Темрява дарує новий досвід: репортаж з тренінгу, де на очах пов’язки, і є дотики та відвертість між чужинцями

Заговори, і я тебе побачу

Сократ

Гуде мостами та ремонтами Шулявка. Пробираюсь нутром запилюченого переходу до тренінгового центру «Камертон». Сьогодні у мене складне завдання: показати вам те, що я не побачу: «Практики з заплющеними очима».

Фу, не чіпайте мене!

Уже по 18-й, все почалося, а я досі бачу цей світ. Сходи з підсвіткою, затишні диванчики – і це я ще не прийшла до зали.

А ось і вона… Максимально сіра.

Колом сидять учасники у чорних та червоних масках.

Сідаю на вільний стілець, і моє ганьбливе запізнення бачить тільки тренер Павло Коробчанський:

– Бачу, ви нервуєте. Хочете ще раз зазирнути в телефон. Все добре. Ви у безпеці. Одягайте маску.

Ох. Одягаю. 
Павло – практикуючий психолог і засновник цього центру.

Незвичайний тренінг – його авторська розробка. Проводить його з 2015 року. Звісно, психологи мають вправи, для яких треба заплющити очі. Але якось він подумав: що буде, якщо заплющити очі не на короткий час, а на три години?

– Цей тренінг повністю занурить вас у процес. У якийсь момент межа між тобою справжнім і тим, яким ти станеш на тренінгу, зникне. Ми звикли спиратися на зір. Маємо ілюзію: ми бачимо все правильно. Так, як є насправді. Та чи дійсно це так?..

Все починається: музика, кроки учасників. Натикаюсь на них. У світі без зору некомфортно і трохи страшно. Фу, не чіпайте мене! О, стінка. Яка ти шершава. Із чимось деревʼяним. Пальці вчаться розпізнавати текстуру. Та відійдіть від мене, моя стінка.

Трохи Пеннівайз

– Ви можете торкатися одне одного та спілкуватись.

Ну, супер. Ладно, спробую. Роблю крок у темну людську масу. Відчуваю дотики. Хтось взяв мене за руки і досліджує мої пальці. Кладу свою руку зверху і теж торкаюсь пальців чужої людини.

Дівчина. Кільце. Обручка? Ні, не той палець. Великий камінь. Мабуть, він прозорий і через нього красиво грає світло.

Рука з кільцем щезає. Ось чоловік у светрі грубої вʼязки. Діловито стискає мої плечі хтось з довгими нігтями.

Мої руки теж припиняють захищатися і відкриваються у простір: які ці люди на дотик? Роблю ще крок у невідоме. 

А тут – теплі приємні руки дівчини. Одночасно стикаємо долоні одна одній. Якийсь час просто стоїмо і відчуваємо одна одну. З цією людиною раптом стає спокійно.

Може, ми чимось схожі? Вона робить крок уперед. Я теж. Я вдячна їй за тепло. Ми обіймаємося і розчиняємося у натовпі. А потім хтось проходиться пальцями мені по губах і розмазує помаду. Мабуть, зараз я трохи Пеннівайз. 

– Візьміть за руку того, хто поряд з вами і залиштесь на місці. 

Яка ти маленька

Чорнота простору у моїй долоні змінюється на руку з акуратним манікюром і браслетом. Ми стаємо одна навпроти одної. 

– Розкажіть вашому партнеру про себе. Спочатку свої позитивні риси, а потім негативні, – голос Павла уже звично звучить в голові і веде нас.

Моя співрозмовниця починає говорити. Я усміхаюсь та іноді киваю і… Раптом розумію, що це безглуздо. І що зараз я можу ніяк не підтримувати розмову. Мене не бачать!

Як тільки перестала думати про власну міміку – відчула людину. Як тремтить її голос. Яка вона сильна, і як багато проблем їй доводиться вирішувати самій. 

– Знаєш, – даю їй фідбек, – коли говориш про свої «недоліки», я відчуваю ще більшу силу. Ти крута.

Говорю це щиро. Відчуваю, наче знаю цю людину і мені не потрібно її бачити: з заплющеними очима краще видно.

Ми виконуємо завдання за завданням. Всі вони про чесність, стосунки і наше сприйняття себе і світу. Я почуваюся у масці комфортно: у мене ж є руки і вуха – що ще треба, щоб знайомитись з людьми? 

У мене знову нова партнерка:

– Ой, яка ти маленька! – вона знаходить руками мою голову звідкись згори. Сміємося разом. 

Тепер зіграємо історію

Зараз нам вмикатимусь різну музику, і ми маємо долонями відігравати різні емоції. 

– Дитяча радість!

Як це зробити? Стою туплю. Напарниця починає мене… Лоскотати. Точно! Беремося за руки і танцюємо.

Чую – хтось грає у «Долоньки». Це ж і є дитинство, все так. Ми теж граємо. Зала сповнюється звуками плескоту і сміху. Так, емоції через долоні – можемо, вміємо, практикуємо. Далі складніше.

– А тепер ми зіграємо історію, – Павло починає розповідь. 

Ми проживаємо її через долоні. Голос Павла один для всіх. Історія теж. Але кожен у цій залі зараз згадує свої стосунки. 

Починається вона з зустрічі приятелів.  Знайомимось, стаємо близькими. Далі ще ближчими. 

– Ти для мене дуже цінний, – говорить Павло у моїй голові. А ми з партнеркою стаємо на крок ближчими одна до одної. Може, варто на цьому завершити? Проте далі замість хепі енду інше: Павло розповідає, що ми віддаляємося. Різні інтереси, цілі та прагнення. 

Робимо кроки назад. Хочемо вберегти нашу пару. Та життя розставляє на шаховій дошці нас інакше. Ще крок назад.

– Я боюсь тебе втратити, – рефреном звучить голос Павла. 

Триматися за кінчики пальців важко. Чую, як хтось плаче. У кожного так було. І кожен зараз згадує своє розставання. Моя маска теж стає вологою. Скількох рідних людей довелося відпустити. Як же це боляче. 

– Відпустіть. Поверніться спиною і зробіть крок. 

Самотні і заплакані, ми йдемо у нові життя. Бути собою. Шукати нових рідних людей. 

Двадцятеро рідних незнайомців

Наш тренінг закінчується медитацією. Кілька хвилин у спокої та глибоко у собі.

– Вам уже хочеться зняти маску?

Я не знаю. Тут, крім мене, двадцять людей, яких знаю тільки на дотик. Та відчуття, що я знаю їх справжніх. Що буде, коли знімемо тканинні маски і знову одягнемо соціальні?

Сідаємо колом. Ми готові. Очі поступово звикають до світла. Навколо мене – двадцятеро незнайомців. Міленіали та зумери. Більше дівчат, ніж хлопців. Джинси зі светрами чергуються з діловим стилем. Всі такі різні! 

Кожен прийшов зі своїм запитом: комусь порадив психолог. Для когось цей тренінг – частина великого шляху дослідження себе.  Хтось хотів спробувати щось нове і прикольне. Та Павло не радить приходити чисто по фану: не кожен з порогу готовий розкриватися чужим людям.

Одяг, зачіски, жести… Скільки інформації. Яка ніяк не допомагає знайти тих, з ким відбувся особливий звʼязок. Павло радить не шукати. Хоча розповідає, що буває різне:

– Іноді хлопці просять телефони дівчат, у яких закохались по голосу. Але ми не даємо.

Короткий фідбек. Хлопець думав, що посеред зали колона. Дівчина пригиналась від балки, якої не існує. Пані дякувала за підтримку. Їй трапились чуйні люди.

Павло уважно слухає всіх і ділиться сам:

– Часом ми думаємо, що нерішучі. Проте заплющуємо очі і йдемо впевнено досліджувати світ. Чи думаємо: ми зверхні. А тут нам кажуть, що ми дружелюбні. У дорослому житті нам не вистачає сміливості довіряти. З заплющеними очима це набагато легше. Виявляється, що світ не ворожий. І можна бути щасливим.

Двадцятеро рідних незнайомців одягають різнокольорові куртки і швидко зникають у світлі. Йду по свою куртку і чую знайомий голос. Це вона!

– Можна тебе ще раз обійняти наостанок? 

Її лице осяює усмішка:

– Ти впізнала мене. Круто. Звісно можна.

Обіймаю її і закриваю очі. Так краще. Сьогодні я навчилась бачити.

Наступний такий тренінг – 3 грудня.

Ольга Бродська

журналістка