29 Травня, 2023
вечорниці
Меню для двох книжкових вечерь: чим засмакує український фудфікшн?
Автор: Ганна Улюра
Книжки пишуть про любов і смерть, — кажуть критики. Книжки читають про їжу і секс, — підморгують видавці. Немає тут протиріччя. Можна й скоротити ті міркування: книжки пишуть про їжу, про неї ж і читають. Їжа в літературі завжди поруч зі смертю і любов’ю, позаяк вона є потребою і необхідністю, вона завжди там, де і секс, бо вабить і насичує.
Художніх книжок про їжу чимало, хоч одну з них ви точно колись читали, навіть якщо ви — зовсім не гурман по життю. “Шоколад на окропі” Лаури Есківель, “Солодка гіркота” Стефані Данлер, “Кулінарна книга шпигунки” Селії Різ, “Смажені зелені помідори в кафе Зупинка” Фенні Флег, “Солодкі чари забуття” Крістін Хармел, “Закваска” Робін Слоун, “Шоколад” Джоан Гарріс, її ж “П’ять четвертинок апельсину” і “Ожинове вино”, “Ласощі” Мюріель Барбері…
Щось же точно упізнали? Сотні таких книжок існують.
Їжа в книжках завжди пов’язана із тілом: описуючи їжу, описують саме тіло і його реакції. Ми всі належимо до одного біологічного виду. Наші тіла — єдине спільне, що нас всіх об’єднує. Фудфікш — рецепт, як заховатися в натовпі таких самих, як ти.
В той же час їжа в книжках завжди пов’язана із індивідуальним спогадом, мимовільним. Певний смак запускає в нас дуже-дуже індивідуальні реакції, ми по-різному пам’ятаємо смаки і любимо їх по-різному. Говорити одночасно до всіх, але кожен почує своє? Вшановувати власну унікальність, почуваючись частинкою непорушного цілого? Крута задача. Такі книжки не можуть не бути популярними, погодьтеся.
Одна тривожна річ: в кожному десятилітті література обирає собі улюблену хворобу і носиться з нею, поки не набридне. В 2010-х (і досі) у світі такою хворобою, що є трендом в художній прозі, стали розлади харчової поведінки.
Дівчата та юнаки на сторінках бестселерів блюють, перегодовані вимогою бути унікальними.
Жінки і чоловіки відмовляються приймати їжу, втомлені вимогою не порушувати простір інших своїми проблемами.
Бути одночасно оригінальним і таким як усі – розкішна ідея, але, бач, реалізація її буксує навіть на символічних рівнях в літературі. Є один такий фудфікшн — “Володарка спецій” Читри Банерджі Дівакаруні. Емігрантка з Індії відкрила в США крамничку спецій. Уже літня жіночка, за зморшками якої ніхто не бачить, що Тіла — богиня. Вона може продати потрібну спецію, щоби людина досягнула мети. Часом Тіла змушує взяти когось спецію, що її клієнт не потребував. Змушує бути щасливим. Дуже мила книжка, як на маніфест тоталітарної секти. Романи про їжу теж треба уважно читати, навіть самі на позір невинні.
А що там у нас? У чистому вигляді фудфікш в сучукрліті є небагато, але книжок про їжу не бракує, кількадесять знайдеться. Деякі з них так пасують одна одній, наче автор(к)и змовилися доповнювати один одного.
Я собі тут заварила чаю (а по правді, притарабанила шматок пирога) і маю намір сформувати з нашого фудфішну два повноцінних вечірні меню. І поділюся з вами тим, що вийшло.
Не переїдайте на ніч. Мої шанування.
Меню І: Легка вечеря.
Аперитив: “Літо психіатра” Лесі Демської.
Не все, що тобі наливають, треба тут ж тягнути до рота. Цю очевидну істину доведеться згадати психіатру Андрію Левинському, бо екзотичні трунки, що ними пригощаються в детективі Лесі Демської, швидко нагадають: вони одного кореню з “отрутою”.
Андрій сам зі Львова, відомий там лікар, приїхав у глухе карпатське село, бо життя дало збій і треба відновитися. Але спокою йому на селі не буде: навалять сусіди, які почули, що тут є добрий доктор, вночі залазлять в хату злодії, либонь, спокусилися захованою в коморі самогонкою, починає полювання за холостим чоловіком місцева фатальна жінка, заміжня, ясна річ. Не забарилося і перше убивство.
І весь цей час смачно куриться сильний дух із хати бабки Параски, відомої не лише своїми настоянками, а й своїми магічними практиками… Пий здоровий, чоловіче. Або ні.
Закуска: “Нижче” Кіри Малко.
