По Либіді через Клов у Хрещатик: як вечорами гуляють підземними річками київські дигери

-А якщо повітряна тривога?

-Так ми ж ідемо в укриття

Підходимо по одному. Беремо зелені гумові бахіли. Одягаємо зверху на кросівки та штани і прив’язуємо мотузками до ременів. Тепер кофта. Куртка. Баф на голову. У підземеллі +14 градусів. Звідки я знаю? Там завжди така температура. Ліхтарик у руку. Я готова.

Як і інші екскурсанти, що прагнуть відпочити від міського шуму та подивитися на Київ з кардинального нового ракурсу.
Із теплої весняної вулиці ми заходимо у темряву.  На годиннику близько 17-ї і попереду 3,5 години у світі тунелів, труб, сталактитів, водоспадів і особливого підземного вайбу. Під ногами ріка Либідь, ми йдемо по щиколотку, а місцями і по колі…

-Бабах!

Від гучного звуку ми зупиняємося. Це по люку зверху над нашими головами проїхала машина. Видих. Звикнемо.

Наша екскурсійна група з 29 чоловік розтягується мокрою ковбасою, шумить своїми водними кроками і час від часу сповіщає тих, хто йде позаду, про небезпеку:

-Обережно, справа яма.
Нас веде екскурсовод Артем. На коротких зупинках він розповідає, що зараз над нами:

– Чи будемо ми проходити під Олімпійським стадіоном? Там нема підземних ходів. Принаймні ми не знайшли.

В якийсь момент він раптом застрибує у широку трубу на метровій висоті і зручно облаштовується. По трубі тече вода. Це не заважає далі вести екскурсію звідти. Так-так, Артем не класичний гід з яскравою парасолькою та незліченною кількістю запам’ятованих дат. Але у нього професійний ліхтарик і любов до цих вологих холодних і темних місць:

-Як ви думаєте, чому дигери лізуть під землю? Задля екстриму та підземної романтики. А ще, щоб відчути себе першопрохідцями.

Хто такі дигери? Це — дослідники рукотворних підземель, шахт, дренажних систем, колекторів, підвалів заводів. Всього, куди можна потрапити ногами, проповзти на животі чи спуститися по мотузці. Дигерство — андеграундна культура у прямому і переносному сенсі слова. Про них багато хто чув. Але їх мало хто бачив.

Дигерський рух виник у 80-х роках минулого століття і його популярність не згасає. Раніше спільнота була закрита, але тепер дигери залюбки ведуть туристів своїми улюбленими маршрутами. Точніше, так було до повномасштабного вторгнення. Зараз частина дигерів і дигерок у лавах ЗСУ. Є серед них і ті, хто повернувся додому на щиті…

Я нагинаюсь під трубою, вода бризкає мені в обличчя, ковзаю бахілами по слизькому дну, не втримую рівноваги і занурююсь у воду. Всередині бахіл тепер теж тече підземна річка, але я усміхаюсь. Відчуваю себе справжньою дигеркою. Це моє перше інтерв’ю у мокрих штанах.

– Мені було десь 16 років, – веде Артем розповідь про свою першу мандрівку дренажною системою. – Я побачив двері — вхід, що веде вглиб схилу. Місце нетипове. Мене це дуже зацікавило. Не було ще ліхтаря нормального, світлодіодних тоді ще взагалі не існувало, хто такі спелеологи я не знав. Термін “дигерство”, мабуть, тільки зароджувався. І я смолоскип зробив із фарби сріблянки, яку знайшов на смітнику. Пройшов десь половину тієї дренажної системи. Потім повернувся туди зі свічкою. Далі з’явився ліхтарик. Пара бахіл. Тепер підземелля — моє місце сили.

Дигерство — це підземка біля твого дому. Тобто можна банально взяти з собою ліхтар, піти на роботу. З роботи ввечері піти у якусь підземочку. Буває таке, що просто біля твоєї роботи може бути люк у колектор, де ти ще не був. Тож можна провести вечір, досліджуючи нове підземелля. Потім вилізти, випити пива і піти додому задоволеним.

Ліхтарики підсвічують щось схоже на середньовічний умивальник — це стара труба, що обросла справжніми сталактитами та сталагмітами.

