«Література — наш шанс зрозуміти себе»: вечори авторки та засновниці Stretovych Agency Світлани Стретович

«Пишучи, тримала звʼязок зі світом», — згадує Світлана перші дні повномасштабного вторгнення росії. 

Письмо і книги тримали її в купі в найстрашніші дні нападу. Зараз вона віддячує тексту за цю суперсилу. 

Промотує серед українців літературу на великих літературних вечорах у Молодому театрі. 

Ці події неповторні — їх не записують і не транслюють. Тільки переказують. 

Світлана Стретович, біографія: 

• 38 років
• Родом з Херсонщини
• Кандидатка наук із соціальних комунікацій
• Викладає журналістику, письменницьку майстерність, ділову комунікацію в університетах та на освітніх платформах з 2011 року
• За три роки головредства у видавництві Nebo BookLab Publishing випустила у світ 55 книг
• Модераторка Книжкового клубу Верховної Ради (2019-2020)
• Авторка та розробниця першої Річної програми письменницької майстерності в сфері неформальної освіти та понад 100 освітніх програм з інших напрямів для Litosvіta (2019-2023)
• За ініціативи Світлани в Молодому театрі проводяться літературні вечори
• Виховує двох дітей. Донька Поліна народилася за п’ять днів до вторгнення росії у 2022

Світлана каже, — «Як театр починається з вішака, так письменник починається з читання». 

«Вечір» розпитав письменницю про те, як з’явились великі літвечори в Молодому театрі. Як книги прийшли в її життя, а ще — як проходять її вечори. 

Далі — її пряма мова.

Письменник починається з читання

Театр починається з вішака, а письменник — з читання у дитячому віці.

Думаю, якщо мати постійну практику — бачити книги вдома, творчу писанину під руками ваших близьких, то письменник всередині вас почнеться вже з першої дитячої книги. 

У зрілому віці письменництво, певно, приходить з інтересом до літературного процесу. Всі культурні шляхи тут стають допоміжними. 

Я захопилась літературою будучи дитиною. 

Мене всюди оточували книжки. Пам’ятаю й стоси періодики вдома, яку виписував поштою тато. 

Найпам’ятніший спогад вечорів дитинства — тато, який читає. 

Коли навчилася читати, це стало продовженням традиції вечірнього читання вдома. 

У більш дорослому віці спіймала себе на думці: зовнішній світ не дає мені тієї глибини, якої прагну. 

Швидкість переміщення в просторі не дорівнює швидкості з якої здатні переміщуватись думки. 

Книга допомогла мені — дала цю глибину й швидкість.

Збагнути себе й світ

Література для мене — це шанс зрозуміти себе й світ навколо. 

Люди — ми змінюємося постійно. Але глобально зміни в нас не такі вже й великі. 

Змінюється наше ставлення до певних речей чи процесів на різних життєвих етапах. Кут погляду. 

А текст — це ніби розмова про ці зміни. 

Розмова із собою. З тими, для кого пишеш. Можливість викристалізувати думки. Зупинитись, осмислити їх.

Маю різні потреби у градусі осмислення світу й себе в ньому. Іноді це всі 360° – щоб купно, а часом — достатньо 180°. 

Література дає це розуміння під будь-яким кутом.

Ціль — писати щодня

На початку великої війни з росією намітила для себе мініціль — писати щодня. 

Ділитись думками. Писати про те, що бачу й відчуваю. 

Спочатку це були дописи у соцмережах. 

Це був обовʼязковий ритуал, варіант «не писати» навіть не розглядала. Текст мав з’явитись за будь-яких умов, у будь-якому стані. 

Це було ніби «технічне завдання» для самої себе. Добре збирало мене до купи. 

Згодом взяла участь в проєкті, в якому писала есеї для англомовної авдиторії. Про те, як ми переживаємо війну в Україні. 

Так тримала себе в руках і робила корисну справу: розповідала іноземцям про те, що ми переживаємо тут. 

Пишучи, тримала зв’язок зі світом.

Книга дитяча, а сюжет дорослий

Моя книга «Ведмежуня мандрує в Карпати» має віковий маркер «3+». Але це текст для спільного вечірнього читання. 

Або дитина вже вміє і може читати її батькам. Або батьки читають дитині. 

Це історія про Ведмежуню, печерну ведмедицю. За знахідками археологів ці травоїдні ведмеді жили в Києві, на Кирилівській стоянці, яку відкрив Вікентій Хвойка. 

