Кіт, нам треба їхати: вірш Максима Кривцова, поета-воїна, якого вбила Росія. Разом з котом

Поет і військовослужбовець Максим Кривцов загинув на війні 7 січня.

Про це повідомили його друзі і знайомі в соцмережах. Пишуть, що загинув разом зі своїм котом.

Наприкінці 2023 року Максим видав збірку «Вірші з бійниці», яку визнали однією з найкращих книжок української поезії у 2023 році за версію українського ПЕН. Він також мріяв подарувати її Головкому Валерію Залужному, та це бажання здійснюють небайдужі уже після його загибелі.

У пам’ять про Максима «Вечір» публікує один з його віршів. Нехай його поезія дає нам усім сили продовжувати йти далі.

***

Він переїхав в Бучу в середині березня 2021

винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота

шерсть якого була кольору помадки на еклері.

Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді

він любив дивитись, як падає сніг

та в тумані зникає вулиця.

Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки

з якою засинав у маленькій цокольній квартирі

і прокидався у маленькій цокольній квартирі

цілував її тепле обличчя

пригортався до її липкого тіла

пірнав долонею у хвилі її волосся

та борсався там, наче мушка на павутині.

Вона покинула його восени

так як птахи покидають ліси

так як інженери фабрику по-закінченню зміни

і поїхала в Польщу

щоб там залишитись.

Він взяв кота, схожого на тістечко

і сказав: кіт, нам треба їхати

з нами, як ранок

як життя

як хвороба

сталась холодна

як крига

війна

урок що зветься “Спокійне життя” закінчився.

У тумані зникає вулиця

падає дощ

його зовсім не слухають

кіт вибіг у поле і ім’я його вітер.

На хресті наче на id-картці написано:

тут спочиває номер 234 вічна пам’ять.

Вона мріяла про мандрівку в Патагонію

про роман з рок-музикантом

про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.

Планувала написати книгу

про те, що пам’ять

крихка наче кірка на крем-брюле

вразлива, наче кохання

розсипається, як пісок поміж пальців

і зникає

щезає

немає.

Вона любила свій велосипед

морозиво зі згущівкою

збирала пожовкле листя

наче марки

любила розглядати хмари

розсипані наче поп-корн

неохайним хлопчиком в кінотеатрі.

Мандрувала у гори наодинці

щоб приймати інгаляції лісом та повітрям

збирала м’яту та іван-чай

збирала зорі, розкладаючи в пам’ять, наче у фото-альбом.

Її батько загинув у чортинадцятому

їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію

та не повернулась.

Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.

Коли зима вирішила залишитись

щонайменше до наступної осені

гучно і боляче сповістивши про це

і пахнуло на вулицях

тишею жахаючою

вогнем і землею

розліталося вороння

тоді вона не розгубилися

дістала із верхньої полиці пляшечку

із висушеним іван-чаєм та чебрецем

заварила трави

розлила у термос

та понесла на пости

хлопцям із тероборони.

На хресті наче татуюванням закарбовано:

тут спочиває номер 457 вічна пам’ять.

Вона жила поруч з парком

у невеликому будинку

годувала білок

годувала собак

годувала п’яниць

була хранителькою осені

і хранителькою спогадів

розсипаних, як цукор.

Їй було 54

вона працювала у комунальному підприємстві

носила синю робу “Епіцентр”

та їздила на велосипеді.

Фарбувала нігті у багряний

фарбувала губи у багряний

і щоночі до неї приходили багряні сни.

Вона дивилась “Говорить Україна”

витирала сльози білим носовичком

згадувала дитинство

яким тоді теплим було сонце

перед сном читала Кокотюху

та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни

багряні, як нігті

багряні, як губи.

Чекала на суботу

щоб витерти пилюку в кімнатах

випрати одяг

приготувати шарлотку

та думати про минуле.

Її вбили п’ятого березня

коли вона повертала на свою вулицю

їдучи на велосипеді

вбили, як ніч вбиває день

як осінь вбиває літо

розіпнули чергою кпвт.

На хресті наче на дошці оголошень написано:

тут спочиває номер 451 вічна пам’ять.

На вулицях та на полях

з’являлись нові Голгофи

тільки кулі замість цвяхів

тільки артилерія замість списів.

Хотілося

рахувати дні до літа

рахувати кошенят

рахувати дітей

рахувати зорі

рахувати до ста, засинаючи.

Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять

тут спочиває номер 201 вічна пам’ять

тут спочиває номер 163 вічна пам’ять

тут спочиває номер 308 вічна пам’ять.

• «Добраніч, Боже. Зроби так, щоб завтра прокинулися ми всі»: щемливий вірш Тетяни Власової
• Якою має бути піжама в часи обстрілів: проникливий вірш Марини Пономаренко

Ірина Андрейців

шеф-редакторка “Вечора”