Поліна має справу з їжею щодня — повні таці пишних наїдків, але від самої думки поласувати мимохідь бодай морозивом починає нудити. Чи то просто закачує дівчину? Головна героїня «Нижче» працює офіціанткою на круїзному лайнері. Не так давно, якихось пів року тому Поліна сиділа в офісі, скніла над маркетинговою аналітикою.
Була мить бунту — подала заявку на круїз. Поки проходила співбесіди, зав’язався роман із дівчино-колегою А. Ті стосунки Поліні важко далися.
І от вона серед моря з важкою тацею в руках швидко розносить гостям лайнера смачні ланчі. І Поліну від того нудить (ні, не тому що вчора знову перепила). Несешся світ за очі. І цьому буває зазвичай дві причини: шукаєш себе чи втікаєш від себе.
Поліна вчиться зупинятися і жити наодинці з собою, позбавляється токсичної залежності від коханки і поволі-поволі їй знову смакуватиме цей світ. Отой кислуватий сорбет, наприклад.
Основна страва: “Готуємо в журбі” Євгенії Кузнєцової.
Саркастичні і відверто смішні нариси Кузнєцової у супроводі дуже різних за стилістикою, але завжди елегійно-дотепних ілюстрацій складаються в “етнографічний путівник українськими кулінарними звичками”, що збиткує і з звичок, і з етнографії та і з путівників. Бо то так собі дороговказ.
“Готуємо в журбі” — монолог людини, яка пробує описати свою ідентичність через смаки і кулінарні практики свої і своєї родини, ближчого кола і цілого народу. І поволі від того впадає в смішливий відчай: вислизає та ідентичність з опису моментально, не так же воно просто визначити, що таке українність, бо мус’ ніби квасоля в борщу – “хай розвариться, але буде ціла”, та ж не кладіть квасолю в борщ, майте ж бога в серці, шановні.
Складно? Звідти і журба: не в нашій природі поважати щось, що дається легко.
Ну що то за холодець, який відразу з першого разу взявся? Сором, а не холодець, махлювала господиня, це точно.
А чули, що якась одна надумала вареники ліпити десяток-і-все, а не сотнями-і-най-буде? Здуріла баба, дивна якась. В одному з перших шкіців Кузнєцова формулює засадничі принципи української кухні: “щоб не пропало” і “щоб замахатися”. А це звучить як історія і вашого життя теж?
Десерт: “Лазарус” Світлани Тараторіної.
1913 рік. Київ благоденствує за рахунок унікального місцевого продукту, що іде на експорт — сухого варення. Солодощі мають насичений червоний колір. Вони таким є через кров Змієву, що стекла в Дніпро і просочилася в ґрунти.
Нудотливо солодкі наїдки мають магічні властивості, вони повертають тілу молодість і здоров’я (якщо пити добре розбавлений “живий сік”: вино плюс сухе варення) та є надміцним галюциногеном-ейфориком (якщо вживати зацукровані фрукт у чистому вигляді).
Православний Київ живе з продажі наркотиків, саме так.
Серед людей нині ходять меншини. Політкоректна назва для них — “нечисть”, образлива – “мерзота”, офіційно-ділова – “людиноподібні”. Злидні, мавки, чорти, перелесники, ін.
Аж тут ви знаєте, що сталося? Мерзота убила людську дитину. Зріє в місті неспокій, бути біді. А хто той Змій, що прийде порядок наведе? Змій — півкровка, хтонічне божество. Змій народився від шлюбу мерзоти і людини. На його повернення чекають Змієпоклонники…
Таке воно, ностальгійне ретро-фентезі про Київ, якого ми ніколи не мали (цур-пек). Малята, багато цукру шкодить зубам, навіть якщо ті зуби – ікла з отрутою.
Меню ІІ: Поживна вечеря.
Аперитив: “Гіркі апельсини” Марини Манченко.
На Сицилії зустрічаються українці — дівчата і юнаки трішки за тридцять. Випивають разом і розходяться.
Вони не підозрюють, що долі їхні переткнулися, щось, сказане за келишком вина, полегшить чи поглибить біль, який ті бідаки повезли, аби загубити серед красот Італії.
Марко, скажімо, — винороб, приїхав стажуватися на місцевій винарні, йому уже скоро додому. Зустрів Алісу. Проведуть ідеальний день: з морем, вином і поцілунками.
Аліса побіжно розкаже про сицилійських вдів, які роками тужать за чоловіками, що за життя били їх смертним боєм і до власне смерті яких було жінки і додавалися особисто. Марко у такої однієї орендує житло, старенька загодовує його корисними овочами. Аліса розкаже історію про жінок і родинне насилля та зникне.
