Усім із кухні, бо макарони примхливі: як мама трьох у війну присвячує вечори для здійснення мрії

У час, коли сонце вже низько висить над дахами будинків, на кухні 36-річної Ольги Куц з Рівненщини починається магія: з поличок дістає контейнери з пахучим начинням, на стіл викладає ємності для замісу, рівненько шикує в рядок кухонне приладдя.

У такій компанії вперемішку зі звичним дитячим «мам, а можна…» минає половина її вечорів у тижні. Усі в домі тоді знають: прохід на кухню закритий.

Війна допомогла наважитись займатися улюбленим

Ольга Куц займається випічкою та оздобленням макарон трохи менше року. Її десертами смакують у місцевих кав’ярнях, часто замовляють, аби потішити рідних та близьких у інших містах, навіть за кордоном. 

Ольга вчилася на спеціальності «Ресторація», а згодом працювала кілька років у ресторані. Але наважитись втілити мрію не могла. Здавалося, то щось не таке суттєве. 

Та й не було коли: щоденна робота в магазині одягу в поєднанні з вихованням трьох дітлахів забирала увесь час. Тож випічка залишалась десь у мріях.

– Все зійшлося в один момент, – згадує Оля. – Діти трохи підросли, тож не вимагали стільки часу та зусиль, в магазині підміняла мама, а я відчувала, що хочу себе реалізувати у власній справі.

Доньці подобались макарон, я вирішила, що і сама зможу таке спекти, то ж звичайне тістечко! Почала шукати рецепти, моніторити заходи рестораторів.

Але все перевернулося з ніг на голову після 24 лютого. Мабуть, половину з того одягу, який був у нашому магазині, ми відправили на Бучу, Гостомель.

Одного разу випадково натрапила на рекламу курсу по випічці макарон. І все склалося.

Ольга ще деякий час думала над тим, чи варто вкладати кошти. 1000 гривень за курс, коли ти живеш у маленькому містечку і твій щоденний заробіток нестабільний – гроші немалі.

Та все ж наважилась. Дивилась його вечорами:

– Коли інші дівчата вже починали пекти, я лише читала їхні переписки. У мене не було міксера такого, як треба, бо він коштував дорого. А там ще й додаткові витрати немалі – мигдалеве борошно за 500 грн за кілограм, шоколад… 

Я все це потроху купувала за рецептом і просто складала в шафку. В якийсь момент почалася депресія: я не розуміла, навіщо все почала і як з цього вийти. 

Та за деякий час таки наважилася. Купила в кредит міксер, нагодувала всіх, відправила по кімнатах, зачинила кухню і почала пекти.

Перші макарон вийшли зовсім не такі, як мали б. Але хто там дивився! Радості, особливо дитячій, не було меж.

– Ой, то були пляцки, але такі смачні! – сміється кондитерка. – Я дістала їх, а Уляна (донька) біля мене бігає: «Мама, мама, подивись, у тебе вийшло!». Там же за рецептом треба ніч чекати, аби вони вистоялись.

То ми не могли дочекатися, аби нарешті їх спробувати. Напевно, смішно, але кожного наступного разу я була певна, що вони ідеальні і я вже можу їх продавати!

Пошуки того самого ідеального рецепту 

На цьому, здавалося б, мало все скінчитися: навчилася, спробувала спекти, вийшло, та й продавай потрохи, аби повернути вкладення. Та рутини не склалося.

Ольга почала шукати свій ідеальний рецепт. Поки шукала, згадала основи хімії, вміння переконувати та не опускати рук.

Кондитерка показує свої перші солодощі, які вдалося спекти, переконуючи, що у них нерівні краї чи не вистачає висоти.

 – На смак вони були ідеальні з першого разу. А от з формою помучилася. Не уявляєте, скільки нюансів є, які впливають на пористість, висоту і т.д.

Поки шукала причину, через яку шапочки не такі, як мали б бути, познайомилася з українським ринком авторських десертів у цій ніші, написала сотні дівчат, які випікають макарон. Але отримала відповідь лише від кількох. Вже була готова платити за ті секрети рецептурні!

Ольга дістає із шафки кілька дбайливо складених папірців. На них – друковані рецепти, за якими вона полювала так довго, аби отримати ідеальний десерт.

– Ось вони. На вагу золота у мене. Фотографувати не можу дозволити за умовами, на яких їх отримала. Тут все настільки детально розписано, навіть фірма борошна.

За зачиненими кухонним дверима

Аби отримати деко рівненьких кольорових макарон, Ольга має цілу підготовчу церемонію. Щоб десерт вдався, жінка жертвує сімейними вечерями-обідами, вже привчивши домашніх до напрацьованого ритму.

