«Офіціант, у мене в супі галактика!» – бешкетний репортаж з вечірнього тренінгу по імпровізації

Подільський двір, металева арка. 18:30. Переді мною йде пані з трьома кавами. Заходжу за нею. Вона у під’їзд справа – і я туди. Другий поверх. На дверях табличка: «Школа Імпровізації Кляцкіна». 

Менше думайте. Більше дійте

– Знімайте взуття, ось капці, – мене зустрічає дівчина і миттєво розчиняється у сусідній кімнаті. 

Велика зала: тут поміститься з легкістю сотня людей. Стільці вздовж стіни. Дошка з ватманами, велика запалена свічка. На підвіконнях статуетки Будди. Куди я потрапила? Біля розетки заряджає телефон і читає книгу хлопець у вишиванці. Ще кілька людей тихенько займають місця. Стільців близько 50: цікаво, скільки лишиться вільних.

– Привіт, я Даша, – до зали заходить дівчина у чорно-білій кофті. – Я з Херсона, ведуча весіль та дитячих свят. Чула про цей тренінг, має бути цікаво.

Поряд з Дашею ще одна дівчина, вони заводять розмову.

Заходить компанія веселих жінок, чоловіки у дорогих сорочках, дівчина у футболці шоу Дурнєва «Упс, а що трапилось?». Вільних стільців не просто нема: двоє чоловіків віддали свої дівчатам. Ого.
На центр зали виходять ведучі – майстрині імпровізації.

 У діловому стилі вдягнена Ніка Харченко.

У вечірній сукні Анастасія Іванова – вона була моїм провідником через арку.

Ніка починає знайомство:

– Вітаємо вас у Школі імпровізації Юрія Кляцкіна. Він був одним з перших українських імпровізаторів.

Продовжує розвивати імпровізацію далі: розробляє курси, його запрошують у «Лігу Сміху», до стендаперів та в інші комедійні проєкти. Він буде вести основний курс. А ми допомагатимемо як запрошені тренери.

Жанр імпровізації дійсно розвивається семимильними темпами: бачу все більше афіш шоу, де виключно все без заготовок. 

– Найкращі імпровізатори – діти, – продовжує Ніка. – Це не зовсім навчання. Скоріше, ми допомагаємо дорослим повертатися у дитинство і грати. Імпровізація багато чого прокачує. З нас злітають «програми», за якими ми живемо і які нас обмежують. Я в імпровізації давно, і це досі мій кайф. Кожен з вас унікальний і має свій досвід. Сьогодні буде непередбачувано, але точно цікаво. Менше думайте. Більше дійте. 

Спробуй забути, що ти на роботі

Нас просять по колу розповісти про себе. Чую про колег з тютюнової компанії, які хочуть навчитись новому. Коучів та психологів, що планують вести групові заняття.

Хлопець у вишиванці готує до запуску своє шоу на Ютубі. Підприємці хочуть порозумітися з підлеглими. Білявка у сірому светрі прийшла гарно провести час: вона не працює взагалі, і їй з цим ок. Дружно їй аплодуємо, вона сміється. Накал у просторі незнайомців спадає. Моя черга.

– Всім привіт, мене звати Оля і я шпигунка. Писатиму репортаж.

Настя пильно дивиться мені у вічі:

– Олю, спробуй забути, що ти на роботі. Кайфани. А з чого ми завжди починаємо? З танців!

Настя вмикає Imagine Dragons, і ми висипаємось на танцпол. Завдання – танцювати так, наче нас ніхто не бачить. Чоловіки клубочаться під стінкою, дівчата погойдують стегнами, я думаю про кожен свій рух. Музику зупиняють:

– Ви розслабились? – питає Ніка. – На цих заняттях танцюємо доти, доки не починаємо рухатись як діти. Бешкетуйте! Давайте спробуємо ще раз.

Мокрі і захекані, зупиняємося після «Диких танців» Руслани.

– Наступне завдання: ви молекули! 

Сибірський песець

Броунівський рух: ми хаотично рухаємося залою, намагаючись нікого не зачепити. Хтось наступає мені на ногу. Вибачається. Ми ще незнайомці, нам ще незручно це все.

– Молекули по 5! – Настя зупиняє хаос, і ми хапаємо одне одного і збираємо купки молекул компашками. 

Тепер маємо передати одне одному слова разом з оплесками, з певними умовами, але довго не думаючи. Мозок скрипить. Пані у коричневій сукні передає мені:

– Сибірський песець!

