«Мета — повертати людей до життя попри травми і біль» — це вечори засновника ребцентру Tytanovi В’ячеслава Запорожця

«Дивіться-дивіться, чого ми досягли! Як боєць нову “руку” освоїв, молодець!», — часто чути голос В’ячеслава за кадром сторіз на сторінці @tytanovi_rehab. 

Це реабілітаційний центр Tytanovi в Києві, де протезують важкопоранених захисників. Українські бійці, яке тепер б’ються за повноцінне життя і В’ячеслав Запорожець, який заснував центр і тепер «б’ється» за майбутнє своїх підопічних. 

У «нульових» він збудував перші «Епіцентри». А під час великої війни допомагає іншим. Свої вечори він проводить з пацієнтами ребцентру, відновлює сили у медитації, дивиться гарне кіно або гуляє з собакою. 

Його розповідь — про страхи і надії бійців з пораненнями, його особисту еволюцію українця і пошук світла у кінці тунелю випробувань.

Після «заробітків» проривався в Україну з €3 тис. в кишені

Маю історію на вечір — вона мені відкрила Україну і українців, як мою точку опори. 

У 2000-ні збудував перші «Епіцентри» в України. І у 2013 році мене з цим досвідом запросили у Казахстан будувати схожу мережу. 

У Київ по мене прилетів племінник місцевого мільярдера власним літаком. Ввечері виліт, вже зранку зустріч з мером Астани, перемовини, «зелене світло». Працюємо! 

Коли справи з місцевими партнерами пішли вгору, мені передали приватну розмову, — «А навіщо “Хохлу” [таке там мав прізвисько] платити?». 

Зрозумів, що я став зайвим у цій щасливій історії. Був шлях боротьби через суди, але я з усім своїм досвідом… лише «Хохол» у чужій країні. Або шлях повернення додому, поки мене не прибрали. 

Обрав план повернення. Коли партнери дізнались, що я в Києві, то заблокували всі ті рахунки з мільйонами, а я залишився з €3 тис. на руках. Їх мені вистачило на кілька місяців. 

«Обнулився», — так називають ці моменти у бізнесі і житті. Тоді зрозумів, що гроші це ніщо. Головне прагнути знову піднятись після падіння. 

І усвідомив, що у критичній ситуації я завжди спиратимусь на своє — Україну і українців. Всі подальші рішення у житті вже приймав з цією думкою в голові.

Мав оману «братерства», не вірив у можливість війни

У лютому 2022 року треба було прооперуватися і я свідомо обрав оперуватись 23 лютого. Бо перший прогноз можливого вторгнення 17 лютого не справдився. 

Був ще твердо переконаний в абсурдності війни, — «Ну яка велика війна… Ми ж брати!». 

Коли прокинувся після наркозу о 04:00 ранку, то зателефонував охоронець і розповів, що російські ракети падають на Бориспіль. Вмикаю YouTube, а там путін виступає, війну нам оголошує. 

Подумав, що я досі під наркозом, а це все страшний сон. Ось прокинусь і все буде добре.

У Червоному Хресті сказали, — «Ми вже евакуювались, не займаємося таким» 

Здивувало, що весь персонал приватної клініки, де лікувався — всі виїхали. 

Залишився сам і майнула думка, — «А що ж тоді у державних лікарнях? Звідти ж теж, певно, лікарі поїхали, хто людьми опікується?». 

Дізнався, який там безлад і вирішив, що буду корисним у медичній сфері, на волонтерській роботі.

Маю великий будинок з хорошим підвалом. Запросив туди всіх друзів, які шукали безпечне місце. 

Пам’ятаю, що тоді були всі думки про те, який жах нас чекає з вуличними боями в Києві, якщо росіяни прорвуться у місто. Дякуючи українським оборонцям в Гостомелі прориву не сталось. 

Був епізод з дзвінком у Червоний Хрест, почув у відповідь, — «Ми вже евакуювались, не займаємося таким». 

Перші ампутації побачив, коли вивозив людей з Чернігова

Взяв свої два джипи і поїхав вивозити людей з Чернігова, який росіяни постійно обстрілювали. 

Тоді вперше у житті побачив кількох людей з ампутаціями — і це мене потрясло. Це виклик, випробування для людини і їй потрібна допомога. Вирішив: поки можу — буду допомагати. 

Почали відправляти українців на протезування в Австрію, Німеччину. Працювали з нашим протезистом Олександром Стеценком. Зайнялися реабілітацією в Україні. 

Складні ампутації ми не могли запротезувати і першими в Україні почали робити остеоінтеграцію (вживлення у кістку титанового імпланту — ред.). 

Тому і Tytanovi — бо ставимо міцний титановий імплант, а ще посил про те, що ти новий, ти обов’язково відновишся. 

