«Вибач, наступив на ногу! Ой, знову…», – як вечорами танцюють вальс та полонез у київському музеї

У Музеї української діаспори на вулиці Князів Острозьких уже закінчився робочий день. Проте для мене та ще дев’яти гостей двері відкриті. 

На годиннику майже 18-та, у моєму рюкзаку сукня та туфлі на зручних підборах. 

Так-так, я не помилилась дверима – сьогодні у музеї будуть та-та-танці 19 століття! 

Додати музею руху

Музейниця знаходить моє ім’я на аркуші зареєстрованих: можу проходити.

Казковими ґвинтовими сходами до мене спускається старша наукова співробітниця музею Світлана Олексюк. Вона у довгій сірій сукні.

Це вона організувала вечір танців в стінах, що дихають історією:

– Зазвичай музей – це щось візуальне. Мені ж захотілося додати кінестетики – руху та тілесності. Музей – це про історію та минуле. Тому ідея старовинних танців доречна для цього простору. 

Світлана ставить танці сама: крім наукової роботи, вона ще й професійна хореографка та дослідниця танцю. 

Щоб ненароком не розтовкти експонати невдалим па, танцюватимемо у порожній залі посеред картин.

– У соціумі є стереотипи, що можна робити в музеях, а що ні. Та я наполеглива, і наше керівництво відкрите до нового. Плюс я сама готую танці та проводжу їх. Ресурсів музею задіяно небагато, і всім це вигідно.

Головне – щоб люди ходили. Для Європи такі заходи – звична справа. У нас поки що цього небагато. Та бачу, відвідувачам цікаво: люди хочуть вчити стародавні танці. 

«Вибач, наступив на ногу! Ой, знову…»

Поскрипує паркет. Дерев’яні двері відчиняються: заходять дві подруги, двійко закоханих, усміхнена світловолоса пані, юнка у чорному. Скоро нас стало десятеро. Всі ми прийшли після реклами у фейсбуці. Більшість у Музеї діаспори вперше.

Хлопець у кросівках, пані у танцювальних туфлях, дівчина у чоботях. Довгі сукні, звичайні джинси: кожен прийшов так, як захотів. 

– Сьогодні танцюватимемо полонез та вальс, – Світлана запрошує нас зробити коло. Вивчаємо крок полонезу:  присіли на одній нозі, іншу вперед і два звичайних кроки. 

Далі ділимося на пари: мій партнер Костя.

Він професійний танцівник фольклорних танців. Полонез не танцював раніше, проте все ловить на льоту й допомагає мені:

– Ліву ногу назад. Ліву. Вибач, наступив на ногу. Ой, знову…, – виходить у мене так собі, але Костя джентельмен. Бере вину на себе. Щоб у нас вийшло, акуратно стукає пальцями мені по спині з різних сторін. Постукав справа – маю йти з правої, якщо зліва – ну, самі розумієте. Я теж з часом розібралась.

Костя займається танцями понад 15 років, але продовжує відкривати для себе щось нове:
– Танці у музеї – це неочікувано. Додає естетики, і мені  подобається. Ще б зробити дрес-код – взагалі було б чудово. Уявіть: чоловіки у фраках, жінки у вечірніх сукнях і всі у карнавальних масках. Бомба!

Соціалізація, якої не вистачає

Ми вивчаємо танцювальні фігури у парах, далі міняємося парами, кружляємо залою. Ще секунда, і рух стає діагональним, далі знову пари, повороти.

Ми з Костею поступово опановуємо полонез:

– Ще було б круто зробити майстерку з українських танців 19 століття, бо полонез все ж польський, – паралельно розмірковує він. – У нас тоді був плескач, козачок, віхола, різноманітні польки. Зараз є інтерес до історії, до танців, до всього цього разом. 

Стася і Женя тут вперше.

Здебільшого вони проводять вечори дома. Сьогодні вирішили їх урізноманітнити:

– Вирішили спробувати щось нове і влаштувати таке побачення, – ділиться Женя.

– Відтоптуємо одне одному ноги, – сміється Стася. – Але коли виходить – отримуємо яскраві емоції! Ці танці – соціалізація, якої не вистачає.

Після полонезу вчимо вальс. Він складніший, але тим цікавіший. Тепер ми маємо кружляти парами по колу, проте кожна пара рухається зі своєю швидкістю.

 Наштовхуємося одне на одного. Часом посеред зали утворюються затори. Б’ємося бамперами, вибачаємось, сміємось, знову тиснемо на газ.

Танці біля під’їзду

Світлана підібрала музику, але темп обраної мелодії зашвидкий. Кості ок, він наче летить залою, а мені лячно, що ось-ось впаду. Перечіпаюсь і граційно сповіщаю про це:

– От б*я!

Поряд з нами дві подруги: 

– Назвіть нас в статті так: я Свєта Маріуполь, – каже блондинка. – А це Люда Волноваха, – вказує на брюнетку. 

Обидві вимушено покинули свої домівки через напад росії. Проте продовжують жити і шукати красу на новому місці, у нових обставинах:

– Мріяла навчитися танцювати вальс, – розповідає Людмила. 

– Ми тут, щоб змінити настрій. Танцюємо і забуваємо про все на світі. Тільки рухи, ніжка, ручка і голос пані Світлани, – ділиться танцівниця з Маріуполя. –  Після попереднього заняття ми біля під’їзду почали танцювати. Зібрались люди, дивились на нас. Був такий настрій, знаєте… Наче сонечко зійшло.

В якийсь момент розумію: в мене все виходить! Відчуваю себе наче на балу. Розчинившись у танці, пливу цією старою будівлею у центрі древнього Києва і дихаю, живу історією. 

У дверях за нами спостерігають музейниця та охоронник. З картин на нас дивиться вічність.

Скоро музика стихне і Київ знову стане сучасним. Поїде метро, перехожі поспішать з офісів додому. Я зайду у вагон, притиснусь спиною до дверей з написом «Не притулятися» і повезу додому вальс, полонез і цей вечір. Який теж став частиною історії.

Як доєднатись до танцювальних вечорів у Музеї?

Ви теж можете станцювати у музеї. Реєстрація тут, вартість ₴150.

Ольга Бродська

журналістка