Блекаут тут, жахливий і прекрасний: репортаж з нової виставки Мистецького арсеналу

В темні часи добре видно світлих людей

Еріх Марія Ремарк

«Співіснування з темрявою» – так написано біля входу в «Мистецький арсенал».

Сьогодні відкриття виставки, яку ми всі створили. Разом. Наш жахливий блекаут тут. Наш прекрасний блекаут тут.

Митці переосмислили наш досвід, і я покажу вам, що вийшло. Сьогодні ми навчимося бачити в темряві.

Галопом по експозиції

17:30 на годиннику. Листопад. Уже зовсім темно. Світло ліхтарів лягає на цегляні арки культурно-мистецького комплексу. На список запрошених гостей падає холодне біле світло світильника зі стелі. Проходжу у двір. Хлопець у пальто клацнув біля мене запальничкою. Ще клапник світла.

У холі «Арсеналу» куратори виставки Наташа Чичасова та Антон Усанов.

Їх обліпило близько 50-ти журналістів із різних медіа. У приглушеному світлі спалахи фотоапаратів і перманентне сяйво німбів-підсвіток. 

Дружним стадом ми бадьорим галопом біжимо експозицією. Наташа та Антон по черзі розповідають про експонати. Кожне їхнє слово записує журналістський молодняк з «ЮН-ПРЕСу».

Майбутні репортери добре підготувались: фірмові худі, GoPro, штатив та оператор. Вони вчаться полювати на інформацію.

Я не встигаю розгледіти нічого, крім останньої зали.

Заходжу і… Мене відкидає в осінь 2022-го. Зала вся у подовжувачах. Біле світло клаптями, наче драна кофта, висить на стовпах. Гудить генератор. Нестерпно голосно. І холодно. Як тоді, коли вимкнули опалення.

До горла підступає ком. Це спогади, які я не хочу пам’ятати. Нема нічого: зв’язку, води, тепла, світла. Ми з чоловіком сидимо під всіма ковдрами і чуємо, як прилітає і прилітає. Чи настане для нас завтра?..

Аккум з «Ланоса»

– У мене був старий аккумулятор з «Ланоса», і тато до нього підʼєднав клеми і лампочку. Поставив трансформатор, від нього я заряджала лептоп, – мене витягає зі спогадів мисткиня Даша Подольцева, яка разом з Олексієм Шмураком створила цю інсталяцію.

Вона у чорній кофті на одне плече, штанах та смугастих чоботах. У її очах вогонь: він підсвічує цю темну залу.

– Для мене купа дротів – це символ блекауту. Скрутки-звʼязки проводів і ланцюжки людських стосунків. Без взаємодопомоги ми б не впорались.

У мене нема травматичного досвіду з блекаутом: я в ньому жила лише місяць, і цей місяць був затишним та родинним. Дуже цікаво, якими будуть відгуки, бо ми всі по-різному це прожили.

Через півгодини прес-тур закінчується. Частина журналістів біжить далі – верстати свіжу новину: виставку відкрито.

Інші розтікаються залами. Прибувають відвідувачі, охоронець сканує їхні квитки.

Вони лавірують між журналістами до бару по вино і смаколики.

Спробуй погладити мозок

Я йду на початок виставки так, наче ще нічого не бачила. Мене зустрічає «Біотехносфера» – алюзія на космічні капсули письменників-фантастів.

 За нею інсталяція «Добре проторені звʼязки». Це скелет химерної істоти. З його хребта звисають навушники, до кісток прикріплені екрани.

Відвідувачі одягають навушники. Дивляться в екрани. Усміхаються. Все це про звʼязок між людьми.

– Що там? – питаю у хлопця, який знімає навушники. 

– А ви послухайте, – каже він і загадково щезає у червоній куряві, яка оточує скелет.

Біля одного екрану дівчина присіла навпочіпки. Вона так сидить уже давно. Творці цієї інсталяції чимось влучили їй в серце. Пряме попадання.

 А я піду до мозку.

