Де потанцювати в Києві під хіти наших прабабусь? Репортаж з галасливої та затишної вечірки-вечорниць

Щомісяця поціновувачі традиційної культури збираються на алеї художників у Києві. Там гурт «Збитень» влаштовує вечірку у форматі вечорниць. Роль музик – сформувати спільноту та взаємодіяти з аудиторією. 

 «Збитень» – ансамбль з чотирьох молодих музикантів, які грають троїсту музику. Це та, під яку ноги відмовляються слухатись і починають танцювати. 

Місія ансамблю – зафіксувати народну традицію музикування. В основний склад інструментів входить: скрипка, бубон, цимбали та бас. Грають твори, які записали в людей від Сумщини до Карпат. 

Про що балакають та як танцюють тепер у Києві на вечорницях перевіряю на власному досвіді. 

Вечорниці починаються: хто прийшов?

Алея художників просочена ароматами їдких парфумів. Тут проходить головний туристичний маршрут «від Воздвиженки до Києво-Печерської лаври» і вечорниці від гурту «Збитень».

Мур Андріївської церкви підпирають недооцінені художники-пейзажисти. Де-не-де сидять портретисти і малюють натурників за крихітну копійку. 

Звіддаля лунають музики. Квартет підбирає тональність – награють окремі шматки композицій. До музик поступово злітаються дівчата і хлопці, неначе голуби на крихти хліба.

Хтось одягнений у вишиту сорочку діда, хтось у стримані класичні штани, а хтось у майже пляжні шорти. Твій зовнішній вигляд тут мало кого цікавить. Вхід вільний для всіх охочих. 

Ірині тридцять п’ять, вона вдруге на танцях, але вже встигла знайти надважливу (для неї) місію – посвята молоді в культуру анекдотів. Не оминуло і мене, патлатого вусаня з диктофоном у руці:

– Студент вивчив усі білети з філософії, але не пішов на екзамен, тому що життя не має сенсу і всі люди пішаки, – театрально і трохи п’яно промовила Ірина.

Компанія студентів плескає у долоні і вдає голосний сміх. Аби не засмутити пані. Але, здається, Іра розуміє награність, у відчаї просить цигарку. 

Музики відкупорюють першу пляшку вина – задають ритм для інших. Всі цокаються «за перемогу». По дзвону пляшок можна зрозуміти стосунки між людьми. Давно знайомі гучно вдаряються склом один з одним, чужі ледь доторкаються.

Хтось голосно жартує і закриває потребу тактильності через обійми та доторки.

 Вова та Настя з Кагарлика, Київська область. Земляки. Знайшлись. Вже не страшно.

– Я поки що не звик до цього, для мене все вперше, – відверто сказав Вова. – Але навіть просто стояти і споглядати за процесом приносить якесь задоволення.

Полька і вино

Наш діалог обірвала гра музик. Полька ожила і линула в кожне віконце на Подолі: в хіпстерські кав’ярні третьої хвилі, у вересневий «Жовтень», в трамвайні кватирки, в орендовані кімнати. 

Люди хаотично розбрелись по оглядовому майданчику, який зараз став танцювальним: хтось на периферії, хтось в центрі, а хтось поміж дерев. 

 В паузах між композиціями «стара школа» запрошує новеньких заправитись грузинським пальним – вином із «Сільпо». Для хоробрості. На закуску – шоколадні цукерки та солодка ностальгія про перший похід на вечорниці. Обмін досвідом. 

Віктор, лисуватий чоловік у поло Ральф Лаурен і з чорним пакетом «BOSS», танцює вже п’ятнадцять років. Щоправда, на різних локаціях, з різними людьми.

– Через мене пройшло багато груп, які приходять-уходять. Покоління міняються, а потім хтось вертається, як старі знайомі, – ностальгує Віктор.
– Скільки Вам років?
– Пів століття.
– А як ви зацікавились танцями?
– Мене дістало те, що я – українець і не вмію танцювати, – голосно прокричав чоловік. – Спочатку наступав всім на ноги, люди обурювались, але мене це не відлякало. Дівчата взяли шефство наді мною. Бачили, що я новачок, показували як танцювати, а я надихався і вчився.

Поруч з Віктором димить цигаркою Іван – студент історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Коли Віктор зацікавився українськими народними танцями, Іван пішов у перший клас.

Одна з головних функцій «народних вечірок» – це соціалізація і передача культури з покоління в покоління. Формат вечорниць успішно виконує цю задачу. Десять з десяти.

– Я на «Збитнях», напевно, раз п’ятнадцятий, – прожовує дим Іван.
– Ого! – хтось вигукує позаду.
– Та, – підігрує Іван.
– Як ти сюди потрапив?
– Легко: спочатку ходив на «Божичі», нас навчив танцювати керівник пан Ілля. Потім я зацікавився традиційними танцями, – згадує Іван. – Тоді став підбирати собі образ міської моди кінця дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття.

І почав перераховувати весь одяг на собі: чоботи, штани широкого крою, жилетка, дідова вишиванка. 

Перерва закінчилась. Попіл доповз до фільтру – цигарки викинули в смітник. Новий танець – «Баламут».    

Навколо почали притягуватись випадкові глядачі, як на магніт. Дістають телефони і знімають танцюристів. 

Окрім «Збитня», за просвітницьку місію взялись ще кілька фольклорних колективів: Щука Риба, Орелі, Два Три, Божичі, ГосОркестра, ГуляйГород. Та щоб дістати масового слухача, їх все ще мало. 

Як це – бути музИкою на вечорницях

 Під час наступної перерви я поспілкувався із засновниками гурту «Збитень».

Степан та Софія Андрущенки – учасники гурту «Щука Риба», етнолог та фольклористка, брат і сестра. Андрій Паславський вчився на фольклориста, закохався у традиційні співи через гурт «Гуляй Город», розвиває майстерню українського золотарства «ВидимоНевидимо».

Клим – режисер анімації, в «Збитні» потрапив через школу автентичного танцю «Божичі», грає на бубнах, відповідає за гумор.

– Чому «Збитень»? – ставлю традиційне питання до музик.
– Була сторінка із мемами на тему традиційної культури, яка називалась «Збитень». І коли ми обирали назву, то згадали про цей ресурс, який якраз трохи простоював і просто перейняли, – не менш традиційно відповів вусань Степан.
– Яку місію ви вбачаєте перед собою?
– Коли ми тільки починали грати, у нас була ідея популяризувати українську музику для дозвілля. Всі знають, як в Ірландії грають музику в пабах, але в нас теж є такі пісні, – каже Клим. – Раніше грали в корчмах чи на вечірках, щоб відпочити та потанцювати. Ми намагаємось відроджувати цю культуру в Україні.
– Первинна потреба – пояснити формат живої побутової музики для дозвілля і зробити його таким, який зможе існувати в сучасному просторі, – провів короткий екскурс Андрій.

Під час інтерв’ю Софія щипає струни скрипки, награє акорди. Клим час від часу відлучається до друзів: на цигарку, вино і кілька жартів. Степан стоїть, схрестивши руки біля грудей – звичка хористів, басів. У нього це з дитинства. 

– Як ви ставитесь до «шароварщини»?
– Основна проблема шароварщини – це спрощеність і кітчивість цього явища. Ми чітко розділяємо сценічну-народну культуру і народну-побутову. Хочемо створювати альтернативу тому, що утворилось внаслідок радянського союзу, – дещо академічно відповів Степан.
– Ми не асоціюємо себе із балетом, із сценічними танцями.

– Як привернути увагу загалу до такого проводження дозвілля?
– Планомірна робота. У більшості комерційних історій є така економічна модель, коли ти дивишся на що є попит в суспільстві і від цього формуєш свій продукт, – поділився секретом із «Багатий, бідний тато» Степан.
– У нас історія зворотня: є класний продукт, ми бачимо, що людям подобається. Тому ми створюємо попит штучним чином: показуємо, розповідаємо, даємо їм спробувати.
– Для того, щоб витримати формат, який був раніше: живі музиканти для живих людей, то має бути критична маса таких музикантів. Якщо це раптово зробити дуже популярним, але не буде кому цю музику слухати, то воно провисне, – проаналізував Андрій і додав: – Все, давайте грати!

Запалили танцмайданчик — полежте, поспівайте

Невдовзі Поділ огорнув осінній присмерк, на алеї художників засвітили ліхтарі. Спітнілі тіла овіває холодний струмок повітря. Хтось надягає кофтинку, щоб не застудитись. Свідомі та дорослі.

А хтось викинув непогашену цигарку в щілинку на підлозі. На пагорбі зайнялась пахуча трава. Музики вимушені обірвати гуляння, поки усувають наслідки не таких свідомих. І такі є. Всюди.

– Друзі, ви запалили танцмайданчик! — іронізує Клим.

Пожежу погасили. Жарт лишився жартом. 

Софія, учасниця «Збитня», підійнялась на лаву, опустила додолу скрипку та оголосила про новий спільний збір на турнікети. Обіцяє вечорниці як винагороду за зібрану суму. 

За останні два місяці «Збитень» зібрали п’ятдесят тисяч гривень. Регулярність вечорниць залежить від швидкості закриття збору. Танці зазвичай влаштовують хоча б раз на місяць. 

Втомлені танцівники повсідались на холодний асфальт, хтось ліг на дерев’яну підлогу. Гуртом заспівали протяжних пісень і випили по колу останню пляшку вина. Тебе остаточно прийняли в сім’ю, коли ти п’єш з одного горлечка. 

Музики заховали свої ще гарячі інструменти в чохли. 

Всі побігли на останній потяг метро. А як не встигли – не біда, бо тепер в тебе є з ким розділити рахунок на таксі.

Даня Бумаценко