Супчик, картопля з підливкою та енергетичні батончики: як готують вечорами їжу на “Польовій кухні Б-50”

–  Як це ви не голодні? Ви ж на кухню приїхали!

Швидкий тест на те, як з порогу налажати на інтерв’ю: поїсти вдома. Ну, хоч зі своєю їжею не прийшла.

До речі, свою їжу сюди приносять. Але волонтери просять її спочатку спробувати тим, хто приніс. Бо віра у людей – це прекрасно, але на кухні всі продукти мають бути ідеально свіжими та якісними.

Навіть якщо кухня польова. Навіть якщо вона біля траси. Навіть якщо нема водогону. 

Три дня на пєчєньках сидим

Це місце знайоме багатьом. Воно виросло з однієї військової польової кухні та пари наметів. Зараз це справжнє містечко, у якому, наче у мурашнику, працює багато волонтерів. Один несе пусті коробки, інший рубає дрова.

Дві жінки перебирають сухофрукти, військовий несе хліб, чоловік у клітчастій сорочці чистить волоські горіхи. На вільних клаптиках звичайної київської міської землі ростуть… помідори та перець.

Пані в окулярах миє надворі у тазику посуд:

– У наметі можна обльопатись. А тут надворі можна хльопатись, – сміється і хльопається.

Воду сюди привозять з бювету, щодня потрібно близько 1500 літрів. Тут у кожного своя сфера: приготування їжі, роздача, фасування, розвантажування продуктів.

Що об’єднує волонтерів “Польової кухні Б-50”? Думала написати, що любов до кулінарії. Але навряд.

Швидше, бажання нагодувати тих, хто цього потребує. Скоро буде роздача, я вам її трохи пізніше покажу. І військові під’їдуть по вечерю. 

Маневрую між звичайними наметами, дерев’яними будиночками і… двома мафами, які дала держава.

А якось ще півтори тонни борошна виділила. Власне, з матеріальної допомоги це все.

Та найбільша допомога влади у тому, що смачне містечко не зносять. І не заважають.

Навпаки: якщо десь прильот і район лишається без газу чи світла – ДСНС-ники звертаються до волонтерів кухні по допомогу. І кухня годує мешканців.

За кілька годин до мого візиту рятувальники приїжджали сюди: подякували за регулярну допомогу і залишили подяку у рамочці. 

– Ви до нас?

Мене зустрічає Сергій Кулясов – засновник цього їстівного царства. Він високий, статний. Говорить чітко і по справі: колишній військовий.

На шиї трохи видно шрам – наслідок поранення. Тож тепер не він в армію йде, а армія приходить до нього. По смаколики.

– Жодна людина у нас не отруїлась, дуже цим пишаємося. Ми тут з 25 лютого 2022 року. 24-го числа було… Дуже багато поганих новин, криша потекла, можна сказати.

А вже 25-го зранку проснулись, відправили дітей з онуками на захід України, а самі пішли у штаб Тероборони 112-ї бригади.

Чим допомогти? Моя військова спеціальність – начальник продовольчої служби частини.

Ми зайшли у штаб ТрО, питаємо, хлопці, що нада? А вони: “Ну як чим, ми тут три дня на пєчєньках сидим”.

Зрозумів. І через наш військомат притарабанив сюди першу похідну кухню. Нам команду дали в Київському міському ТЦК, і Деснянський нам видав одну кухню. Просто під розпис: “На, займайся”.

А через тиждень ще одну. Ну і зайнялись. Десь о 14 годині 25 лютого кухня була тут, ми дали пост у фейсбук, і люди почали нести крупи та продукти.

Історія “Польової кухні Б-50” почалася ввечері: о 17-й. Тоді ми вперше напоїли людей чаєм. Їх тут було тищі дві з половиною – стояли майже добу в черзі на запис в ТрО. І хотіли хоча б попити гарячого. 