Вуглець та кальцит потроху, крапля за краплею, перетворюють колектор на печеру. Неподалік шумить крихітний півметровий водоспадик.

– Вимкніть свої ліхтарики, – раптом зупиняє нас Артем. – Всі, щоб стало зовсім темно. Закрийте очі. А тепер відкрийте. Нема різниці, правда? Людські очі звикають до темряви, та бачити у ній не починають. Хіба зовсім трохи периферійним зором. Що об’єднує всі підземелля? Стала температура, так, правильно кажете. Висока вологість. І темрява.

Тому лишитися під землею без світла дуже небезпечно. Особливо у катакомбах, як в Одесі, де немає ріки, щоб вийти за течією. З собою варто мати основне світло, запасне та аварійне. Та жоден ліхтарик не вбереже від дощів. Після них рівень води у колекторах та дренажних системах піднімається на кілька метрів, а уже півметрова хвиля може збити з ніг дорослу людину. Багато дигерів так загинуло. Кожна екскурсія під землю залежить від прогнозу погоди.

…На стіні квадрат жовтої фарби з написом: “Увага, у цьому колекторі загинуло уже 4 людини. Причина — миттєве підвищення рівня води після літніх злив”. Як доказ цьому на іншій стіні чорна меморіальна дошка з іменами двох дигерів, які уже ніколи не піднімуться на поверхню.

Ми йдемо далі. Стаємо на роздоріжжі: направо річка Клов, наліво — річка Хрещатик. Повертаємо наліво. Ще два століття тому її полонили у колектор, бо ріка посеред головної вулиці столиці заважала жителям. Під час повеней вода підтоплювала будинки, повозки, а часом збивала з ніг людей. Була навіть спеціальна послуга для панночок — переносити їх через річку, щоб не замочили ніжки. За окрему плату, звісно.

А у Європі практикують злиття підземних рік із каналізацією. Так і у нашому Львові. Там тече ріка Полтва, яка настільки повноводна, що по ній можна проплисти на човні. Що Артем і зробив.

-А метро?

-Були випадки, коли через діяльність дигерів зупинялась робота метрополітену і, якщо їх ловили, то штрафи були такі, що доводилось брати кредити.

Проте є і користь від дигерів: вони першими помічають несправності, руйнування, тріщини. І ремонтники з подивом дякують їм.

Та незважаючи на руйнування, підземелля добре зберігають історію. Дигери знаходять монети, підкови, кулі часів Другої світової. Навіть ядро від гармати чекало на екстремалів в одному з підземель. Був і зовсім фантастичний випадок: Артем знайшов у трубі, по якій повз, смартфон. Дістав карту пам’яті, вставив у комп’ютер і… Знайшов через інтернет власницю телефону, що під час дощу впустила його у дощоприймач. Знайшов її і віддав цю карту.

– Артеме, назвіть ще своє прізвище, мені для публікації

– Просто Артем. Артем дигер. Прізвища – це у нас не прийнято

…Ми пройшли весь маршрут і починаємо тими ж ходами повертатися назад. Я пропускаю всіх вперед та лишаюся з колектором сам на сам. Колись я була на схожій екскурсії і по вінця закохалася у ці місця. Тут немає зв’язку, інформаційного шуму, реклами, базарів. Тут можна побути з собою наодинці та відпочити від шаленого ритму життя. Тут складно рухатись, всюди вода, нема куди присісти. Це місце не для всіх. Але точно для мене.

Я бачила, як різні кольори світла можуть зробити тунелі фантастично красивими. Тож цього разу підготувалась. Дістала з мокрого брудного рюкзака діодний світильник у формі котика. Купувався на блекаут, та виявився занадто декоративним. І ось його час настав.

Ставлю світильник на каміння. Відходжу. Колектор стає фіолетовим, потім червоним, далі зеленим. Кроки екскурсантів чути уже далеко. Ще півгодини і я знову повернуся у реальність. А поки насолоджуюсь красою і подумки питаю: “Які ще таємниці ти бережеш, древнє підземелля древнього міста?”
Хто знає, може, трохи далі живе дракон. І охороняє своє золото.

Про інші цікаві місця у Києві можна почитати отут і отут.

Ольга Бродська

журналістка