Любов фіксує нашу людяність: які вірші читали у Львові на Ночі поезії і музики

На Ніч поезії і музики Форуму Видавців я прийшла вперше. Загалом не дуже люблю літературні вечори. Поезія для мене – не продукт масового читання, а річ дуже індивідуального сприйняття. Тож цього вечора іду по новий досвід.

Вже на підході до театру бачу, що люди потроху збираються біля входу. 

Починаю відчувати атмосферу культурної бульбашки Форуму. У декого з них помічаю пакети з лого Букфоруму, хтось просто несе книги в руках.

Хто прийшов на Ніч поезії і музики

Поруч жінка у зеленому светрі, з великим рюкзаком на спині, з якого стирчить парасоля. У руках має пакет від Букшеф.

Жінку звати Світлана, приїхала з Києва. Каже, що спеціально для Форуму Видавців взяла вихідний.

Вважає, що такі події потрібно відвідувати, якщо прагнеш змінювати свою країну на краще. Розповідає, що дуже любить «Пиріг і Батіг». Каже, що це один з гуртів, які творять нашу державу. 

Кількість людей помітно зростає. Бачу серед інших поета і перформера Ростислава Кузика. Ніч поезії для нього одна з найголовніших подій Букфоруму і добра традиція.

Найбільше чекає на виступ Остапа Сливинського, Катерини Калитко та Ярини Чорногуз. Звісно, хоче послухати «Пирога і Батога» і «Landschaft».

За моєю спиною утворилася чимала черга. Люди стоять від входу до початку зупинки. Це приємно дивує. Не очікувала, що літературна подія є настільки популярною. 

Поруч стоїть дівчина Анастасія. Вона теж журналістка, вчиться в Києво-Могилянській академії на першому курсі. Приїхала зі своїми одногрупницями у Львів спеціально, щоб відвідати БукФорум. «Ніч поезії» станеться з Анастасією вперше.

Черга рухається швидко, ми вже стоїмо на вході у Нижній зал.

Місце нагадує маленький концерт-хол. Немає стільців, лавок. Людей дуже багато, тому ми відразу йдемо в нішову кімнату, де можна почуватися трохи вільніше. Тут вже утворилася черга до бару.

 Мене трохи лякає перспектива стояти чотири години у величезному натовпі і слухати поезію. Я собі зовсім не так це уявляла. 

Озираюся довкола. Людей більшає. Відвідувачі вже обліпили сходи, адміністратори просять їх пройти вниз. У просторі починає ставати спекотно.

Вже по шостій але виступи ще не почались. Натовп величезний. 

Зачіпаю ногою чийсь рюкзак, вибачаюся і підіймаю його. Рюзкак належить Богдані. Ми трохи говоримо. 

Богдана багато волонтерить, її чоловік на фронті. Зазвичай вони відвідують Букфорум разом, але цьогоріч вона тут за двох. Богдана каже, що любить поезію, особливо зараз, у часі війни.

Для неї це спосіб особистої рефлексії, коли ти інколи мовчиш і просто слухаєш чиюсь інтерпретацію. Букфорум став для дівчини рятівним острівцем, щоб десь поговорити про літературу і на момент перемкнутися. На Ночі поезії Богдана дуже чекає почути Ярину Чорногуз і виступ «Пирога і Батога».

Про війну і про любов

Нарешті дійство починається. На сцену виходить ведуча Софія Челяк, українська культурна менеджерка, ведуча, перекладачка, членкиня Українського ПЕН.

Вона щиро дивується, що людей аж настільки багато. Софія говорить, чому організатори вирішили зробити Ніч Поезії саме у Нижньому Залі.

Виявляється, локація символічна: 30 років тому саме тут була перша Ніч. Саме тут прозвучали вперше поезії, які нині стали класикою.

Після Софії виходить Остап Сливинський. Жартує, що його команда хотіла перевірити, скількох поетів ми витримаємо стоячи, а на чиєму виступі почнемо сідати. 

