роблять. І я не роблю. А війна іде. 

Так, хлопчики і дівчатка: мене добряче тригернуло. Бо моя психіка не приймала, що є інша реальність. Що десь існують ті, хто не працює на перемогу 24/7.

Тоді я добряче напилась. Ми створили чат “Волонтери глінтвейну”, і він досі живий та допомагає збирати кошти. Час ішов, і я почала потроху дозволяти собі зустрічі поза волонтерством. 

…А потім раптом хлопці довго не забирають твою посилку і отримуєш від інших:

-Нема пацанів. Переадресовуй.

Ти стоїш посеред вулиці. А поряд голосно слухає музику компанія. Ти переносишся туди, на фронт. Думаєш: чи могла врятувати їх? Ще допомогти хоч чимось?..

Компанія сміється. Про своє. Ти для них невидимка. 

У такі моменти дуже підтримують інші волонтери. Такі, як телеведуча Ірина Коваль, чоловік якої зараз на фронті. А вдома троє дітей. Та вона тримається і завжди виглядає шикарно на роботі, бо камера помічає недоспані ночі.

“Діскотекі?)))

Якщо ми говоримо про театри, концерти, виставки. То я ЗА такі розваги. Оскільки це дає можливість заробити акторам, музикантам. І, звичайно, після концертів та вистав багато коштів передають на ЗСУ.

Якщо мова про дискотеки, тусовки, то тут я ПРОТИ. Це досить тонка межа і не всі під час війни, коли навколо так багато горя і втрат, готові сприйняти, що хтось воює і рятує, а інші танцюють.”

Якось мені принесли тканину на маскувальні сітки. Важкі пакети поставили на лавочку. З під’їзду раптом вийшов сусід – алкаш Валєра, і намагався нас прогнати з лавочки, бо йому терміново треба покурити. Він штовхнув мене. А далі піднялась моя рука і тепер я знаю, що у мене важкий удар правою.

Оля-волонтерка не розуміє, як можна бухати під час війни. Коли стільки справ. Оля-волонтерка старається переключатися та, чесно кажучи, ні фіга не виходить. Вона розслабиться після перемоги. І не розуміє тих, хто може розважатися зараз, поки вона знову тягне кудись важкий пакет.

Оля-журналістка

Уже 26 лютого 2022 року я писала. Тоді організувались чатики “Креативних Сил України” і майже кожну годину там з’являлась нова тема, на яку велика кількість журналістів, креаторів, відеографів робили матеріали. Шерились вони спочатку по російських пабліках, під їхніми фото, відео – всюди. 

Ми закликали їх прокинутись. Викладали фото та відео зруйнованих життів. Десь через тиждень зрозуміли, що це марно.

І почали писати білорусам. Ми вигадували мітинги для них: анонсували місце й час, створювали лозунги та плакати. Хочу думати, що щось із цього допомогло їм партизанити зараз.

-Бєларус, ето нє твоя вайна! – це був основний меседж.

Я звикла тримати руку на пульсі і розуміти, чим живе Київ та Україна. Оля-журналістка підмічала, як змінюються очі українців. Як змінюються реакції на сирени і обстріли. Як меншає блок-постів на дорогах столиці, як більшає яскравих футболок у магазинах.

Як оживає Київ. Як відкривається улюблене кафе і як соромно за це власнику, бо до кінця не впевнений у правильності рішення. Та відкривається і сусіднє. 

Мені було радісно підмічати, як крихітні квартирники ставали концертами знову. Так, благодійними. Але гучними.

Наші голоси міцнішають. Ми ще трансформуємось, але уже дуже сильні. Оля-журналістка знає, що бармени вигадують нові коктейлі, музиканти записують нові треки, ді-джеї зводять свіжі треки у клубах. 

Улюблені фестивалі повертаються. Ось що думать про розваги під час війни співорганізатори фестиваль ультрасучасної музики та візуального мистецтва “Laboratorium” Катерина та Михайло Малярчуки.

“За нашою думкою, життя має продовжуватись, щоб елементарно підтримувати економіку країни та моральний стан цивільних людей з вірою у перемогу. На нашу подію приходить багато військових, це доводить, що їм також потрібно відпочивати від війни. 

Але всі мають пам’ятати що йде війна, і саме багато розважальних заходів, що проходить в нашій країні за час війни, зібрали дуже багато коштів організаціям та волонтерам. Тому так. Це потрібно всім і по-різному.”

Продовжувати жити і творити, розуміючи, що в Україні немає безпечного місця, – це прояв сили. І мені приємно, що поряд живуть ті, хто не забув як радіти життю. Або навчився заново. 

Оля-киянка

Я дивлюсь на вікно. Тиждень тому його відчинила ударна хвиля, бо біля дому впав уламок ракети. Стосунки з вікном у мене тепер складні. Іноді воно лякає мене. А іноді я вдячна йому, бо якби не відчинилось, скло могло б полетіти у мене.

Знову тривога. Проїхала вантажівка. В грудях обпекло нервовими імпульсами. А вчора, знаєте, не було тривоги. І я не спала. Чекала на неї. Та сьогодні я знову прокинулась. У Києві. У війні. Так, передова далеко. Та чи можна назвати життя тут мирним? Чи прокинусь я завтра?..

Оля-киянка хоче жити. Спочатку у неї відібрав активне життя ковід, потім війна. І зараз вона ковтає кисень всюди, де він є. Зустріч із друзями? Давайте. Прогулянка у парку? Звісно. Може, махнемо у клуб? Я вже вдягаюсь! 

Та я можу все це робити тільки завдяки ЗСУ. Ось думаєте про доцільність розваг під час війни той, хто мене нас всіх захищає – військовий з позивним “Рейнджер”. Він не перший і не другий рік з війною на “ти”.

“Розваги і відпочинок є важливою складовою нашого життя. Участь у війні, на фронті ти або допомагаєш фронту або твоя психіка настільки слабка що твій вибір – не помічати війну. Для всіх цих людей треба відпочинок і розваги. В іншому випадку – чокнешся.

Якщо не організувати розваги – особовий склад сам собі організує. Тому краще по принципу: не можеш запобігти вечірці – очоль її. 

Я по роду служби буваю в “мирних містах” і особисто для мене найважче – переключатись. Дратує багато чого. Я думаю, що суспільство має прийняти наступне: військових, які фізично тут, а думками на фронті, буде все більше. І конфлікти 100% будуть.

Що з цим робити? Я хз, хай спеціалісти думають. 10 днів відпустки на рік і ще 10 “за сімейними обставинами” – це п*здець як ні про що. Розваги, які за формою та змістом популяризують та об’єднують людей, що клали на захист країни – максимально не ок. Інші – максимально ок.

Я, як військовий, не говорю від імені всіх військових, у всіх був різний життєвий бекграунд до мобілізації, аби думку одного брати за ключову. Думку Залужного можна – він молодець.” 

Оля-киянка розуміє це і донатить на ЗСУ. Та поки жива, вона святкуватиме життя. Нема сенсу чекати перемоги. Немає сенсу взагалі чогось чекати. Тому смачно їж. Пий. Співай. Твори. Танцюй. І будь щасливою назло анабой янсур.

Чи можуть тут бути якісь висновки? Навряд. 

Нас не вчили жити під час війни. 

Ми робимо все наосліп. 

Так, як відчуваємо. 

І у кожного своя правда. 

Ольга Бродська

журналістка