Волонтерський хаб “Щире серце”: підвал, де обіймуть, одягнуть та вислухають

– Вітаю, я журналістка, буду писати матеріал про “Щире серце”, можна вас сфотографувати?

– А нащо вам це? Я стара і негарна…

Пані у жовтій блузці дивиться у мій бік насторожено: “Я перший раз тут”. Кажу їй, що вона красива. Бачу краєчок усмішки.

Я приходжу сюди регулярно. І знаю, що тут раді всім. Колючих та наїжачених, знедолених і просто втомлених тут обіймають. Відігрівають. Рятують.

Забігаю, коли мені пише Галя Хахлюк: “Олю, знову є тканина, приходьте, вибирайте”. Що за тканина? Те, що не хочуть брати, але може стати в майбутньому маскувальною сіткою. Або підстилкою у собачому притулку.

Викидати тут не люблять, бо вірять, що майже всьому можна знайти нове призначення.

Галя займається у Волонтерському хабі “Щире серце” сортуванням одягу та взуття.

Одні люди приносять сюди те, що їм не потрібно, інші — приходять обрати собі те, що не можуть придбати через нестачу грошей.

Під дев’ятиповерхівкою спального району Києва є підвал. Там з гуркотом проноситься вода по трубах і перший час інстинктивно пригинаєшся, почувши цей шум.

Та згодом плечі розправляються. Ти розумієш, що у безпеці. Половина підвалу якраз для цього — тут матраци, розкладачки, ковдри. Все сіре. Імпровізовані ліжка-привиди.

Може здатися, що їх давно покинули, та я знаю: місцеві досі приходять сюди ховатися від обстрілів.

Прискорююсь та йду вперед, у царство кольорів та фасонів. Бачу пані, що гарно складає у коробку кофти:

– Ви, мабуть, новенька? Мене Оля звати, а вас?

– Ой, ні, тут не працюю. Просто гарно складаю, бо хтось покопирсався і так лишив, а інші прийдуть, їм неприємно буде.

Здається, сьогодні мені не щастить. Галі та Альони Бірковської сьогодні нема — вони на основних роботах. Є інші волонтерки:

– Можна вам кілька запитань поставити?

– Питайте Свєту, що я можу розказати.

І пані йде від мене. Та скоро я дізнаюся, що звати її Олена Олексіївна. Вона повернеться і до сліз здивує мене своєю добротою. Та поки журналістам тут не раді.

Роблю кілька знімків і піднімаюся нагору у невеличку приймальню-вітальню, де за столом із блокнотом та телефоном сидить Світлана Ясінська.

Вона проводить свої вечори тут. Офіційно – з вівторка по п’ятницю з 16 до 19, неофіційно – готова лишитись і пізніше, щоб встигли одягнутися всі охочі. Якщо треба – прибіжить і у вихідний.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, вона нікуди не поїхала. Разом із іншими волонтерами організувала на Лісовому масиві продуктову допомогу.

Масив поділили для зручності на сектори, за якими закріпили конкретних волонтерів. Так починалося “Щире серце”:

– Мої сусіди і жителі навколишніх будинків з перших днів робили все, що могли: копали траншеї, барикади будували…

Коктейлі Молотова робили на подвір’ї. А тут люди ховалися від повітряних тривог.

Та вже 26 лютого до мене прийшло чітке розуміння, що маю тут щось робити. Бути корисною на місці.

І випадково потрапила до чату “Лісовий масив — волонтери”… Його організував наш місцевий житель, волонтер Андрій Жуковський. І я йому пишу, що хочу організувати ще й гуманітарний напрямок.

Двері відчиняються, заходять дві дівчини: “У вас є самокати?”. Світлана відповідає, що є, і вони спускаються у підвал.

– Так, на чому я зупинилися, – повертається в інтерв’ю Свєта. – А! То це була потужна робота. Розвішували оголошення з номером телефону, щоб нам дзвонили і казали, кому що потрібно.

Дівчата сиділи на телефонах, збирали інформацію. Була база: багатодітні сім’ї, неповні, люди з інвалідністю.

І у нас була можливість точково щось взяти і так само точково допомогти.

Поділили масив на три сектори і розподіляли волонтерів, хто по якому буде.

Далі почались продуктові набори. Тоді потрібно було забезпечити їжею близько 700 сімей.

Продукти привозили Свєті під під’їзд, та якось був дощ і виникла ідея занести у цю кімнатку. З часом місця забракло і вирішили розширитись у підвал.

Все почалося з пари пакетів, а зараз там великий склад одягу, взуття, іграшок, книжок, побутових речей.

Дитячі візочки, столики для годування, — чого тут тільки нема. Хіба того, що передають одне одному поза цим приміщенням. Наприклад, ліжка, шафи та інші громіздкі меблі.

Ще одна пані відчиняє важкі двері. Вона принесла кімоно. Поки що запиту на такий одяг нема, але Світлана знає: скоро хтось прийде і спитає, чи є кімоно.

Бо тут завжди так: речі наче самі знаходять собі нових власників. Під попит одразу з’являється пропозиція, якою б дивною не була. Під пропозицію — попит:

– Я постійно кажу, якщо воно саме по собі рухається — на це є воля Божа. За цей час було стільки див…

Дивись, приходить переселенка. У неї хлопчик, 11 років. Тільки приїхали. А мені хлопчик каже: “Мені так потрібен футбольний м’яч, у мене вдома залишився, мені так потрібен…”. Зараз кажу аж… (плаче).

Я на нього дивлюсь і думаю, де ж я тобі його візьму? Ніхто не приносив. І кажу: “Господи, якщо на це буде твоя воля — він з’явиться”. І забула.

Проходить два дні, приносять пакетик, слухай, пакет: там футбольна форма, м’яч, гетри і бутси. Я дзвоню цій Лєні, кажу, приходь, для твого малого щось є.

Тепер грає отут недалеко на стадіоні, тільки бутси трохи завеликі були. І так відбувається постійно.

У хаб заходить пані з пакетом одягу. Каже, правнучка виросла з костюмчика — хай хтось інший поносить. Їй уже цілих 6 місяців. Доросла.

– Я не засновниця, – продовжує розповідь Свєта. У нас була ініціативна група волонтерів, такий кістяк. Але я взяла на себе відповідальність за роботу цього хабу, тому можна назвати мене координаторкою.

Сюди все сходить і звідси розходиться. Сюди все зноситься і розподіляється між тими, кому потрібно.

Що б не принесли — воно цілеспрямовано йде саме тому, кому потрібно. Якщо щось з’явилося — я знаю, кому це треба.

Буває, щось таке принесуть і думаєш: “Ну кому воно буде потрібно?”. Такого запиту за рік ніколи не було. З’являється через пару днів сім’я, якій це потрібно.

Ще одна відвідувачка у “Щирому серці”. Роздивляється дитячий стільчик, питає дозволу взяти покористуватись ненадовго і потім повернути. Про таке у Свєти теж є історія:

– За цей рік, буває, взяли щось, покористувались і принесли назад. Якось принесли ходунки. Сім’я взяла, покористувалась, принесли назад. А Свєтка Домарацька, наша волонтерка, дивиться і каже: “О, це ж мої ходунки!”. Вона їх комусь давала після малої ще до війни.

Що смішного приносили? Новорічні іграшки влітку. О, ведмедів ще. Великі, маленькі — всюди тут були.

Приходили за весільною сукнею. І що ви думаєте? Якраз магазин закрився і у нас було аж три весільні сукні.

– А у вас є чоловічі шкарпетки?.. Ні? А можна посуд взяти? – зайшов чоловік у кепці та окулярах. Він соромиться, але знаходить у собі сили питати. Коли отримує дозвіл взяти посуд — бере весь, що бачить, складає у сумку, дякує та йде.

З кожним, хто заходить, Світлана приязна, і на це є причини:

– Хтось втратив близьких, приїжджають також озлоблені люди. Хтось втратив домівку і сприймає всіх навколо як ворогів. Багато людей у такому стані, що їх треба тільки обійняти, поговорити, втішити.

Були такі випадки, що я призначала таким людям окремо час, щоб вони прийшли просто поговорити. Їм треба, щоб їх вислухали. Вказати на якісь позитивні моменти.

Так, втратили домівку, роботу, бізнес, машину, але ви виїхали, ви просиділи 21 день в підвалі, але мама жива, дочка жива, два мопси живі. Це реальна історія. Про Таню з Маріуполя.

“Щире серце” — це моє серце, щире. Для мене це не просто волонтерство, я так живу. Я і раніше так жила, постійно комусь допомагаю. Багато хто відійшов, бо втомився, переключився на щось інше. Не всі можуть витримати. Та для мене це служіння, тому я не втомлююсь.

Так і є. Завжди спокійна, врівноважена. Завжди відчиняє двері тим, хто хоче перечекати обстріли, яка б година не була. Попросити її про це серед ночі — це нормально. А запропонувати житло чи попросити допомоги у його пошуку — звична справа:

– Дзвонить жіночка: є трикімнатна квартира, у ній дві кімнати, які може безкоштовно здати, в обмін за догляд за бабусею у третій кімнаті. Я собі записала. І тут телефонують мені і кажуть: “Світлана Ігорівна”. Мабуть, по роботі, бо тут я просто Свєта.

ВПО з Костянтинівки: дружина, чоловік, бабуся і дитина. Кажуть, що у них закінчуються кошти в хостелі і немає можливості винаймати житло. Я їх сконтактувала. Та потім питаю: “А звідки у вас мій номер?”. А вона: “Бабусі було погано, ми викликали “швидку” і поділилися з медиками своїм горем. Лікар дав мені ваш номер телефону. Сказав, що ви можете допомогти”.

Раптом Олена Олексіївна, що давно піднялась до нас та слухала розмову, каже мені:

– У мене спідниця на тебе є, зараз винесу.

Я ніяковію, адже можу собі купити одяг:

– Та ну що ви, я ж не бідую…

– Я вже пішла!

Виносить чудову джинсову спідницю з кишенями:

– Твій стиль.

А й справді мій. Міряю, щоб не образити — мені рідко підходять речі отак на око. Але спідниця сідає ідеально.

– Як ви це зробили?

– Я багато років працювала на складі одного дорогого бренду. Я вмію підбирати речі.

Дякую їй. Дякую Світлані. Обіймаю. Вона не хоче мене відпускати. Повторює різними словами, що все це робить не сама. Що “Щире серце”— це не ГО, не БФ, а саме хаб. І що тут, у місці, яке виколисала війна, відбуваються дива. Завдяки вищим силам. Завдяки небайдужим людям. Завдяки кожному з нас.

У нас є ще матеріали про волонтерів – отут стаття про “Бджілок”, які вечорами плетут маскувальні сітки.

Ольга Бродська

журналістка