Близько 20 вечора у той день ми уже годували їх кашею. Продукти спочатку приносили місцеві жителі, потім підтягнулись підприємці з Троєщинського ринку. Все закрилось, а ми неподалік, тож дали нам, щоб їжа не пропала.

Зараз допомагають великі підприємці, але звичайні кияни теж продовжують приносити продукти. 

На початку березня у нас тут був виноград, манго, маракуйя, полуниця, цей, як його: авокадо. Годували 112-ту бригаду ТрО, розвозили їжу на блок-пости, нужденних, які лишились у Києві.

За добу робили та видавали 10 тисяч порцій. На сьогоднішній день ми видали понад мільйон двісті тисяч порцій.

Рукавиці примерзали до рук

Сергій дивиться на годинник: 

– Все, ходімо, подивитесь, як це все зараз відбувається.

Величезні каструлі, троє кухарів відточеними рухами насипають їжу в різну тару: судочки, тарілки, банки.

У черзі близько ста чоловік. Дві пані стоять трохи далі від черги – ховаються від вітру. Вони гарно одягнені, а легкий макіяж підкреслює природню красу. Бо горді бути тут серед інших чудових людей.

Кажуть, що сьогодні буде супчик та картопля з підливкою.

– Смачно тут готують?

– Дуже смачно, нам подобається.

Нужда приводить їх сюди щовівторка та щоп’ятниці. Містечко виросло на початку Троєщини – у 15 хвилинах громадським транспортом від метро “Чернігівська”. Дістатися можна пішки з будинків поряд або тролейбусом чи маршрутками.

– Ууууууууу! – завелась сирена повітряної тривоги.

Волонтери просять всіх пришвидшитись та йти в укриття. Просять, але продовжують роздачу. Голодним ніхто не піде.

Скоро по вечерю приїдуть військові, які обороняють нині лівий берег Києва. Вони вийшли з-під Бахмута і поки на ротації тут.

Також сьогодні вечеряти стравами “Польової кухні Б-50” будуть поранені бійці БШМП та військового шпиталю. Для “важких” розроблено особливе меню під кожного, залежно від дієти.

На початку весни 2022 року вечорами та вночі тут кипіла найскладніша робота: приготувати наперед сніданок та частково обід під обстрілами, у лютий мороз, відбиваючись паралельно ногами від набридливих дрг.

Дві бочки для обігріву, пересувна військова кухня і один легкий намет. Рукавиці примерзали до рук, тому придумали одягати нітрилові зверху на теплі.

Охороняло кухню одночасно 8-10 охоронців зі зброєю, плюс кулеметники на дахах.

Неподалік обладнали підвал, у який могло поміститися до 200 людей – а саме стільки чи навіть більше могло бути у кухонному містечку одночасно.

А ще серед волонтерів вечірньої зміни були ВПО, які тільки приїхали з окупованих територій. Їм не було куди йти. Тож після цих надважких змін вони йшли спати у підвал. А ввечері прокидались і знову ставали до роботи.

Яблука, чорнослив і любов

Що зараз роблять на кухні вечорами після роздачі вечері? Енергетичні батончики!

Мені пощастило потрапити на найсмачніший виробничий процес. Для виготовлення батончиків виділили окремий намет. Тут м’ясорубка, блендер, кондиціонер і багато полиць з різнокольоровим медом. Пані Наталя готова мені все показати. Одягає одноразову шапочку, перчатки і приступає:

– Яблука, чорнослив і курага. Спочатку це вимочується. Зараз я це перекручую і перенесу ось в цю мисочку. Тут я недавно, була раніше в іншій організації – теж допомагала тим, хто потребує. Роздавали на вулиці їжу, розносили по домах. Потім там все закрилось, і тепер я тут. Кожен день крім неділі.

Заводиться електром’ясорубка. Фрукти ковбасками просочуються через дірочки в миску. Коли миска наповнюється з гіркою – перекладається все це у більшу.

