Замінює фразу на “Наша армія може їх вбити”: репортаж з концерту СКАЙ

Джинси. Та ні, краще безформенні штани, у яких зручно стрибати. Шорти? Точно не спідницю. Рюкзак брати чи по кишенях розпихати ключі, гроші і телефон… Ммм… Якщо зараз не визначусь, то спізнюсь на концерт.

На перший великий концерт із початку повномасштабної війни. Гурт “Скай” сьогодні ввечері завершує тур Україною у Києві в Палаці Спорту. Це благодійний виступ: 30 грн з кожного квитка піде на лікування поранених військових.

Я уже забула, яка я на концертах. Хвилююся. Буде точно незручно, та я хочу одягнути сукню. Оцю, нову, жовту. Хочу бути красивою сьогодні. Бо ніхто не знає, коли буде ще такий концерт. Бо ніхто не знає, чи прокинемось ми завтра.

3,2,1 — все, я тут. На мене одягають чорний браслет — мій мультипас, який дає мені право переміщатися між локаціями, і ведуть на першу з них: під сцену. Але прохід туди виявляється через саму сцену. 

Ось вам картина олією: 15 хвилин до початку концерту, потроху займають свої місця 8000 чоловік. Тут на сцену виходжу я у жовтій сукні, сором’язливо шкрябаю підлогу правою п’яткою у рожевому кросівку і з дурнуватою усмішкою кажу в зал:

-Дратуті

Будемо вважати, що ніхто не помітив мого ефектного виходу. Тож я трохи пофоткала сцену і пішла у VIP-fan — найближчу до сцени фан-зону. 

…Вони з’являються дуже ефектно: кожен музикант на своїй окремій сцені, розміщеній на висоті метрів 10-ти над основною. Фронтмен Олег Собчук вітається  і чекає бурхливих оплесків, але їх замало. Я застигаю. Не розумію, у чому справа. Він просить аплодисментів ще раз, потім ще. Так, їх стає більше. Але від глядачів віє холодом. Наче кожен із нас Кай і носить частинку чарівного льоду у серці.

Це не тільки для мене перший великий концерт. Нам до початку сказали, що у випадку тривоги доведеться йти в метро. Ми на стрьомі. Нас дуже багато. У нас зручно попасти ракетою. 

Та через кілька пісень стає тепліше. Це перша частина концерту – хіти. Я чую перші ноти “Best друг” і відпускаю себе у танок. Та навколо мене всі стоять. Хтось знімає сцену, хтось себе. Дівчина у блакитній сукні робить губи “качечкою” і обирає ракурси.

Пісня закінчується, і Олег знову просить аплодувати голосніше. Я бачу, наскільки він стомлений, як мало у нього внутрішньої енергії і як сильно ми всі йому потрібні зараз. 

Перед кожною піснею фронтмен каже кілька слів. Всі вони про війну. Всі про надію. Всі про перемогу. Навіть ліричну “Легковажну” він підводить так:

– Так хочеться легкості, так хочеться кохання, і, звісно ж, перемоги. Дай Боже.

А у легендарній “Тебе це може вбити” Собчук міняє цю фразу на “Наша армія може їх вбити”. Палацом Спорту прокочується хвиля сміливого саркастичного сміху. Ми навчились так сміятися за цей рік. Цей сміх у нас один на всіх, де б ми не були. Напруга поволі спадає. Ось уже підняли вгору ліхтарики. Ось трохи руки пішли у танок. 

Ми дізнаємося, що серед нас багато військових. Цей концерт для них безкоштовний. Олег просить їх підняти руки догори, а всіх інших — подякувати їм за те, що ми живі. І що можемо бути тут. Я бачу багато піднятих рук. І зала, нарешті, вибухає гучними оплесками і криками. Не кричу разом із усіма, дякую подумки. 

