«Виходьте без дзвіночка, трамвай подано!»: вечірній репортаж з кабіни водія трамвая

Що бачить трамвай у Києві вечорами? Які історії має його водій? Репортаж Олі Бродської

Трамвайні колії ведуть до металевих воріт. За ними – одне з київських депо. Воно чимале: тут розміщується 132 трамвая і працює 241 людина.

Сьогодні ввечері мені випала щаслива нагода показати вам світ очима водія трамвая. Та поки я в холі депо. 

Людям потрібно їхати

Тут на сонечку гріються собаки:

– Вони як сестри, правда? – питає пані через квадратне віконце. – Приблудились, а ми й не проти. Співробітники підгодовують. Ще третя була, але хворіла, тож її забрали в Польщу. Тепер вона польська панянка. (сміється)

Залізні ворота відчиняються, випускаючи на маршрут трамвай, і одразу зачиняються. Він проїжджає кількадесят метрів і зупиняється: стоп-лінія перед першою зупинкою.

Проходить пара хвилин, і наступний вагон готовий почати зміну. Передвесняне сонце сліпить: водії у темних окулярах виглядають стильно. Здається, що ось-ось опуститься скло і я почую: «Крихітко, хочеш покататись?» Це буде єдиний раз в житті, коли я скажу «так».

На годиннику 16:22. Дивіться, їде мій трамвай! За кермом Антон Голишко: невисокий скромний чоловік у сірому светрі.

Сьогодні у нього пікова зміна. У години пік часові інтервали між трамваями скорочуються, бо їх самих стає більше: треба везти пасажирів додому після важкого дня. Чим ми і займемося. 

Раніше кабіни трамваїв мали два крісла: водія та кондуктора. Тепер пасажирів обілечує валідатор і водій сидить сам. Тому влаштовуюсь стоячи.

Через величезне лобове скло видно рейки і місто. Воно, наче скатертина, розгортається перед нами.

– Найбільше мені подобається зустрічати пори року, – замріяно розповідає Антон. – Я бачу перший сніг, перше жовте листя. Коли хороша погода – заходи сонця. Пасажири постійно спішать, їм не до того. Мене тішить, що можу їм хоч якось допомогти: довезти додому без пригод і з комфортом. 

Наш трамвай їде по маршруту №2: такий шлях з депо. Ним він також повернеться по закінченні зміни. Але основний рух буде маршрутом №3: від станції Жюля Верна до Старовокзальної площі. Це правий берег міста:

– Я живу на лівому березі і на початку великої війни не міг сюди доїхати. Але руху не було тільки перші півдня 24 лютого: потім його відновили і більше не припиняли. Людям потрібно їхати…

Трамвай назустріч: чотири пальці для водія

Ми їдемо швидкісним маршрутом: відгороджені від іншого транспорту колії, сучасні зупинки з електронними табло та турнікетами.

Людей поки заходить небагато: всіх їх ми бачимо на камерах салону. Ось пані щось шукає в сумці, а інша підійшла до валідатора та сплатила за проїзд. Поряд з екраном іконки: технології технологіями, а водії лишаються водіями. 

Без нашої з Антоном участі йдуть в ефір голосові сповіщення про зупинки: вони автоматично вмикаються, коли ми під’їжджаємо до станції. На випадок екстреної ситуації у водія є мікрофон. Так він сповіщає про повітряні тривоги і далі везе до найближчого укриття: вони є на всіх станціях швидкісного маршруту.

– Раніше водіями трамвая були переважно жінки. Зараз у професію приходить все більше хлопців: керування стало дуже цікавим завдяки новим розробкам.

Перед Антоном велика панель: крім камер салону, окремий екран для відображення швидкості та інших показників. Зліва окремий для маршруту: там завантажені всі зупинки та час прибуття на них. Щоб не збиватися з графіку, додатково є ще GPS. Все це робить затори неможливими як явище. Аж раптом на розвилці назустріч нам інший трамвай.

Антон показує водієві чотири пальці:

– 17:04 – мій час прибуття на станцію. Він показав «п’ять» – тобто пізніше, тому я проїхав першим.

Зазвичай зміна водія триває 8-10 годин. На ранкову встають близько третьої ночі, щоб о п’ятій ранку повезти перших пасажирів на роботу. Друга зміна стартує по обіді:

– Зранку можна зустріти світанок, і це прекрасно. Але я більше люблю поспати, тому мої зміни переважно другі.

О 23-й ми закінчуємо і нас везе по домах розвозка. Та коли тепло, я їжджу на роботу і назад велосипедом. Після роботи вечеря моя легка: бутерброд з чаєм або гречка з овочами. Не люблю на ніч наїдатися.

Став водієм трамвая потайки від батьків

Сонце зайшло, і сутінковий Київ починають підсвічувати перші ліхтарі. Пасажирів більшає. Вони здивовано дивляться на мене та одразу забувають: треба зайняти гарне місце і почати видихати важкий день.

– Ранкова година-пік непроста: за короткий проміжок людей багато. А вечірня дещо розмазана в часі. Часто на кінцевий буджу пасажирів – нові вагони їдуть плавно і заколисують. Не п’яні, ні. Люди зараз просто дуже втомлені.

Бути водієм трамвая для Антона – це стиль життя. Каже, якщо хтось пів року пропрацює і звільниться – скоріше за все, повернеться. Рух затягує. Рейки заманили його вже у 15 років: 

– Я вчився на дитячій залізниці, хотів стати провідником. Та у рік мого вступу у виш набору на цю спеціальність не було. Запропонували стати слюсарем електропоїзда, і я погодився. 

Та залізниця не стала Антону другим домом, і він вирішив опанувати трамвай:

– Сказав батькам: хочу водити трамвай. Вони: «Ти що, це ж така відповідальність!». Заборонили.

Довелося вчитися потайки: говорив їм, що йду гуляти. А сам тікав на навчання. Триває воно півроку, тож батьки не помітили нічого дивного.

Знаєте, як дізнались? Кермую я трамваєм і зупиняюся на перехресті. Бачу – батьки. Вони на мене дивляться, я на них.

Ввечері зі мною була серйозна розмова. Та діватися вже нікуди: вивчився, працюю, заробляю. Думали, що кину. Але більше 20 років пройшло: я все ще тут.

Тепер чіпляюсь за вагони метро

Чого тільки не було за цей час: маршрути однакові, та щодня щось нове. Якось ззаду на трамвай причепився хлопчик років десяти:

– Я спитав, навіщо він це робив. Каже: «Екстрім». Запропонував проїхатися в кабіні зі мною – зрадів і погодився. Потім часто приходив: я йому розповідав про роботу, а на зупинках, коли не було пасажирів, дозволяв вчитися відкривати і закривати двері. Вдома він розказав, що хоче стати водієм. Його бабуся була настільки вдячна, що носила мені нитки для в’язання: маю хобі – в’язати гачком.

Через деякий час Антон перейшов працювати в інше депо і кілька років вони не бачились. Зустрілись випадково:

– Дивлюсь – возмужав так, виріс. Питаю, ну що, більше не екстремалиш на трамваях? А він: «Ні. Тепер чіпляюсь за вагони метро».

Година-пік у розпалі: на зупинці біля метро «Вокзальна» багато людей. Та у трамваї Антона просторо: вагони їдуть одне за одним, і пасажири не спішать.

Я виходжу повільно. Антон ще раз усміхається на прощання і заходить на нове коло маршруту №3. Крізь натовп на зупинці чую гнівний крик дівчини:

– Куди ж ви всі їдете!

Додому. Кияни їдуть додому.

Ваш водій Антон Голишко. Машинка подана, виходьте без дзвіночка.

Ольга Бродська

журналістка