Перший його вірш про те, як Захід боїться заразитися від українців війною. Далі він читає давнішу лірику, написану до повномасштабного вторгнення. Ця більш ніжна, сентиментальна.

Я розумію, що опинилася в пастці. Позаду мене стало ще більше людей (наскільки це взагалі можливо). Не витримую стояти затиснутою між тілами у цій задусі, тож вирішую піти у нішеву кімнатку, щоб слухати звідти. 

Там трохи вільніше, чути тихі розмови і перешіптування. 

Поруч стоять дівчата, а позаду них дошка з фотографіями. Це знимки подій Нижнього залу. Приглядаюся. 

Бачу серед десятків облич одне знайоме. Артур Темченко, мій друг, музикант і художник з освітлення в Театрі Лесі Українки. Цієї осені Артур пішов у військо. 

Підходжу ближче, щоб роздивитися фото. Я знаю, що Артур ще обовʼязково повернеться сюди, на Розколяду, Дриґ та інші концерти. 

Наступною виступає Ірина Цілик. Її поезія мені ближча. Здебільшого все, що вона читає – про сьогоднішні реалії.

Про війну, яка робить людей безликими, бо вони вже не можуть щиро усміхатися чи радіти; про те, що колись вшановували ветеранів війни і їх дедалі ставало менше, а зараз ветеранів війни все більше.

Останній вірш Ірина вперше читатиме на публіку. Він для неї дуже болючий. 

Вірш про жінку в тилу, яка чекає бодай якоїсь звістки від свого коханого на фронті. Ця поезія дійсно пробиває до глибини душі.

Готувати суп, сваритися у Фейсбуці
Відповідати колегам I’m fine, thank you.
А потім наприкінці ще одного дня без відповідей
скласти випраний одяг, молитися над трусами та шкарпетками:
Хай всі твої речі будуть лише твоїми
Хай всі твої речі будуть лише твоїми
Нині і повсякчас.

Потім на сцені Катерина Калитко. Каже, що читатиме з найсвіжішого і переважно про любов.

Коли я спитала, чому вона вибрала саме ці вірші, поетка відповіла: «Кожному автору, як мені здається, найближчі його найсвіжіші тексти, які відображають його безпосередні переживання моменту. Я зараз тут, в цій бульбашці, в якій ці тексти живуть, як в рідній екосистемі.»

Осінь скрадається потайки. Волога колодязна цямра.
Перші волоські горіхи котяться вниз по вулиці.
І ми стоїмо – школярики з негостреними олівцями.
Літо іще триває, але уже відбулося.

Поки Катерина читає, я бачу, як художниця замальовує її портрет. Виявляється, вона замальовує усіх учасників та учасниць, а потім дарує їм ці портрети. 

Наступна авторка Галина Крук. Читає різні вірші, дуже метафоричні. Задуха така, що мені вже важко вловити суть.

От ми з тобою і стали тими, що приносять погані новини
В місця, де до того було порівняно добре, цілком стерпно
Тими, що хочуть витиснути сльозу із кожного каменя на роздоріжжі
Бо куди не піди, всюди втрапиш з легкої руки
Слово “смерть” девальвує, вимагає щораз більшої плати,
щоб купити увагу світу, не кажучи вже про зброю.

Зацікавив вірш про Добру Самарянку. Він дивний, у ньому про жіночу свободу та потужну силу жінки і водночас про жіночу беззахисність. Я не знаю, чи подобається мені цей вірш, відчуваю сум’яття. 

Бачу, що люди ще доходять. Подумки кляну організаторів, що вони не придумали якоїсь форми реєстрації, щоб обмежити кількість відвідувачів.

Нестерпна духота навалюється усім своїм прозорим тілом. Попри бажання слухати і насолоджуватися поезією, я обираю насолодитися свіжим повітрям.