Тому показуємо, що люди на протезах мобільні: їздять за кермом, літають в аеротрубі, плавають, займаються спортом. Це не кінець життя точно. 

Тебе вдалося врятувати — значить маєш місію

Мій перший складний пацієнт — Міша, водій БМП, який через вибух втратив дві руки. Через кілька місяців його накрила депресія — не хотів жити, не хотів їсти. 

Допитуюсь, що сталось і чую, — «Зрозумів, що ніколи не зможу бути з жінкою. Навіть пісюн не можу взяти в руки, бо у мене їх немає. Про який секс мова?». 

У такому стані він поїхав у Німеччину на протезування. Через якийсь час дзвонить і каже, — «У мене все добре. Я не перший такий тут. Зустрівся з жінкою, яка допомогла мені знову відчути себе чоловіком. Є ціла служба така, у них такий профіль». 

І я зараз переконаний, що в Україні має бути такий напрям реабілітації. Молоді, дужі і активні чоловіки залишаються без рук, без ніг. Але вони мають здорову статеву систему, в них вирує тестостерон, їм треба кудись подіти цю енергію. 

Вразив випадок Андрія Смоленського. У 27 років він втратив зір і руки. Він не знає, день зараз чи ніч, не має тактильних відчуттів. І якщо поряд не буде людини, яка замінить очі і руки, то можна просто збожеволіти. Андрій не сам і він бореться. 

У нас був випадок, коли пацієнт втратив очі, але вирішив піти з життя. Поряд не було нікого, ні жінки, ні родичів, ні друзів. 

У розмові з бійцями з важкими пораненнями кажу просту річ, — «Зрозумій, ти мав 10 разів загинути. Але лікарі тебе витягли, значить у тебе є місія».

Ветеранам потрібна перспектива і… гумор!

Нещодавно відкрили кав’ярню Tytanovi в ТРЦ Республіка. Вона повернула до життя ветерана Федіра Самбурського. 

Його мама розповіла, що він сидів вдома, не бачив перспектив у майбутньому — «А коли ви запропонували кав’ярню, то він загорівся, наче до життя повернувся». 

Зараз ви його можете зустріти на точці, спілкується з людьми, керує процесами, мотивований, має ціль. 

А ще допомагає чорний гумор. Хлопці постійно тролять одне одного — якщо немає ніг, то можуть подарувати кросівки. Мовляв, носи на здоров’я. Якщо руки немає, то просять каву потримати. 

Чорні такі жартики, але добре розвантажують голову.

«Хлопці знайомтесь, це Юля і вона хоче вам допомогти»

У центрі нам допомагає Юлія Сенюк. Багато хто знає її, як порноакторку Джозефіну Джексон, але у центрі вона — звичайна дівчина Юлія, як хоче допомогти. 

Я не був в курсі її акторської кар’єри, подзвонили знайомі і запитали, чи я не проти її приїзду, — «Людина має можливість, хоче підтримати». 

Дав згоду, представив хлопцям у центрі, а вони… у шоці стоять! Бо щось десь чули, щось бачили і ніяк не очікували, що їй цікаве їхнє життя. 

Вона обіймає пацієнтів, цікавиться їхніми історіями, це щиро і цього не зіграти — хлопці це відчули, прийняли її. 

З командою постійно щось вигадуємо, щоб пацієнти ребцентру відчували життя, не замикались на своїх думках про ампутації. 

Йдемо на вечерю кудись у світ. Облаштували кухню, щоб щось нове готували. Є Sony PlayStation, щоб вони рубались в ігри і емоціями обмінювались. Жартома називаємо центр «коворкінгом». 

Мій відпочинок ввечері — це медитація та музика. Тренування, бо тілу потрібен тонус, щоб воно могло працювати на мене і для інших. 

У неділю йду довго гуляти з собаками, годину можу сидіти біля води, гуляти лісом. 

Мій плейліст на вечір:

• Сергій Бабкін — Привіт, Бог
• Alina Pash — Karpatska
• Alexandre Bloch, Orchestre Nati — Les Pêcheurs de perles
• Kalush — Калуські вечорниці
• Red Hot Chili Peppers — Black Summer

Обожнюю кіно, раджу на вечір:

• «Голова в хмарах», режисера Джона Дуіґена
• «Пролітаючи над гніздом зозулі», режисера Мілоша Формана
• «Доріан Ґрей», режисера Олівер Паркер
• «Загадкова історія Бенджаміна Баттона», Девід Фінчер
• «Радник», режисера Рідлі Скотта

Пам’ятний вечір — зустріч цього 2025 року. У компанії ветеранів Влада Беседи, Саши Толоченка, Сергія Попазова, мого племінника Богдана з розвідки. 

Зараз бажаю нам всім миру. І усвідомлення того, що ми українці — крута нація. А ця війна — нове випробування, яке ми обов’язково пройдемо. 

Більше про вечори волонтерів:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»