Державні справи, романи і свобода у всьому: як проводив вечори той самий Володимир Винниченко

Вечір – час для відпочинку, релаксації, гарної книжки. А, може, навпаки гулянки? Але якщо ви Володимир Винниченко, відомий український письменник і політичний діяч, ваші вечори можуть бути трохи… ну, скажімо, більш насиченими.

Як керував державою й писав, з ким зустрічався та чи мав коханок? “Вечір” відтворить політичні інтриги й літературну магію цього непересічного українського діяча.

Лідер, який спав у тата під боком: життєвий шлях Володимира Винниченка

Володимир Винниченко був одним з лідерів революційного руху в Україні на початку 20-го століття. 

Походив з бідної родини. З любовʼю згадував своє дитинство: “Я спав поруч з батьком під возом, на сіні, яке кололо часом шпичками в бік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо до того під теплим сильним боком тата, що хотілося тоненько-тоненько, з захватом і щастям запищати. Оце мені згадується в цей вечір.” 

Гарно вчився, але через свої революційні погляди був виключений з гімназії, а згодом й з університету Святого Володимира (нині – КНУ імені Тараса Шевченка). Та це не зупинило молодого Винниченка. 

Внесок у політику: як вечорами вирішували державні справи

Він був активним членом Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. Після революції 1917 року став головою Центральної Ради Української Народної Республіки.

Вечори Володимира Винниченка часто були присвячені політичній діяльності. Він проводив зустрічі з іншими лідерами революційного руху, планував акції протесту, писав політичні статті і промови.

Саме Винниченко є  автором універсалів Центральної Ради. Також був одним із головних авторів Конституції Української Народної Республіки, прийнятої у 1918 році. Цей документ передбачав прогресивні положення, такі як розділення влади, гарантії прав громадян та розвиток демократичних інституцій.

Його домівка була місцем зустрічі для багатьох революціонерів, де вони обговорювали стратегії, плани та ідеї для майбутнього України.

Винниченко був чи не найбільш контроверсійним політиком періоду революції. Його часто засуджують за непоступливість.

Чикаленко писав: “Я вже казав, що це людина не холодного розуму, а настрою, запалу, який часто міняється, в залежності від оточення, від впливів і т. і.”

Саме за ліві погляди його усунули з ключової посади в Директорії. Винниченко емігрував до Європи: “я їду за кордон, обтрушую з себе весь пил політики й поринаю у своє справжнє діло — літературу… Я їду як письменник, а як політик всією душею хочу померти”. 

Вечори Винниченка як популярного письменника

До своєї політичної діяльності Винниченко був популярним письменником. Євген Чикаленко – меценат та громадський діяч – був “хрещеним батьком” Винниченка-письменника. У будинку Чикаленка збирались на вечори відомі українські письменники, діячі, актори. Він турбувався про розвиток української культури та всіляко підтримував молоді таланти.

Перший твір Винниченка “Краса й сила” був опублікований у журналі “Київська старина” саме завдяки меценату.

Їх дружба тривала роками. Окрім літературної й політичної діяльності, Винниченко й Чикаленко були адептами натуризму (або ж нудизму). Євген Харламович мав власну плавучу дачу “Чайка” під Каневом, де діячі УНР засмагали. Кажуть, що існували навіть оголені фотографії Винниченка з дружиною, які знищили через моральні принципи.

Винниченка можна назвати нарцисом. Він був переконаний у власній геніальності. Вважав, що усі його твори прекрасні і йому немає рівних серед українських письменників.

Намагаючись поєднувати політику й літературну діяльність, сумував, що так мало часу залишається на перо: “Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером…”

Він був одним з перших українських письменників, які відверто зображали сексуальність і гендерні відносини, що часто викликало суперечки і дискусії.

Винниченко також був відомий своїм радикальним поглядом на мораль і етику, він часто ставив під сумнів традиційні норми та цінності.

Героїня твору “Чесність з собою” Маруся, не боячись осуду в суспільстві, займається проституцією й розповідає скільки карбованців нагуляла за ніч: “Ну, дак не желаю модісткою бути, желаю шлюхою.”

 Герої його творів робили, що хотіли без докорів сумління. Саме ця свобода зробила Винниченка таким популярним. Свободу від рамок суспільства він не тільки описував, але й сам жив так.

Коха і коханки: про особисте життя Володимира Виннченка

З майбутньою дружиною Розалією Ліфшиць Винниченко познайомився влітку 1909 року в Італії. 

Розалія навчалась на медичному факультеті Паризького університету й отримала ступінь кандидата медичних наук. Вчилась вона посередньо. Подейкують, що причиною поганих оцінок став бурхливий роман з Володимиром. 

Ліфшиць і Вінниченко жили у цивільному шлюбі й не приховували цього. Винниченко у щоденнику писав: “Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря…”

Дружину у щоденниках лагідно називав Коха – від слова “кохана”. 

Розалія стала вірною супутницею життя, не зважаючи на всю скандальність стосунків. Подружжя не заперечувало проти любовних походеньок один одного. Винниченко вважав, що “кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню; любити одночасно можна тільки одного”. Тією одною стала Коха, а любив він багатьох. Розалія знала про коханок чоловіка, з деякими хотіла навіть познайомитись.

Жінок у Винниченка було багато. Він був красивим чоловіком, стильно одягався і не приховував свого потягу.

Не зважаючи на взаємні зради, шлюб Володимира та Розалії виявися міцним. Вони залишались разом в період активної політичної діяльності під час революції, а далі й еміграції та бідності.

В. Винниченко писав: “Після гомону й галасу цілого дня – тихий вечір з Кохою. Після 17 років шлюбу час у нас минає з такою швидкістю та приємністю, якою, дай боже, щоб минав у молодожонів”.

А все тому, що подружжя цікавило одне одного й мало спільні інтереси. Вони могли вечорами поїхати на велосипеді в сусіднє французьке село й довго розмовляти з місцевими жителями.

Вечори в еміграції: господарство і малярство

Емігрувавши з Розалією до Франції, Винниченко мусив починати усе спочатку. 

Став вегетаріанцем чи то через проблеми зі шлунком, а можливо й через відсутність грошей. Намагався вести бізнес. Хоча спроби вирощувати лаванду, займатись виноробством не мали успіху. Господар з Винниченка був невдалим. 

Кажуть, що талановиті люди – талановиті у всьому. Ще одним способом передачі внутрішнього стану людини стало малярство. В еміграції Винниченко спілкувався з художниками, багато часу проводив на природі й малював пейзажі, натюрморти. Часто згадував у щоденниках, що вночі зовсім не спалось. Саме тоді він займався малярством.

“А  голова  і  спина  тим  часом  горять  від  безсоння.  Моє  думання  вночі  —  це  свого  роду  розпуста.  Але  я  цеї  розпусти  не  віддам  за  добрий,  спокійний  сон  чеснотних  людей.  Найкраще  я  бачу  те,  що  пишу,  вночі,  коли  тихо,  темно  навкруги  і  спить  світ  реальних  речей.” 

Талант художника визнавали навіть Пабло Пікассо та Фернан Леже.

Все ж письменником вважав себе набагато кращим, тому й малярство було скоріше за хобі.

Активне політичне життя і блискуча карʼєра письменника залишились позаду. Радянський окупаційний режим повністю заборонив його твори через розходження з комуністичною політикою. А у Франції твори емігрантів теж не користувались успіхом.

В останні роки життя Винниченко написав роман “Слово за тобою, Сталіне!”, в якому намагався достукатись до тирана. 

Володимир Винниченко був видатним письменником і політиком, але він також був людиною, яка жила повним життям, використовуючи кожен вечір для праці над своїми ідеями і мріями.

Його вечори були наповнені дискусіями, плануванням, читанням, письмом, і навіть малюванням. Хоча ми можемо лише здогадуватися, чи мав він час хоча б на чашку вечірнього чаю, одне можемо сказати точно: Винниченко знав, як провести вечір!

Саєнко Анастасія

історикиня, блогерка