Мозок в окремому шатрі. Тут весела компанія: стукають по мозку, трусять його. Передають одне одному і дивляться на екран вгорі: якщо мозок добре порухати, зображення зміниться. 

– Спробуй погладити, може він ласку любить, – каже одна дівчина іншій.

Шлях до світла

Наступна зала з великою картиною «Прошарок щось». Вона наче 3-D: багато різних шарів чи то фарби, чи тканини. За ними сонце.

На нього дивиться білявка Оля. Сідаю поряд. 

– Знаєте, думаю, багато шарів тому, що художник не хотів закінчувати картину. Йому було погано і він хотів до світла. Але боявся, що не зможе.

У Олі блекаут пройшов в декреті. Її світлом стала донька. І чоловік, що боронить Україну в ЗСУ. Вона не збиралась на цю виставку – потягнули подружки. Та тепер рада, що прийшла.

Далі гуде проект «Donate»: це металевий прямокутник з оранжевою підсвіткою. Він працює він донатів. Сенс такий: світ використовує забагато електрики. Людина на якийсь час свідомо відмовляється від якогось пристрою – праски, наприклад.

 Заходить на сайт проекту. Пише суму, яку вона зекономила завдяки цій прасці. І на цю суму працює та прямокутна штука. Закінчаться донати – зупиниться проект.

Наскельні малюнки

Задумка прикольна. Але минулого року ми наекономились на життя вперед і ставити таку інсталяцію поряд з іншими блекаутними якось не альо.
«Нотатка з одного вечора: довоєнне радіо» – моя улюблена інсталяція. У скляних боксах свічний віск у вигляді рук, динозаврів, людських легень.

Поряд ліхтарики, блістери від таблеток, запальнички, гірлянди. І все це так красиво оформлено, що здалеку виглядає як компактне Різдво. 

Тут я знову зустрічаю журналістку, з якою були диктофонними сусідками у пресовій біганині. Її звати Наталія Мацибок-Стародуб. Її теплі вечори залишились на окупованій Херсонщині.

На ній класична оливкова блузка і хенд-мейд сережки-будиночки:

– Ця виставка – повернення до печерних часів. Ми ж і в темряві печер робили наскельні малюнки. І знали: це наш дім. Те місце, яке тимчасово чи постійно є нашим домом, має бути з любовʼю. Щоб був хтось, кого любиш. Техніка, яка допомагає проживати блекаут – це добре. Але в ній немає сенсу, якщо ти не можеш назвати місце, де живеш, своїм домом.

Коробка сірників

Біля теплого острівця з компактним Різдвом – сильна мультимедійна інсталяція «Межа». Стіна з грат, на яку блимає світлом проектор.

На фоні – звук ткацького верстату. Десь так ми почувалися на вечірніх вулицях у блекаут: щось бачимо, та що – розгледіти складно. І орієнтуємося на звук. А слух підводить.

Вздовж стіни повільне йде пані. Туди. Назад. Вона потрапляє у ритм ткацького верстата і занурюється у дійство. 

А я готова повернутися до подовжувачів. Заходжу до зали. Роблю глибокий вдих. Підходжу до одного з них. Беру в руку.

Вдивляюся у гнізда, наче в очі.

Я пережила пекло темряви. Ми всі. Та зберегли своє внутрішнє світло. Пронесли його крізь найчорніші ночі. Бо зʼєднані невидими дротами. І коли тобі безпросвітно, хтось поряд поділиться коробкою сірників. 

Українці.

На вулиці продовжують світити ліхтарі. Сліплять фарами автівки. Горить неонова вивіска кавʼярні. Київ переливається вечірніми вогниками. Я усміхаюсь йому.

Виставка буде відкрита до 25.02.24. Графік роботи: середа-неділя з 12:00 до 19:00.

Більше про класні київські івенти:

• Настолка D&D
• Конкурс краси в ЛГБТК+-клубі
• Екскурсія в Музеї історії туалету

Ольга Бродська

журналістка