У Наталі є основна робота. На неї вона встає о 4 ранку. Відпрацьовує зміну, перевдягається вдома і на вечір іде сюди. Вона довго працювала колись кухарем, тож справу знає:

– Тепер “Геркулес”, злаки, – посипає ними перекручену суміш. – А буває, фрукти передають в’ялені, то теж додаємо. Що тут? Попробуєте?

Куштую: вишня. Пані Наталя вдоволено киває і додає її у майбутні батончики.

Їй непросто поєднувати роботу і волонтерство, але інакше не може. Вважає, що допомагати зараз дуже важливо.

– Тепер горіхи, кунжут, сухе молоко, фініки, гарбузове та соняшникове насіння. Ще мед долиємо, зліпимо і будемо пекти тут на дровах, бо духовки немає. За один раз на чотирьох деках виходить десь 400 штучок. А один батончик – добова норма калорій та вітамінів. Незамінні на передовій.

Пані Наталія відточеними рухами створює військовим, які у самому пеклі війни, їжу, яка за хвилину відновлює сили. Втомленими руками у фіолетових рукавицях вкладає у кожен тепло, любов і віру в перемогу.

Військові все це відчувають. І просять ще батончиків.

Так буває? Безплатно?

Я залишаю Наталію закінчувати без мене, бо у “прийомному” наметі чекає Вікторія Єрмакова, дружина Сергія. Вона не готує їжу. Вона за освітою педагог та бухгалтер, тому займається підрахунками, логістикою та координацією.

– На третій день прийшли хлопці до нас, – розповідає Вікторія, сидячи за столом у своєму кабінеті. Вона виглядає як директорка у приймальні, хочеться одразу поправити зачіску і піджак. – Ми їх ВітєСлавіком прозвали. Один каже: “Тьотю, дайте, будь ласка, нам поїсти”. Вони працювали будівельниками десь, де росіяни зайшли. 

Три дні йшли звідти лісом, грошей нема, бо з ними не розплатились. Даю їм відро голубців, якраз з Закарпаття приїхала машина з такою їжею. Хліба даю, сигарет. А вони стоять, у них сльози на очах. Обнімають мене: “А що, так буває? Безплатно?” 

На цьому історія не закінчується. Наступного дня хлопці прийшли знову. Вікторія була шокована: невже все з’їли?

Але ні: хочуть допомагати годувати інших. Славік досі з ними.

Мама Вікторія і батя Сергій

– Найжахливіша історія була, коли подзвонили з бомбосховища на Троєщині. Що діти голодні. А ми не тільки тут працюємо, ми куди треба – туди машину відправимо.

Звісно, їх нагодували. Вони, бідні, так боялись, що не могли вийти з укриття. Тут постійно бомбили, їх можна зрозуміти.

Ще в Русанові стояли голодні військові. Туди теж від нас допомога поїхала. Так знаєте що? Хлопці з Бахмута, що тепер тут нас охороняють, тоді в Русанові стояли! Можете собі представити?

Уже близько восьмої вечора. Сонце ховається, піднімається вітер. Вікторія просить волонтерку, яка тут кілька змін підряд, піти додому. А вона не хоче:

– Дома криша їде…

Тривога закінчилась. Я обійняла Вікторію, вона на прощання сумно похитала головою:

– Як це ж ви не поїли у нас…

В мороз і в спеку. Просто посеред київського двору Сергію та Вікторії вдалося створити щось фантастичне. Вони нічого не бояться в обіймах одне одного.

І точно знають, що саме робити, щоб перемога настала швидше.  

У мене в кишені готовий батончик – таки вмовили взяти на дорогу.

Чекаю тролейбуса, щоб їхати додому.

Ще не знаю цього, але наступного вечора, коли писатиму цей матеріал, я з’їм батончик у коридорі під час повітряної тривоги.

Відчую тепло і турботу пані Наталії. І стане не так страшно.

Ольга Бродська

журналістка