Ведмежуня живе в Києві. Але мріє піднятись на найвищу вершину України, щоб побачити звідти свою домівку.

Мені ця ідея резонує з нашими почуттями під час повномасштабного вторгнення — охопити всі наші рубежі й ними захиститися. 

Книга спонукає знати, якими фундаментами ходимо щодня. Підштовхує йти вперед попри свої страхи. 

А ще це заклик пізнати свою країну. Діти часто повторюють якісь дії улюблених головних героїв. То нехай би їх бажання після прочитання було поїхати в Карпати і здійнятися на Говерлу.

Stretovych Agency — це те, що робила вже роками

Провела вже сотні подій — як організаторка, ініціаторка, модераторка. 

Майстер-класи, творчі зустрічі в університетах, літературні лекції й презентації, поетичні вечори, інші формати. 

П’ять років щомісяця водила компанію друзів (20-40 людей) у театр, просто дивитись вистави. 

У 2016-2018 очолювала книжковий клуб, коли це ще не було мейнстримом. 

Поява Stretovych Agency стала продовженням того, чим я вже давно займалась. Але вже в офіційному статусі. 

Першим унікальним проєктом Stretovych Agency стали великі літературні вечори в Молодому театрі. 

Люблю Молодий, знаю його простір й мала відчуття, яким форматом цей простір наповнити.

Це зустрічі з тими, хто творить українську культуру, її трендсетерами. У фокусі — літературні читання, ексклюзивна розмова про важливе з найпотужнішими письменниками. 

У першому сезоні це були Іван Малкович, Ілларіон Павлюк, Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Кузнєцова.

Поєднала те, що люблю — театр й літературу

Понад 20 років ходжу в театр. Сходила вже на сотні вистав в Києві, в Україні, в інших театрах світу. 

Мріяла про вечори, які б об’єднали театр й літературу ще з 2015 року. 

Тоді умовно такий формат називала «Література на підборах». 

Уявляла собі, що говорити про літературу з високої сцени — це класно! 

Коли зупиняєшся, не ковтаєш інформацію абияк, а готуєшся до розмови, виділяєш на це вечір. 

Все так, коли йдемо в театр. Тільки тут на сцені — література. Це не презентація в книгарні, інший формат розмови. 

У глядацькій залі всі слова й думки сприймаються інакше. Репліки лунають з високої сцени й звучать виразніше. 

Письменникам пасує сцена і коли зала сидить стишено. 

Мета літвечорів проста — говорити з трендсеттерами української літератури, з тими, чиї твори стають культовими для українських читачів.

Це майданчик для обговорення актуальних питань і викликів. Щоб познайомитись з письменниками ближче. 

А ще надихнути вивчати українську літературу через нову оптику. 

Якщо хочете провести вечір з натхненною глибокою розмовою у компанії неймовірних людей — це до нас, у Молодий. 

Провели вже п’ятий захід. Маємо авдиторію, яка ходить на всі літвечори — не пропустили жодну. 

Гості літвечорів різні. Найперше це:

• читачі, шанувальники письменників
• глядачі театру, які відкривають сучасну літературу 
• журналісти
• працівники книжкового ринку
• мої друзі, колеги, колишні студенти, люди, з якими працюємо у різних проєктах

Імпонує, що сьогодні у людей є потреба говорити про серйозні речі — тверезо, глибоко, ґрунтовно.

Літвечори тут і зараз — без стріму і запису

Ні запису, ні стрімів літвечорів — це моя позиція. 

Відсутність камери дає більше розкутості. І момент неповторності — подія продовжує жити тільки у розмовах й переказах. 

Те, що можна повторити — те втрачає ексклюзивність. 

Я не та людина, яка живе страхами чи живить їх хвилюванням. Тому не нервую перед літвечорами. 

Хоча перший вечір запам’ятався малоприємним спогадом: зранку крізь сон почула далекі вибухи. 

«Хай би мені це тільки снилось! Хай би це не була ракетна атака!», — була перша думка. 

Але це був російський ракетний удар. Далі ранок в коридорі, правило двох стін. 

У голові проноситься — «Сподіваюсь, це не зупинить глядачів і вони прийдуть ввечері поговорити про літературу». 

Тривога тривала весь день. Але я до самого моменту виходу на сцену вірила — відбій буде, все буде ок. 

Так і сталось. Лише затримали початок на 20 хв, щоб глядачі встигли приїхати з лівого берега в Молодий театр.