– Навіть вологість повітря може вплинути на те, що шапочки не просохнуть, втратять форму.

Духовка не дай Боже, аби працювала, бо нічого не вийде!

Вони знають, що сьогодні ми вечеряємо швидко, бо простір кухні треба мамі. За вечерею можемо проговорити, хто чим буде займатися, доки я на кухні: домашнє, ігри, лімітований час на інтернет чи час на подвір’ї. 

Ольга показує, скільки усіляких пристосувань має для випічки. Тут і кулінарні коврики, різного роду лопатки, трафарети, кондитерські мішки.

Купа різної форми та об’єму баночок та контейнерів – там шоколад, сублімовані фрукти, горіхи, карамель для начинки, а ось тут – все для оздоблення.

З вогником в очах Ольга показує коробки з барвистими стрічками, упакуванням, наліпками. Все так детально підібрано, що розумієш: то не просто смаколик, а частинка серця кондитерки.

На кухні в Ольги затишно. Деталі для неї важливі, бо навіть ваза з барвистими гілками пишної гортензії, яку ми відставили, аби зробити фото, за мить вже стояла на своєму місці.

– Щоразу, готуючись до вечірньої зустрічі з новенькими макарончиками, переживаю, ніби перед приходом дорогих гостей. Знаєте, як вимиваєш кожну шпаринку, аби раптом який павук не дивився ніяково згори?

Ось і я так: дістаю посуд, лопатки, коврики, розкладаю все на свої місця, розставляю інгредієнти по порядку, аби все було під рукою і я не метушилася. Ці примхливі гості не люблять метушні! Десь чогось не додаси чи перетримаєш – і зустріч не відбудеться. 

Налаштовую себе позитивно: я ж стільки вчилася, стільки всього читала, дивилася, запитувала! Тож одягаю фартух, рукавички і починаю «чаклувати». Увесь процес тривалий, бо ж лише білки збиваю в середньому півгодини.

А поки збиваю і дивлюся, як густа маса набирає блиску і форми, весь час думаю, куди подіти жовтки. Може, вам треба? 

Ольга вже виробила власний ритм, тож замішує тісто, висаджує майбутні десерти на коврик, а трохи пізніше – відправляє пектися. І поки свіженькі макарони набирають форми, займається оздобленням тих, з якими зустрілася напередодні.

– Якось сиджу з цим усім на кухні, якраз в процесі. Як тут телефон. Я аж підскочила від несподіванки. А то сусідка, побачила світло у вікні та й дзвонить сказати, що я забула вимкнути.

А я ж не забула! Зранку швиденько готую всім сніданок-обід, збираю дітей, чоловікові передачку, складаю замовлення, віддаю – і знову як білка в колесі, заскакую в новий день! Спочатку оте «мам, мам» трохи вривається в процес замісу тістечок.

Але потім чи то приглушений шум з кухні, чи пізній час помагає, але всі таки вкладаються спати. Я лише цілую та поправляю ковдрочки. А сама щаслива! Бо поки пекла, втомилася страшно фізично, але відпочила душею.

Вечір без випічки

Аби не втрачати себе та контакт із рідними, Ольга присвячує випічці нині чотири вечори в п’ятиденному робочому тижні. В інші дні вечори проводить з сім’єю.

– В такі дні я закриваю усі «дірки» в хаті, в дозвіллі та бажанні бути поруч. Тож такими вечорами, коли всіх збираю з усіх усюд – школи, садка, гуртків, роботи – ми всі разом, мусимо бути поряд, один біля одного.

Дивимося фільми, мультики, просто говоримо. Інколи усією сім’єю їздимо у розважальний центр, де теж дозволяю бути собі дитиною.

Влітку вечорами після насиченого дня їздили відпочити на озеро: купання у золотих променях вечірнього сонця після денної спеки і втоми – це клас! 

Ще обов’язково ввечері мушу погуляти з собакою – йому не поясниш: замовлення чи ні, втомлений чи ні, а гуляй. Та і я з ним відпочиваю.

Інколи вечорами читаю. У мене це книги практичні, з психології, секретів кулінарії. З них обов’язково щось мушу навчитися.

Поки говоримо, Ольга начиняє десерти та пакує до коробок. А до кухні навшпиньки прокрадаються діти, тихенько вмощуються на стільцях, прислухаючись до розмови.

– Ще один макарончик тобі дати? – любовно запитує Ольга синочка, на мить відриваючись.

– Якщо дозволяєш, то давай, – хитро посміхається малий, певно, знаючи мамину доброту.

В Ольги багато мрій. Одну вона таки схопила за хвіст і тепер міцно тримає в руках.

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина