«Вбивця» Девіда Фінчера на Netflix: спроба зламати жанр та найкраща роль Фассбендера. Огляд

Девід Фінчер став відомим режисером у другій половині 1990-х, коли зумів помістити історії про серійних убивць в постнуарну форму («Сім», «Зодіак» та «Загублена»),, а також зняти кілька культових стрічок, як «Бійцівський клуб» та «Соціальна мережа». 

Останнє десятиліття Фінчер тісно співпрацює з Netflix.

Для стримінгу він зняв не надто вдалу історію про зйомки одного з найважливіших фільмів американського кінематографа «Громадянин Кейн» – «Манк».

А також двосезонний серіал «Мисливець за розумом», заснований на реальній історії співробітників ФБР, що розробили досі базову методику пошуку серійних злочинців.

Покинувши свої дослідження серійних злочинців, Фінчер перейшов до найманих, знявши двогодинний постнуарний трилер «Вбивця» для стримінгу.

Netflix показував «Вбивцю» на Венеційському кінофестивалі, де фільм отримав позитивно-стриману критику.

У прокат фільм, які і більшість таких стрічок, на жаль, не потрапив.

Обмежений прокат в кількох кінотеатрах для формального права номінуватись на «Оскар» не рахуємо.

З 10 листопада фільм можна глянути на Netflix.

Сайт-агрегатор рецензій Rotten Tomatoes дає фільму 87% свіжості на основі 195 відгуків, а на сайті Metacritics – 72% визнання на основі 54 рецензій критиків.

Кінокритик Ігор Кромф уже подивився фільм і готовий розповісти, як працює скупий всесвіт фінчерівського трилера. 

Оцінка від критика: «Вбивця» вийшов медитавним, холодним та безкульмінаційним.

Однак висновки, до яких приходить режисер, досить рвані. В цілому, це непогана варіація на тему «історії помсти» з міцними 8 з 10. 

Сюжет 

Сюжет нескладний. Фільм заснований на французькому коміксі Алексіса «Маца» Нолента та ілюстратора Люка Жакамона, тому не дивно, що він поділений на глави.

В основі сюжету – історія про безіменного кілера, відданого своїй роботі.

Однак раптом стається прокол і кілер не убиває замовлену жертву.

Це призводить до того, що дружину кілера ледь не вбивають, а сам найманий вбивця розуміє, що єдиний шлях вирулити з цього блудняка – зачистити усіх підрядників та посередників у цьому замовленні та вийти на замовника особисто.

Наступні глави кілер їздить по світу, попутно «зачищаючи хвости» цього злочину. 

Найбільш цікавою стає перша глава, де безіменний кілер, сидячи у своєму «воронячому гнізді» в Парижі, спостерігає за жертвою – бухгалтером якогось кримінального синдикату.

Це нагадує інверсію на «Вікно в двір» Альфреда Гічкока.

Там жертва спостерігала за вбивцею, а тут – кілер спостергіє за жертвою в трубку снайперського прицілу. 

Однак у «Вбивці» є своя особливість. Цей фільм майже повністю позбавлений діалогів, адже їх замінює потужний внутрішній монолог головного героя, який розсипається міріадами нью-ейджних мудростей, на кшталт «Єдина дорога, яка є в житті – та, що позаду».

Цей внутрішній монолог і є головним драйвером сюжету.

У фільмі є кілька сцен вбивств, одне навіть вигадливе, є сцена чогось схожого на бійку, однак сам по собі фільм малодинамічний та медитативний.

Все це тому, що головна динаміка відбувається в голові головного героя і ми чуємо її внутрішнім діалогом, що замовкає лише в коротких сценах, коли кілеру треба заговорити. 

Образ кілера

За дивним збігом обставин, але найбільш виразний герой Фінчера стає найбільш бляклим та непомітним – цього вимагає його ремесло.

Яким би харизматичним не був він всередині (про що нам не дає забути постійно лунаючий внутрішній монолог), зовні він має бути сірим та непомітним. 

Знайти актора, який одночасно буде мовчазно-нейтральним і при цьому випромінювати харизматичність, – складна режисерська задача і Майкл Фассбендер був ідеальним її рішенням.

Його уміння працювати з мімікою та вроджене, мабуть, страхітливе мовчання ідеально вписуються в заданий Фінчером образ найманого вбивці: непомітного, але з яскравою індивідуальністю. 

Намагаючись злитись із натовпом, його герой носить кумедного капелюха та яскраві гавайки, мімікруючи під образ «німецького туриста».

Бо, як говорить сам кілер, з німецьким туристом ніхто довго говорити не хоче.

Проте Фінчер все ж розуміє, що не знімає серйозний неонуар 1970-х років, а тому лишає простір для іронії навіть в такого неіронічного персонажа.

Літаючи по світу, він користується фальшивими документами, виданими на імена героїв комедійних сіткомів з 1970-х.

А також герой Фінчера постійно слухає британський гурт The Smiths. Особливо іронічним була сцена фатального промаху, під час якої кілер слухав саундтрек до «Всі жінки відьми» – пісню Love Spit Love.

Фінчер не створює чогось нового. Його кілер – це «нащадок» образу найманого вбивці Жефа Кастелло, який створив у 1967 році Жан-П’єр Мелвіль в своєму «Самураї», а втілив тоді сам Ален Делон.

Щоправда, на відміну від Жефа Кастелло, безіменний герой Фассбендера не лише іронічний, а й прагматичний.

Кастелло, хоч і мав свій псевдосамурайський кодекс честі, але лишався циніком, як його прообрази з класичного нуарного кіно.

Кілер Фінчера – прагматик, який використовує баг власної інтровертності перетворює на фічу, підвищує його майстерність в цьому ремеслі. 

Історія помсти з рваними висновками

Майже всю кар’єру Фінчер присвятив дослідженню теми вбивства.

Починаючи з дебюту – третьої частини «Чужого», досліджував здатність людини до вбивства.

Довго його матеріалом для творчих дослідів слугували серійні вбивці. Своєрідною лінією в цьому параграфі досліджень став серіал «Мисливець за розумом», який показав, як працює мозок маньяка.

Тому очевидно, що новим розділом у дослідженні такої монструозної особливості людства, як здатність до знищення одне одного, стала тема найманих убивць. 

Лишаючись вірним своєму мізантропічному стилю, Фінчер створює класичну «історію помсти», однак занурює її у постунуарну площину холодного світла та різноманіттю варіацій голландського ракурса.

Позбавивши фільм будь-яких метафор та поетичного символізму, Фінчер намагається по-новому осмислити образ кілера в кіно.

Без зайвої романтизації чи навпаки демонізації, Фінчер намагається переосмислити жанр, однак його спроба, на жаль, виходить рваною та призводить до більше риторичних питань, ніж конкретних змін в образі кілера.

Врешті, щоб дослідити серійних убиць, Фінчер зняв добрий десяток фільмів, тому можемо чекати на серію фільмів про найманих убивць, що врешті теж зведеться до риторичного питання: то все ж наша здатність вбивати нам подібних – це норма чи відхилення від неї?

Кромф Ігор