Купувати книги модно, інша справа — читати

За роки роботи у книжковій сфері, на презентаціях книг, відвідування книгарень можу сказати — читацька авдиторія в Україні стала більшою. 

Це у тому числі пов’язано з нападом росії й забороною роскниги на законодавчому рівні.

В умовах загрозі власній ідентичності українці хочуть пізнати себе й своїх письменників. До великої війни інтерес до української книги в Україні був не таким потужним. 

Літвечори у Молодому збирають солдаут в Києві. І це паралельно з показом «Марії Стюарт» у театрі ім. І. Франка і МУРом у Жовтневому «Ти (Романтика)». 

А скільки нових книгарень відкрилося в Києві за останній час! 

Так, столиця — не вся Україна. І не можна ці успіхи розмазувати, як «вершкове масло» на всю країну. 

Але те, скільки друкується нових імен. Як продаються наклади. Це вселяє оптимізм. 

Але додам: купувати книги стало модно, читати їх — вже інша справа.

Поради Світлани Стретович молодим авторам:

• Читати регулярно і багато
• Регулярно писати тексти різних форматів. Не обов’язково починати з сімейної саги, можна почати з дописів у соцмережах
• Шукати спосіб: як старе розказати по-новому? Обрати певний жанр, в якому відчуваєте сили додати щось своє чи просто віддано у ньому працювати. Є купа ніш в укрліті, які ще не заповнені. Є куди рости. 
• Зрозуміти, чи готові ви пожертвувати своїм комфортом. Бути готовими до критики і її спокійного прийняття. Якщо ви в такому стані, що ламаєтеся від першої критики, то краще не починати.
  Для мене критика — це цінні поради, щоб зробити краще. Так, критика може зачіпати, не подобатись. Але треба вміти її чути, проживати стан неприйняття і сідати допрацьовувати текст. 
• Навчитись «тримати удар» відмови видавництва. Якщо отримали відмову – врахуйте побажання, вдосконалюйтеся, шукайте далі.

Прагну не марнувати вечори

Вечір для мене — можливість зробити у цьому дні ще щось хороше. Навіть якщо це похід в театр, то це першочергово не відпочинок, а крок у розвитку, в осмисленні людей та часу.

Мій вечір — це ще не відпочинок. Для цього є ніч. 

Можу піти в театр. Писати щось або читати. Зазвичай це дитячі книги, бо вечірнє читання для дворічної доньки Поліни — це обов’язковий ритуал. 

Прагну не марнувати вечори: шукаю, як наповнити їх користю.

Читати, щоб не забуватись

Зараз раджу всім читати і сама читатиму новинки Арсеналу.

Новий роман Артема Чеха «Пісня відкритого шляху» – отримала днями з передзамовлення.

Звернути увагу на нову книгу Олександра та Павла Михедів «Живі. Зрозуміти українську літературу». 

З дебютантів не обійти увагою коротку прозу Романа Голубовського «З нами житиме еласмотерій». 

Обов’язково взяти собі нову книгу Жузе Сарамагу «Бунт речей» у перекладі Інни Білоножко.

А ще нову книгу Андрія Любки — «Війна з тильного боку». 

Він презентував її у Молодому театрі. Короткі історії про те, як ми проживаємо війну у тилу. Є багато сюжетів з волонтерських поїздок Андрія. 

Це потрібна література. Щоб не забуватись. 

Всім хочеться відволіктись, але стривайте — на фронті  триває російський наступ. 

І література має нагадувати про цю дійсність, про війну.

На серіали не маю часу

Від початку повномасштабного перестала дивитись серіали. Бракує концентрації. 

Кінострічки дивлюсь вибірково. Ходжу у кіно для цього. З недавнього — ходила на «Будинок “Слово”». 

У шкільні роки були дві категорії учнів. Ті, які збираються зранку. Й ті, які збираються ввечері. 

Я з тих, хто любив все «під лінієчку». Зібратись звечора, викласти одяг й речі на стільчик, підготуватися завчасно. 

Тепер я доросла люблю звечора планувати наступний день. Якщо це неділя — то наступний тиждень. 

Ввечері ніколи не пʼю каву. Якщо в когось в жилах тече кров, то в мене ними біжить кава. Але ввечері — ні. 

Вечір перемоги України у мене не асоціюється зі святом. Стільки знайомих, друзів, студентів не зможуть його зустріти. 

Хочу, що у мене цей вечір був тихим. У думках про тих, хто поклав життя за цю мить.

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»