«Втомився, але знаю, що машина може врятувати комусь життя»: вечори волонтера, який ганяє авто для ЗСУ

З початку повномасштабного вторгнення Віталій Ткачук з Рівненщини живе на 2 країни. Він з друзями та дружиною привозить з Польщі авто для ЗСУ. На фронт передали вже понад 50 машин, 20 з них Віталій завіз на схід сам.

За цей час волонтер трохи вивчив польську, знайшов друзів-однодумців у чужій країні та навчився додавати романтики одноманітним вечорам в дорозі.

Перша автівка для ЗСУ

Віталій з друзями ще з перших тижнів війни зрозумів, що машин для військових потрібно буде багато.

Тож майже навмання, без знання мови, але зі значним досвідом в ремонті та обслуговуванні різних автівок, хлопці обрали на польській інтернет-платформі підходяще авто. В місті оголосили збір коштів і вирушили в дорогу.

– Перше авто ми пригнали вже в квітні 2022 року, – згадує Віталій. – То був страшний потік машин, бо якраз з’явилася можливість безкоштовного розмитнення автомобілів. Народ рвонув за машинами. Для волонтерів то було пекло!

– Коли гнав перше авто, то не знав, які документи треба для законного перетину кордону. Їхав, раптом пощастить. Митники хапались за голову: нема ні страховки, ні підтвердження про сплату мита, один техпаспорт і лист від військових українською мовою, який вони мені викидали з віконця.

Тож коли купив першу машину, то з гордо піднятою головою поперся під сам шлагбаум, типу «відкривайте, я приїхав». Минаючи авто, які по декілька діб в черзі стояли, ловив на собі спопеляючі погляди.

Біля шлагбауму поляк почав несамовито на мене кричати. Я зрозумів, що порушив правила перетину кордону, тож мене відправляють в кінець черги. А могли ще й штраф дати!

Тож розвернувся і поїхав назад. Уявіть, з яким лицем минав тих водіїв, яким ще кілька хвилин тому всім виглядом показував важливість свого просування вперед!

Але в нас є хороші люди, які розуміли, що ті машини терміново потрібні захисникам. Вони посунулись, і ми стали приблизно десятими у черзі. Це спростило подорож.

З часом Віталій зрозумів: якщо підготувати необхідні документи та зробити все по закону, то ні митники, ні прикордонники не мають питань, лише бажають гарної дороги.

Чоловік каже, що через випадки недобросовісних волонтерів часом з’являються додаткові перевірки, а правила перетину кордону часто змінюють. Це ускладнює дорогу тим, хто покинув свій комфорт, сімʼю, і витратив час заради допомоги країні.

Вечір на кордоні з двигуном без документів

Більшість своїх вечорів Віталій нині проводить в дорозі, часто – у чергах на кордоні.

Попри те, що буває там часто, все одно інколи втрапляє у ситуації, від яких вкривається холодним потом.

– То було геть недавно, – згадує Віталій. – Ніби все як завжди: купив авто в поляків, збираюся назад. Аж тут отримую від військових прохання: привезти двигун до їхнього пікапу. Вони його самі знайшли, залишалось тільки забрати і привезти. Ну як можу відмовити?!

Простоявши весь вечір в черзі, я нарешті заїхав на територію митниці десь о 2:00 ночі.

Дуже втомився і сподівався, що все пройде швидко, невдовзі буду вдома під теплою ковдрою. Ага, звичайно: не так склалося, як гадалося!

Коли польський митник попросив квитанцію про купівлю двигуна, я не мав що йому показати. Бо і не знав, чи двигун купували, чи передавали безкоштовно. Той митник тоді так кричав, ніби спіймав злісного контрабандиста!

Вигнав мене з території митниці, а я не мав змоги навіть слова сказати.

Так Віталій залишився сам серед ночі в чужій країні з важкезним двигуном. Тож волонтер вирішив поїхати на територію парковки вантажних авто за 70 км від кордону, бо знав, що там 24/7 працює брокер, який, можливо, чимось допоможе.

– Та брокер лише знизав плечима. Тож довелося чекати ранку. Тоді я спав на найнезручніших сидіннях у світі, а прокинувся від ранкового холоду. На території парковки побачив кілька вантажівок з українськими номерами, але водії ще спали. Спитав у прибиральника, чи можна десь тут залишити двигун. Чоловік сказав, що тут не склад.

О 7 ранку прийшов охоронець. Він змилосердився і показав місце, де можу залишити запчастину. але додав, що нести мені не допоможе, бо має хвору спину.

І тут я згадав, що той двигун, здавалось, важить тони три! Швиденько обійшов фури з українськими номерами, розбудив ще трьох водіїв, сказав, що Батьківщина їх не забуде. І отак ми гуртом перекинули той апарат в будку. Сьогодні авто з цим двигуном вже виконує бойові завдання. 

Вечірня подружня романтика

Віталій їздить по машини з друзями, інколи бере з собою дружину Марину. 

