«Рідні служать, а я ні. Не змирився»: як воїн ЗСУ Олександр Толоченко після поранення перемагає у спорті

У 2022 році батько і старший брат Олександра Толоченка з Житомирщини долучились до ЗСУ. А йому у ТЦК — відмовили, бо не мав досвіду. 

Олександр не міг з цим змиритись — «Не хотів відсиджуватись, коли рідні воюють», — і долучився до штурмбату «Айдар» з позивним «Кракен». Під час бойової роботи під Кліщіївкою отримав поранення та ампутацію ніг. 

Воїн ЗСУ отримав остеоінтеграцію у Tytanovi Rehab, виборов медалі на Arnold Classic Europe в Іспанії. Мріє допомагати іншим військовим і виступити на Паралімпійських іграх. 

Він розповів Вечір.Media свою історію — про життя після травми, змагання і плани на майбутнє. 

Рідні служать, а я ні — це було не по-чоловічому для мене

Коли почалось повномасштабне вторгнення росії у 2022, то додому прийшло три повістки — татові, старшому брату і мені. 

Їх взяли у ЗСУ, а мені 21-річному відмовили — досвіду немає і, мовляв, двоє членів сім’ї вже служать. Долучився тоді до ТрО.

Коли батька звільнили з армії за станом здоров’я, то знову пішов у військкомат. Мотивацію таку мав: всі мої рідні служать, а я ні, відсиджуюсь у сільській теробороні. 

Це суперечило моїм уявленням про вчинки чоловіка. Добився того, щоб мене взяли на контракт у штурмовий батальйон «Айдар». 

У підрозділі одразу знайшов спільну мову з хлопцями. Комунікація, підтримка у будь-яких ситуаціях — це було найбільш приємно зустріти.

Вели бої під Кліщіївкою, там і поранило

Вели бої під Кліщіївкою на Донеччині. Важке поранення отримав під час одного зі штурмів. 

Тоді захопили російські позиції та мені треба було привести нову групу солдатів. Відійшов метрів на 70 від наших і під ногами вибухнула розтяжка протипіхотної міни МОН-50. 

Двоє хлопців, які йшли зі мною загинули, ще один важко поранений. Побратими під вогнем евакуювали. Далі вивезли у Дніпропетровську область, почали переливати кров. 

11 травня мене поранило, наступного дня зрозумів, що лівої ноги у мене немає. А права сильно травмована. 

Потім «відключився», пробув у комі вісім днів, повернувся до тями, почались переїзди по лікарнях. Батьки були постійно поруч, але психологічно було важко на початку.

«У мене немає ніг», — не приймав цього

Не приймав факту, що все — ніг у мене немає, я не можу ходити, як раніше. Через ці думки на кілька місяців накрила депресія. 

Коли опинився у реабілітаційному центрі, то психологічний стан покращився. Зустрів там хлопців з такими ж проблемами, як у мене, але вони не здавались — шукали рішення, планували життя, тренувались. 

Усвідомив, що у житті людей навколо є серйозніші проблеми, ніж моя ампутація. І потроху адаптувався.

Зараз вчуся ходити на протезах

У мене висока ампутація лівої нижньої кінцівки. Для неї зробили остеоінтеграцію — це коли титановий імплант вживляють у кістку. На правій кінцівці, де нога залишилась, там класичне протезування. 

Рік пересувався на кріслі колісному, призвичаївся. А тут треба ставати на протези — це значило знову переучуватись. Перші дні ходив на протезах, тамуючи біль, тренував себе, вчився тримати баланс. 

Ще і фантомні болі були неприємні. А зараз вже 4-5 годин можу ходити на протезах. 

Зараз вже знаю, що ампутація — це не вирок, не кінець. І треба продовжувати робити життя кращим. Себе робити кращим, ніж я був до поранення. 

Чи має людина ампутацію, чи інші поранення — краще сприймати це, як нове випробування. Життя на цьому не закінчується. 

Привіз з Іспанії медалі, мрію про Паралімпійські ігри

Після поранення у житті з’явились інші інтереси й цілі — тепер активно займаюсь спортом. Беру участь у всіх заходах, куди кличуть. 

Граю у баскетбольній команді на кріслах колісних. Вони спеціальні: з захисним бампером і розвалом коліс для маневрів. Кілька разів брали перші місця. 

Нещодавно пройшов відбір у Карпатах серед 250 ветеранів і поїхав на змагання Arnold Strongman Classic в Мадриді. Там виборов три срібла і бронзу. Мрію поїхати на Паралімпійські ігри. 

Вечори в Іспанії запам’ятались прогулянками містом у гарній компанії, була екскурсія в Аранхуес з красивими будівлями. 

Зробили мурал на мою честь, а я і не знав

Дорога мені історія — це про мурал на баскетбольному полі у реабілітаційному центрі. 

Все почалося на першій грі нашої команди у кріслах колісних. Ми вийшли проти команди, яка вже роками грає. Перше місце не взяли, але сам факт гри з профі — це було круто. 

View this post on Instagram

Був такий задоволений грою, на підйомі і тоді фотограф зробив це феєричне фото. Керівник ребцентру попросив намалювати його на нашому полі. 

Це було великим сюрпризом, бо до останнього не знав, що там малюють. 

Хочу допомагати ветеранам з адаптацією

Категорично не хочу продовжувати військову службу — просто не бачу себе на посадах, які не стрілецькі. 

У планах нормально «розходитись» на протезах і працювати менеджером з логістики у ребцентрі. 

Хочу допомагати ветеранам з адаптацією. Мотивувати їх, залучати до спорту, бо на своєму досвідові зрозумів, як це допомагає і підтримує. 

Якщо сьогодні я став кращим, ніж вчора — це вдалий день

Зараз вдень займаюсь у ребцентрі, після їду додому. Можу пограти у приставку, але не засиджуюсь, бо важливо відпочити. Завтра нові тренування, нові зусилля. 

У ребцентрі десь раз на місяць збираємось всі на музичні вечори. Приїжджають музиканти, всі разом співаємо під гітару. 

Найбільше задоволення ввечері дає усвідомлення, що сьогодні я став краще, ніж був вчора. Наприклад, ходьба покращилась. Якщо відбулось щось приємне за день, то пригадую ці хороші емоції і засинаю всім задоволений 

Мій ідеальний вечір — це коли за все спокійний. А поряд та людина, з якою комфортно. 

Надихають роздуми про те, скільки всього пройшов, чого досяг і хочу досягти. Залишився живий і слава Богу. Це просто нова сходинка в моєму житті. Хочу вірити, що стаю кращим, ніж раніше, це моя мотивація для нового дня. 

Більше про вечори військових:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»