Пісні за мотивами замордованих поетів

На вулиці тепло і тільки-но минув дощ. Магія вечора розкривається уповні. Я сперлась на стіну і спостерігаю, як господарка джек-рассел-тер’єра (пес Патрон) намагається домовитися з псом, щоб він не гавкав. Троє хлопців позаду нудяться, бо до концерту «Пирога і Батога» ще чекати і чекати. 

Трохи набравши сил чи то від вечора, чи від свіжого повітря, повертаюся в зал. Нарешті на сцені «Пиріг і Батіг». Публіка стала жвавішою. Я ніколи не чула пісень «Пирога і Батога».

Соліст Мар’ян Пирожок говорить, що гурт гратиме пісні, створені за мотивами віршів замордованих українських поетів.

Мене вражає ця музика. Така яскрава поліфонія інструментів і все сплітається у єдину гармонію. Їхні «Гаї шумлять» западають в серце. Багато людей з натовпу підспівує. Певно, це одна з найпопулярніших пісень гурту. 

Прослухавши 5 пісень, мені стає зле від натовпу і я виходжу. Зустрічаю поглядом Павла Вишебабу.

Павло розповідає, що сьогодні читатиме вірші здебільшого 2023 року, половина про війну, половина про кохання. Ще навесні взяв собі відпустку, щоб приїхати в жовтні у Львів і потрапити на Форум Видавців.

Пише свої вірші на фронті в телефон і йому не вистачає промовляння їх для аудиторії. Тому для нього ця подія – цінна можливість поділитися своєю творчістю.

Повертаюсь до залу. «Пиріг і Батіг» грають на біс. Публіка не хоче їх відпускати, всі шаленіють. Після завершення виступу більша частина людей покидає Нижній Зал. Стає трохи вільніше.

Виходить Павло Вишебаба. Він говорить зі сцени, що перед заходом їздив у госпіталь до побратимів і незнайомих поранених. Свій виступ присвячує цим хлопцям.

Наприкінці виступу Павло говорить, що його позивний у 68 ОЄБр імені Олекси Довбуша – Капелан. І він, як капелан, написав «Молитву за відпустку»:

Подаруй трохи спокою
Кинь у глибокий тил
Полежати під сонцем в компанії трьох мудил
Тих людей, що насправді я люблю до краю сил…

Вірші Павла прості і щирі. В них багато правди, надії, вони зігрівають серце.

Танцюйте, тіштесь, радуйтеся

Людей меншає, нарешті можна вільно ходити і вільно слухати. Лишилися найвитриваліші. 

Софія Челяк оголошує останню на сьогодні учасницю – Катерину Міхаліцину. 

Поезія Каті дуже життєствердна, дуже щемка, у ній є багато болю, але болю, який трансформується у пам’ять, у щось нове та таке, що дарує світло.

Така Ніч мені подобається дедалі більше. Тепер тут камерніше, тепер тут трушний літературник або навіть квартирник. 

Катерина завершує свій виступ. На сцену виходить Марічка Чічкова і оголошує виступ «Landschaft». 

Я не чула пісень «Landschaft», це щось нове для мене. З подивом і радістю відкриваю для себе звучання і потужну енергію їх пісень.

«Landschaft» – проєкт двох митців: Григорія Семенчука і німецької поетки і перформерки Ульріке Альмут Зандіг. Пісні переважно німецькою мовою, але є і англійською. 

Вечір добігає кінця, лишилося зовсім небагато людей.

Марʼян Пирожок стоїть у глядацькому залі і кайфує від звучання. Я насолоджуюся музикою, люди довкола легенько танцюють. 

22:50. Виходжу на вулицю, тут січе дощ, дрібний і неприємний. Викликаю собі таксі, а дорогою додому думаю, що я хотіла би забрати з цього вечора?

Поезію Ірини Цілик, фото Артура з дошки, пісні Ландшафту, незгасимий дух та доброту Павла Вишебаби. Натхнення, атмосферу маленької культурної тусовки, де ти свій, навіть коли ви не знайомі.

Гетьманова Анна