Що робить ввечері Анна Сабара з ЗСУ: овочі на вечерю, серіал, навчання і турбота про спину

Анна Сабара — 29 років, політологиня, зараз працює в одній із штурмових бригад ЗСУ в тилу.

Її вечори — це відпочинок і турбота про здоров’я. Чому солдату важливо піклуватись про добрий стан свого організму, а ще — про радість від співу, броколі, нормального туалету та мрії про майбутнє Анна розповіла “Вечору”. Далі — її пряма мова.

Дім там, де сплю

Мій типовий вечір починається о 19:00, вдома. А дім – це там, де я сплю ;).

Я приходжу зі служби і йду в туалет. Це важливо, бо на роботі польовий, а вдома: ніхто не ходить, не видихає з натугою, і що важливіше – не чує мене…

Користуюсь, поки ми маємо доступ до такого блага.

Пізніше готуємо їсти, вечеряємо. Часто включаємо ненапряжний серіал або фільм, щоб трохи розвантажити мозок.

Останнє, що дивились — The Good Place, перед тим — “Як уникнути покарання за вбивство”.

І після перегляду зазвичай ми вирубаємося, о 22:00 вже в люлі.

За день сильно втомлюємось. Я працюю в тилу, в мене немає великого фізичного навантаження.

Але голова постійно працює, ти завжди у напрузі. Купа задач настільки вимотує, що ти такий: “О! Десята вечора! Я всьо!”.

Що на вечерю

Ми намагаємось вечеряти овочами і м’ясом. У військовій кухні салатів мало, можна запрацюватись і не встигнути на них.

На службі в основному їмо м’ясо і крупи, це прикольно, але овочів все ж бракує, особливо зараз, весною. Броколі — це тєма.

Найсмачніша вечеря — та, яку приготували з любов’ю. І м’ясо. Зараз я живу з хлопцем, ми разом служимо, і він якось зробив бургери. Поки їли — обталяпались як свині. Але це було тааааак смачно!

Для мене вечір — час для відпочинку і для себе.

Часто це і про приємну компанію, про те, щоб провести час з друзями. У нашому випадку теж, бо ми на роботі вже здружились, спільні посиденьки об’єднують колектив.

Намагаємось не говорити про справи, хоча об’єктивно: виходить рідко.

Ввечері мені важливо, щоб ніхто не довбав роботою, не писав у справах.

Я розумію, що ми на війні, і тому на службі 24/7.

Я повернулась з лікування, купила собі аплікатор Ляпко. Тепер щовечора лежу на голках.

Займатись своїм здоров’ям зараз особливо важливо: режим, добре самопочуття гарантують добру працездатність. Без підтримки здоров’я можна набагато швидше розклеїтись.

Колись пробувала звечора планувати наступний день, але ніколи не виходило дотримуватись плану.

Твоє планування немає ніякого значення — ти виконуєш вказівки командира. Він або звечора сказав, що тобі завтра робити, або вранці повідомив. От і маєш плани на день.

Зазвичай ввечері у телефоні залипаю в Інстаграм: люблю дивитись гарні фото природи, останнім часом на весільні сукні заглядаю. Звісно, читаю новини.

А ще ввечері люблю залипати в різні навчальні курси: англійська мова, фінансова грамотність, різні варіанти менеджменту, піар.

Про мрії та натхнення

Я хочу повернутись в цивільне життя і займатись чимось класним.

До армії я мала багато різних робіт, але вони мені не підходили в тих чи інших моментах.

Я виснажувалась там і рано чи пізно ішла шукати щось своє.

Зараз я в одній із штурмових бригад ЗСУ, тут все зовсім по-іншому. І мене тримають мрії про те, як повернусь після перемоги додому з купою ідей.

Поки не знаю, як їх реалізувати і не впевнена, чого саме хочу. Тому пробую все підряд.

Ввечері засинаю легко. Хлопці навіть ржуть з мене: “Мирославівна, ти оце говориш-говориш, а потім ми вставляємо свої п’ять копійок, чуємо — ти вже сопеш”.

Вимикаюсь швидко, але майже ніколи не висипаюсь.

Прокидаюсь о шостій ранку, щоб встигнути поснідати, помитись, зробити кілька вправ для хребта. Виходить, що вкладаюсь рано, бо о 22 вже сплю, і встаю рано — а виспатись не можу.

Ввечері не аналізую минулий день повністю, хіба окремі події. І це часто виглядає як ефект сходів — коли прокручуєш в голові якісь діалоги й думаєш: “Чорт, я ж могла краще сказати!”.

Таке саме з робочими задачами — постійно ношу в голові і лягаю спати з думкою, що от зробила отак, а могла ж краще!

Чи згадую, що не встигла зробити — і думаю: “Блін, треба записати!”. Але вже нема сили вставати, шукати ручку…

І чомусь в такі моменти завжди забуваю, що у телефоні є нотатки. Тоді думаю: вранці точно пам’ятатиму. Точно-точно. Але ні.

Навіть не знаю, що мене зараз мотивує чи надихає.

Бо зараз не відчуваю натхнення, навколо все одноманітне і водночас важке.

Ти працюєш, розумієш, де ти і що відбувається, які перед нами стоять виклики і як ми з цим маємо справлятись.

Психологічно давить усвідомлення, що від твоєї роботи залежить і твоє життя, і багатьох інших.

Речі, які мене колись надихали, наприклад, спів, зараз не мають жодного ефекту. Я взагалі перестала співати. 

Хоча перші місяці в армії, коли поверталася зі служби, дорогою до казарми у проміжок вільного часу між вечерею і вечірнім шикуванням знаходила на території віддалене тихе місце і співала.

Це трохи розвантажувало і давало сил. Це була віддушина. Часом хтось той спів чув і приходив послухати.

Якось пам’ятаю, обертаюсь — а позаду на відстані шестеро чи семеро чуваків під різними деревами поспиралися і слухали.

Ввечері я ніколи не п’ю каву. 

Найкращий вечір в житті – фестиваль, або якийсь музичний концерт улюбленої групи. Де тусиш з друзями, а потім на хвилі енергії ще йдеш гуляти, приходиш додому пізно і солодко засинаєш.

Що б хотілося зробити ввечері, коли настане наша перемога: коли дізнаємось, що росія капітулює і ми переможемо, то влаштуємо великий гульбан з пацанами (бо нас звідси на той момент ще ніхто нікуди не відпустить). Нарешті зможемо хоч трошки розслабитись і подумати про те, що будемо робити далі. Думаю, це буде вечір мрій і планування. Звучить як гарний план.

Тетяна Павліченко

Редакторка