Що почитати ввечері — поради від українських письменників напередодні «Книжкового арсеналу»

Які книжки формують тих, хто сам пише книжки? Напередодні «Книжкового арсеналу 2026» на прохання Суспільне Культура сучасні українські автори й авторки згадали твори, які їх вразили, надихнули чи допомогли зрозуміти себе. У добірці зійшлися класика й філософські романи, мемуари свідків епохи та найсвіжіші бестселери. Зібрали ці зізнання разом, щоб у них могли знайти щось і ви.

«Подорож ученого доктора Леонардо…», Майк Йогансен (радить Віра Курико)

Письменниця любить цей твір за вдавану простоту й грайливість, які уникають прямої оповіді.

«Я люблю “Подорож…” за грайливість і за те, що герої майже демонстративно несправжні. Йогансен ніби навмисне підкреслює умовність персонажів: автор будь-якої миті може стягнути їх зі сцени чи зруйнувати декорацію під ногами. Ще більше люблю цю книжку за те, як у ній переплетені справжній і перевинайдений пейзаж Слобожанщини. Постійно виламані четверті стіни й авторські підморгування досі викликають у мене майже дитинний захват. Ще з моїх студентських часів», — каже Віра Курико.

«Кияни. Війна. Німці», Дмитро Малаков (радить Світлана Тараторіна)

Це спогади києвознавця Дмитра Малакова про часи Другої світової, здебільшого засновані на досвіді його старшого брата, відомого художника Григорія Малакова.

«Мене ця книжка вражає своєю добротою. Попри все, що довелося пережити Малаковим, це історія про родину, любов і юність. Це історія про жагу життя й незламність. Вона дуже про нас теперішніх», — пояснює Світлана Тараторіна.

«Мій прапор запісяв котик», Лєна Лягушонкова (радить Каріна Саварина)

За словами авторки, книжки, які на неї впливають, постійно змінюються, але зараз її повністю захопила саме ця.

«Тут мене вражає багато чого. По-перше, мова, якою вона написана: у ній стільки сарказму й іронії. Найбільше захоплюють пам’ять Лєни Лягушонкової та точність дитячих переживань. Ну, і це просто дуже смішна книжка, я багато разів сміялася вголос. Змусити плакати простіше, ніж сміятися, а навчити писати смішно неможливо, тому це безумовний талант», — зізнається Каріна Саварина.

«Інструкція до тіла», Хельґі Палко (радить Ірина Виговська)

Ця книжка потрапила до письменниці у важкий період, коли вона не відчувала зв’язку з власним тілом.

«Ця книга потрапила до мене, коли я почувалася виснаженою. Поступово, читаючи, я віднайшла контакт із собою. Дізналася неочевидні штуки: наприклад, що сила хвату впливає на вірогідність розвитку хвороби Альцгеймера. А ще що дихання носом покращує поставу. Тепер я вчуся висіти на турніку і бути до себе добрішою», — розповідає Ірина Виговська.

«Перша енергетична. Війна, яку Росія програла до вторгнення», Євген Мочалов (радить Євгенія Кузнєцова)

Письменниця радить нонфікшн, що пояснює передумови нинішньої війни. За її словами, ця книжка допомагає зрозуміти, у якій ситуації жила Україна після відновлення незалежності й чому реальної війни уникнути не вдалося.

«Спогади», Надія Суровцова (радить Анна Лодигіна)

Цю автобіографію Анна Лодигіна називає однією з найважливіших для нас у ХХ столітті й шкодує, що про неї так рідко згадують публічно.

«Надія була громадською діячкою, дипломаткою й перекладачкою, яка знала чи не всіх центральних постатей українського ХХ століття. Після короткого яскравого творчого періоду в Харкові її арештували, і 30 років вона провела в радянських таборах. Суровцова стала свідкою епохи, з якої мало хто вибирався живим. До неї в Умань навіть приїжджав Солженіцин, збираючи матеріал для “Архіпелагу ГУЛАГ”. Та, як на мене, його книга в жодне порівняння не йде зі “Спогадами”», — наголошує Анна Лодигіна.

«Козацькому роду нема переводу», Олександр Ільченко (радить Тамара Горіха Зерня)

Письменниці складно виділити одну книжку, але першою на думку спадає саме химерний роман Ільченка, точніше його перша частина.

«Для мене неможливо виділити якусь одну книжку. Але перше, що спало на думку, це “Козацькому роду нема переводу” Ільченка. Звісно, не друга частина, яка перетворилася на болючу іронію над собою й цензурою, а саме перша. Там є приголомшливий за красою фрагмент про козакове серце, що калатає над Дніпром. Напевно, це був перший твір, у якому я побачила безмежжя можливостей української мови», — каже Тамара Горіха Зерня.

«Сто років самотності», Габрієль Гарсія Маркес (радить Артем Чапай)

Цей роман письменник називає твором, який буквально змінив його життя й привів у літературу.

«Ця книжка буквально змінила моє життя. Я підлітком мріяв поїхати бозна-куди й надовго, як Хосе Аркадіо Буендіа. У підсумку поїхав у Латинську Америку. Про це написав першу книжку. І так, доволі раптово для самого себе, сам став письменником», — згадує Артем Чапай.

Літературні епохи й Грицько Чубай (радить Гаська Шиян)

Гасьці Шиян складно назвати одну книжку, тож вона говорить радше про цілі течії, що її сформували, від античності до Розстріляного відродження.

«Мені складно виокремити одну книжку, я радше говорила б про літературні епохи. По-перше, античність: у 15 років я обрала класичну філологію й п’ять років читала тексти грекою і латиною. По-друге, українська урбаністично-модерністська проза й поезія, яка була під забороною. Почалося з Грицька Чубая, Ірини Вільде та Миколи Хвильового. По-третє, ранні тексти сучукрліту: Прохасько, Андрухович, “БУ-БА-БУ”, а тексти Забужко для мене взагалі літературний еталон», — ділиться Гаська Шиян.

«Педро Парамо», Хуан Рульфо (радить Василь Махно)

Невеликий роман мексиканця Рульфо, який змінив усю латиноамериканську літературу, особисто Василеві Махну відкрив новий спосіб писати прозу.

«Цей невеликий роман змінив латиноамериканську літературу. Але приватно він змінив мене. Не тому, що вплинув, а тому, що показав інший спосіб романотворення. Що мене вразило? Абсолютно нелінійна оповідь, схожа на блукання лабіринтом, екзотика мексиканської землі й жонглювання місцевим фольклором та міфами. Рульфо першим проторував шлях для літератури, де реальність і міф стають одним цілим», — пояснює Василь Махно.