Жінка зникне, історія залишиться. Такі не розкриті до кінця таємниці, де то розслаблено потягують вино на пляжі, то нервово один за одним ковтають коктейлі в сусідньому барі, складаються в тривожну історію малят, що уміють заколихувати свої болі. Марко підкаже: якщо і поганеньке трапляється вино, то хоч хай буде не солодке. Чін-чін.
Закуска: “Кулінарні фіглі” Марії Матіос.
Жінка різноманітних талантів: вона уміє підмічати в людях цікаві історії (коротше, пліткарка) і уміє готувати різні смаколики. Типу рулетиків з сиром і ковбасою та вареників із халвою.
І от вона вирішила поєднати два таланти: поки накриває на стіл, розказує солоні-перчені історії про тих, кого пригощатиме. Такий собі декамерон по-буковинськи.
Скажімо, зняв сусіда зі своєї дружини і то уже не вперше, нагодуй чоловіка, напої, потім запропонуй поголити небезпечною бритвою. За тим ситим, вдоволеним, поголеним і заляканими відпускай додому. Під такий обряд товченики пасуватимуть, певно.
Чи, наприклад, готуючись прийняти перший раз любчика в своєму домі, нашуруй до блиску всі кутки в хаті, не занадто старайся в сукенках і зачісках, а зверни увагу на страви. Чотири м’ясні страви, мінімум, три салати. І баклажанові закрутки. Головне — подача.
Застав весь стіл фалічними символами, щоби навіть тупий хлопака здогадався, нащо прийшов. Якщо висока гірка з синеньких не стоїть, то підіпри її зубочистками…
Все, більше не можу. Книжка Матіос гомерично смішна, хоча уже і не з тих причин, з яким за задумом авторки мала б бути.
Основна страва: “Фелікс Австрія” Софії Андрухович.
1900 рік, Станіслав. Стефа служить у доктора Анґера (фактично є докторовою вихованкою, але функціонально — кухарка і покоївка). Згодом переходить до докторові доньки Аделі та її чоловіка, який живе з того, що робить статуї для могил.
Саме Стефа готує всі ті смаколики, які вправно описує Андрухович: печінкові галушки і криваву кишку, смажений сир і канапки з язиком, суфле і начинені риби, солодкі тіста… Але то уже не вечеря, то уже нічний жор, даруйте.
Їжа в “Фелікс Австрія” є способом озвучити всі нюанси стосунків між героями, що для прямого проговорювання не надаються. Дівчата зростали разом, службу Аделі Стефа сприймає як урок смирення, жінки конкурують між собою за увагу чоловіка – спочатку батька Аделі, потім мужа Аделі. Обоє марять дітьми, яких жодна не має, обоє ледь одна в одну закохані.
Недавно в місті почалася серія грабунків, до яких причетний хлопчик-акробатз мандрівного цирку. Волею випадку дитина опиняється під опікою Стефи, це лише погіршує ситуацію в домі. Прикметно, що малий спочатку взагалі відмовляється їсти, а потім запихається як не в себе. Несказаного стало раптом забагато, аби не вдавилися б.
Десерт: “Кавовий присмак кориці” Лариси Денисенко.
Батько Андрія і Леся — художник, запахом його унікальної кави просоталася вся майстерня. Тільки він так уміє — кава з корицею, щоби і сильні пахощі кави, і потужний запах спеції мирно співіснували.
Лесь — композитор. Якось відвідував квартиру одного “юного генія”, з котрим порадили співпрацювати, і відчув той самий запах – кави і кориці. Татусь із матусею давно уже перебувають у формальному шлюбі, сини припускали, що обидва з батьків мають коханців “на стороні”.
Але те, що неперевершений татусь міг закохатися у примхливого юного студента, синові зрозуміти складно. А мав би зрозуміти! Сам же смажиться на повільному вогні: запав ще в юності на дівчинку-бунтарку, котра обрала не його, а старшого брата.
В першій же сцені роману Лесь сидить напроти жінки, що її кохає все життя, а бачить лише батька на таємному побаченні — того, хто все життя прагне дізнатися, що таке кохати. Гірчить та кава, ой як гірчить — значить, добра.
Почитати про український горор від авторки можна отут і отут.
Ось, може вас зацікавить цим вечором
Ось про що ми пишемо в інших рубриках
Грай, смакуй, підтримуй: 10 цікавих барів Києва, які варто показати іноземцям
«Війна множить біль кратно»: як працює і проводить вечори фотограф-документаліст Ігор Єфімов
Грай, смакуй, підтримуй: 10 цікавих барів Києва, які варто показати іноземцям
Де організувати вечірню фотосесію у Києві: 7 цікавих місць й поради для знімкування
Життя на прицілі: як знімали нову стрічку «Будинок “Слово”» про «Розстріляне відродження»