Поряд із дівчиною, замотаною у прапор, піднімається ще один. Його тримає закохана пара. Тримає гордо. Тримати незручно. Не опускають. Прапори виринають і на сидячих місцях. Наступна пісня – “Не відступати і не здаватись”.

Уже майже 20-та година і перша частина концерту завершується. Я прийшла ще о 17:30 і, чесно кажучи, добряче втомилась. Тож поки перерва виходжу у буфет. Там ваша не дуже покірна і зовсім не слуга купує хот-дог і сідає на диванчик його їсти.

Поряд зі мною молоді хлопці у формі — курсанти. Говорять про щось своє. Раптом бачать — інші курсанти йдуть, ще молодші, зовсім діти. Старші гукають їх до себе, розпитують де вчаться, хто у них головний. 

У масштабах країни цей епізод нічого не значить. Але майбутні військові дуже серйозні і видно, наскільки їм хочеться контролювати уже хоч щось. Робити хоч щось.

Поки я спостерігала за ними, почалася друга частина концерту — акустична. Хот-дог був чималим, а їсти перед гуртом якось невиховано.

Тож я слухала через відкриті двері дуети зі Златою Огневіч, Піккардійською терцією та Арсеном Мірзояном. Красиво. Особливо “Не йди” зі Златою. Ну, але піду все ж, щось я засиділась.

Третя частина — рок. Я не хочу повертатися в елітну фан-зону та прямую у Silver-fan. Квитки сюди коштувати 350 грн, а у Vip — 1500. Найдалі просто Fan, де вартість квитків під’їхала з 2000-х років — 150 грн. Та туди мені не пробитися, дуже багато людей. Отже, золота середина. 

Я бачу людей навколо і жалкую, що не прийшла сюди одразу. Так, сфоткати звідси можна хіба чиїсь голови, але атмосфера геть інша. Всі танцюють, усміхаються, радіють. Дві дівчини в білому беруть мене до себе у коло і далі танцюємо разом. Поряд в найкращих концертних традиціях дівчата у хлопців на плечах.

О, а це двоє подруг рядочком поставили туфлі на височенних підборах і відриваються босі. Моя жовта сукня кульбабкою носиться по всій фан-зоні, дострибую до кордону з віпами: шо вони, розкачались? Ага. Щаз. Так і стоять. Дивляться. Фоткають. 

Відтанцьовую від них подалі, мало не збиваю з ніг якихось хлопців. Сміємося. Співаємо разом: 

“Скільки можна зайвих слів.
Я зробив так, як хотів,
А чужого нам не треба
Собою будь! Літай вище неба”

Сповільнюємось. Остання. “Подаруй світло”. Була першою і замикає коло. У Палаці Спорту стає дуже світло від ліхтариків. Співаємо. Даруємо світло одне одному.

“Скай” ховається у кулісах, а на сцені з’являється…

Ти хто? Якийсь хлопець із букетом троянд. Він звертається до дівчини, яка стоїть під самим дахом, нагорі одного з секторів. 

Він вибачається, що кілька днів був далеко і мало приділяв їй уваги. Проте хоче прожити з нею усе життя. Хлопець стає на одне коліно і питає, чи готова вона стати його дружиною. Дівчина відповідає “Так”. Поряд зі мною просльозилися навіть брутальні мужики. Ми стали свідками того, як серед війни народжується сім’я.

Пара пісень на біс. Олегу вже не треба випрошувати оплески — їх стільки, що зносять з ніг. Собчук заряджається цим і з видихом каже: “Блін, кайф!”

Хвилею розпарених тіл із різнокольоровими браслетами перетікаємо у метро. Я плюхаюсь на лавочку і чекаю поїзда. Поряд зі мною сідає дівчина. Вмикає відео з концерту на телефоні. Співаю разом із відео:

“Подаруй світло, подаруй світло мені. Подаруй світло, подаруй світло мені, подаруй світло…”

Отут Олег Собчук розповідає, як виглядають його вечори під час концертного туру.

Ольга Бродська

журналістка