Ловлю песця. Передаю хлопцю у чорному светрі атлетичне тіло. Шопопало. Виходить погано. Ми звикли мислити інакше. Ця гра  викидає нас з зони комфорту. 

Інша вправа мені заходить більше: треба завмерти у якійсь позі. Четверо «пам’ятників» і один «фотограф».

Маємо з кожним зробити прикольне селфі. Сідаю у позу Будди з підвіконня. Одна дівчина копіює мою позу, а інша сідає на мене зверху, ми падаємо і гикаємо від сміху. 

– Обійміть одне одного і подякуйте за цю вправу! – Настя підходить до кожної команди і слідкує, щоб ми дотримувались умов. 

Ми обіймаємося і продовжуємо реготати. Обійматися уже хочеться. Великі китайські стіни між нами впали разом з реготом.

Ковбаса з ондатри

– Молекули, розбийтеся по парах, – дає завдання Ніка після чергового броунівського руху. Тепер ви – продавець і покупець на базарі. Треба підтримувати діалог запитаннями. Без стверджувальних речень.

Я в парі з дівчиною з високим хвостиком:

– А шо це у вас такий маленький вибір ковбаси? – атакує вона.

– Та невже панянка не бачить, що у мене елітні ковбаси? – відбиваю її подачу я.

– Такі елітні, що нема оленини?

– Шо мені та оленина, хочете спробувати ковбасу з ондатри?

Ніка зупиняє наш потік свідомості:

– Відчули, як складно мислити питаннями? Нас навчили жити і мислити у рамках. Сьогодні ми за них виходимо. 

Тепер я у парі з паном у чорному: ми Капітошка і Червона Шапочка. Тримаю у руках уявну корзинку, роблю дитячий голос:

– Капітошка, хочеш я розкажу, з чим у мене пиріжки?

– З чимось цікавим?

– До речі: а чим ти це сказав? Де у Капітошки рот?

Від нашого реготу, здається, трусяться стіни. 

Офіціант, у мене в супі колесо

Настя плескає у долоні: 

– Тепер сходимо у ресторан. Вас пʼятеро: один клієнт, інші офіціанти. Клієнт жаліється на те, що у нього в супі… Галактика. Наприклад. Інші мають смішно пояснити, що так і має бути.

Це ж справжня мініатюра! 

Хлопець у чорному светрі отримує свій уявний суп:

– Офіціант, у мене в супі колесо!

– Ви ж в Амстердамі, – підходить офіціант з нашої команди. – Скоро подіє, насолоджуйтесь!

Ще троє озвучують свої версії про дивний інгредієнт. Моя черга:

– Так, в супі колесо. Ще по колесу буде у гречці, салаті та чаї. Зберете собі машину і поїдете в готель. Ви ж в Амстердамі, пане, не забувайте. 

Імпровізація!

Все закінчується так само спонтанно, як і почалось.

Ми сідаємо у коло: фідбеки. У багатьох розслабились плечі і спина, хтось насміявся. Всі дякують. Кілька чоловік сидять по вуха в інсайтах і перетравлюють відчуте. Один пан чесно сказав, що це було боляче: його розум був не готовий. Тріщав та іскрився. 

– Я працюю у правоохоронних органах, – ділиться з нами Настя. – Але імпровізація – моя любов. Часто батьки кажуть не йти в актори… Так трапилось і зі мною. Але я все одно тут уже 12 років. Найбільше подобається давати людям віру в себе. Показати: ти кайфова, ти цікава, таких, як ти, більше немає. Ти маєш право стояти на сцені.

Обіймаємося всі одним великим колом. Разом кричимо у всесвіт: «Імпровізація!»

На годиннику десята вечора, та учасники розходитись не спішать: обмінюються контактами, фоткаються, обіймаються. Хлопця у вишиванці звати Міша. Сьогодні він відпустив на веселку свою кішку. І все ж прийшов сюди. Зміг переключитися і радіє цьому. Дякує мені за мій сміх.

…Так я відчувала себе у кінці зміни у дитячих таборах: наче життя прожили разом. Стали рідними чужі люди. Спільні заняття дуркуванням магічним образом єднають швидко і міцно. Хочеться ще.

Заняття у Школі Імпровізації Кляцкіна проходять у понеділок, середу та п’ятницю. Час: 18:30 — 21:30.

Ольга Бродська

журналістка