– Якось по дорозі вже в Україну Марині довелося мене тягнути. Машина, яку ми купили, зламалася на ходу. Я їхав першим, за мною – вона, бусом на механіці. То був вечір, ще й дощ періщив.

І в машині, яку гнав я, раптом ламаються щітки склоочисника. Ввечері на дорозі відремонтувати щось у чужій країні мегаскладно! Та й доїхати кудись з такою поломкою в таку погоду ще якось треба.

От і довелося їй мене тягнути. Оце був вечір! Особливо страшно було на поворотах.

Я постійно був з нею на зв’язку телефонному, казав, що і як робити, намагався вгамувати її наростаючу паніку.

Ще та вечірня романтика була!

Пригнане авто може зробити один бойовий виїзд

Віталій розповідає, що часто люди в тилу не розуміють, навіщо військовим стільки машин. Бо ж тільки зібрали на одну, а вже почали збір на іншу.

– Одна з перших автівок, яку ми пригнали прямо на схід, була Опель Фронтера, – ділиться Віталій. – Її забрав покійний Герой з нашого міста. Не знаю, чи передав комусь, чи сам їздив.

Через якийсь час нам скинули фото тієї автівки. Точніше того, що від неї лишилося – решето. Ми зрозуміли, що то розхідний матеріал, їх треба відразу багато. Бо ось авто є, а через годину нема.

Ми ту машину загнали на Костянтинівку, вмерла вона в Сєвєродонецьку.

І слава Богу, якщо врятується життя. Машини женуться туди далеко не нові, і вони капець як ламаються! І в тих умовах практично нереально їх швидко поремонтувати. СТО, які там є, не справляються.

Віталій розповідає: аби хоч трохи зекономити та оптимізувати те, що роблять, нині їздять на схід з лафетою, яку надала в користування Мальтійська служба допомоги. Вантажать на неї автівки, вдома ремонтують та женуть назад.

– Он і зараз жену, і вночі знову їду за кордон. І не важливо, знайомим чи ні ти їх привозиш, головне, що для військових.

Ніби й втомився вже від цього, але радію, бо знаю, шо машина може врятувати комусь життя. Тож сідаю і їду.

Моя втома у порівнянні з тим, що несуть хлопці на нулі – забавка.

Тож проводжу свої вечори за кермом не зовсім зручної машини, часто з правим кермом, за яким не дуже зручно їхати, але ж для користі.

Маю не дуже приємні спогади, пов’язані з вечорами на кордоні. Коли ти ввечері приїжджаєш туди, то розумієш, що будеш тут ночувати. Ввечері перезмінки, ніхто нікуди не спішить.

Вечері вдома і в дорозі

Спільні вечері для подружжя Ткачуків з початку повномасштабного вторгнення стали рідкістю – через постійні волонтерські відрядження Віталія то за кордон, то на схід.

А буває, що ніби й вдома вже, але є робота та купа рутинних справ, які теж треба залагодити до наступної поїздки.

– В дорогу Марина споряджає мене смачнющими сендвічами, в них теж відчуваю її любов і турботу. Вони і в один ряд не стануть з перекусами, якими доводиться вечеряти в дорозі. Тож часто моя вечеря – прямо за кермом, з кавою з кафе на заправці.

Похапцем їм, бо ж треба бігом везти машини. А вже коли повертаюсь додому, то Марина ніби має телепатичний зв’язок зі мною, бо на мене чекає вдома саме те, чим хотів повечеряти.

Люблю її м’ясо по-французьки! То неймовірна смакота, готовий їсти його і вранці, і ввечері! А ще зазвичай з дороги хочеться рідкого.

Наша сімейна вечеря – то український борщ з салом та цибулею. Нині вечеряти разом доводиться рідко, надіємось, після перемоги все зміниться.

Коли не в дорозі

Хоч це і рідкість, але інколи трапляється, що Віталій втрапляє додому, де може провести час з сім’єю, рідними, друзями.

– Які мої вечори вдома? Інколи просто хочеться впасти! Але перемагаю втому, аби провести час разом. Літом я дружину витягував на прогулянки містом. 

Із сином любимо порубатися в приставку вечорами.

Дружина каже: от як би добре було б отак лягти, повалятися ввечері під теплим покривалом. Але коли в неї з’являється вільна хвилинка, біжить то їсти варити, то прибирати. 

Часом вечорами, коли вдома залишаюсь, то приходять думки: може, досить? Вже ж наволонтерив, і так багато всього зробив.

Починаєш себе хвалити, шукати відмазки, аби зупинитися: хай хтось інший іде, не донатять, несправедливість, корупція, байдужість.

Але потім думаю про військових: якщо вже ми зупинимося, а потім вони, то буде кінець. Дурні думки пропадають, починаєш знов шукати машини.

Приходить впевненість в тому, що Бог допоможе знайти, все це пройти. І обов’язково переможемо!

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина