21 Липня, 2023
вечірнє місто
«Я завєлась, астанаві мєня»: про що співають вечорами у київському караоке
Автор: Ольга Бродська
«Просто почни співати! Роби те, що любиш, і все вийде», – коала Бастер Мун з мультика «Співай».
Мені було років 6, коли мама привела на хор. Я злякалась прослуховування, голос було ледь чути. Сказали, що слух є, а от співати навряд чи буду.
Потім я таки співала: у великому хорі і в різних гуртах. Знаю, як це: коли натовп тягне до тебе руки, поки співаєш на сцені, і як підписувати постери у туалеті андеграундного клубу.
Свята людина придумала бек-вокал
…а як нормально співати в караоке? Я, бляха, уявлення не маю. Та сьогодні мій курс прокладено саме туди. Такий красивий суботній літній вечір, такі світлі обличчя на Хрещатику.
А ще на головній вулиці столиці є караоке-бар «Туса»: місце популярне, хоч відкрилося не так давно. І сьогодні я співатиму там. Щоб не було так стрьомно, беру з собою подругу Настю.
– Вона носила квіти в волоооооссссіііі…. – не попадаючи у жодну ноту, співає хлопець, коли ми крутими сходами спускаємося у підвал.
Саме там зал для вокальних знущань. Трохи схоже на печеру.
– Свята та людина, яка придумала бек-вокал, – резюмує перше враження Настя.
Нас ведуть за столик. Поки йдемо, бачу столики-клони: три підряд, за кожним по дві дівчини. Хлопець без комплексів, який співає зараз, сховався за колоною з іншого боку залу.
Великий екран з двома колонками та кілька маленьких моніторів – все по караоке-класиці. Я не часто бувала в подібних, але зазвичай ці заклади саме такі.
Якщо ти випив недостатньо і не набрався сміливості для «великої сцени», то сидиш і тихенько фальшивиш на найближчий до тебе монітор.
Якщо ти уже «зірка» – топаєш зигзагом в центр залу і чекаєш, що хтось принесе букет чи кине трусиками.
Неонова підсвітка, м’який диванчик. Кнопка для виклику офіціанта. Чисто, красиво, стильно. Не встигаємо обжитися, а вже несуть мікрофони. Настя ввічливо відмовляється.
А я беру. Що ж, запалимо! AC/DC «TnT». Завжди балдію від реакції звукорежисерів. Вони внутрішньо готуються на ці 3 хв 35 сек прикинутися мертвими, чи хоча б глухими.
Я завєлась, астанаві меняяяя
Музика-перебивка стихає, на екрані Наталія Могилевська «Я завєлась». От халепа. Проповзаю під моніторами до звукача Миколи – молодого хлопця з приємним баритоном:
– Що найчастіше тут замовляють?
– «Океан Ельзи», «Бумбокс», «Один в Каное», Наталію Могилевську, ТНМК, Дорофєєву, Тіну Кароль.
– А які пісні у вас можна співати взагалі?
– Всі, крім треків російських та білоруських виконавців.
– А пісні українських російською мовою?
– Можна. Ви ж чуєте, можете собі обра…
– Ні, дякую. А як щодо мораторію КМДА про заборону російської мови у громадських місцях?
– А? Що, прийняли уже? Мені начальство нічого не казало. Значить, можна. Я б такий, щоб усі співали тільки українською. Але Хливнюк з «Бумбокса» воює, та має пісні російською. Не співати їх тепер?
Сам Андрій Хливнюк їх, до речі, не співає.
Каже, що йому «гидко, бо ворог використовує мову як зброю».
– Я завєлась, астанаві меняяяя! Ти можеш звать мєня па імєні! – з задоволенням співає білявка через столик від нас.
Вона вже не сидить, але ще не на сцені: стоїть біля свого диванчика і недвозначно демонструє, що вона таки завєлась. Шо там пацани за колоною? Не реагують. П’ють. Недостатньо завєлась.
Наступна пісня «Бумбокс» «Та4то». Теж російською.
І це при тому, що 13 липня Київська міська рада наклала мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території міста Києва.
Мова про книги, художні альбоми, музику, театральні та циркові вистави, концерти та культурно-освітні послуги тощо.
Це має працювати? Має. Але, як пише Дойче Велле, за порушення мораторію поліція не накладає штрафи, а лише проводить серед жителів «роз’яснювальну роботу».
Он мнє лучік от солнца, я єму может ключік ат сєрдца
Хтось перепрошиває смартфони, щоб викорінити мову окупанта, постійно помиляється і соромиться своєї української. Але не здається.
А інший, який не робив над собою жодних зусиль, продовжує жити так, як зручно. І співати російською. Тіну Кароль, наприклад. Мабуть, ви вже й забули, що вона таке має в арсеналі:
— Он мнє лучік от солнца, я єму может ключік ат сєрдца падарююююю!..
Розкрутила вуха з трубочок і тихенько підсіла до сусідок. Одна співала непогано, я їй про це повідомила. Другій широко усміхнулась.
Настя каже, що зазвичай у караоке ходять по дві подруги: одна співає гарно, інша краще хай мовчить. Тому Настя вибрала мовчати. А ці дві співають разом. Обидві Наталки. Запропонували заспівати щось народне. Я не проти.
Тут зібрались люди, які чогось хочуть від співів. Крадуся під екранами в інший кінець зали. Хлопці винесли отого неймовірного співака, бо він уже не співав. Щось мукав, та бухлішко вже не давало формулювати слова.
«Ми будемо співати російською»
Прямую до трійці дівчат. Вони недавно гарно заспівали «Два вікна» Гайтани.
– Які пісні допомагають вам жити зараз?
Питання поставило в ступор. Інтерв’ю в караоке – максимально неочікувана штука, розумію. Все ж отримую відповіді:
– Мені допомагає жити будь-яка весела.
– Мені те, що співає моя дитина.
– Мені пофіг. Я не співаю, я танцюю. Танцювальна подобається.
Після чудового виконання Гайтани і розуміння, що це єдиний столик, люди з якого не співали російською мовою, наважуюсь спитати:
– А як вам те, що тут співають російською?
– Нам? Нормально.
Ми самі з окупації. З Енергодару. І зараз будемо співати російською
Мені нема що на це сказати, я мовчки крадусь назад. Одній з двох Наталок допомагає жити пісня Тамари Гвердцителі «Очі на піску».
Знову моя черга співати. Руслана «Світанок»:
– Ти не втрачай, віри не втрачай у ранкову мить, щоб почати все знову. Пам’ятай, тільки пам’ятай, де сонце встає – там майбутнє твоє…
Кажуть, коли ми даємо поради комусь – то завжди собі. Коли пишемо будь-що – про себе. Думаю, співаємо ми теж про нас самих. Цю пісню я люблю співати у горах. А ще тоді, коли мені потрібна надія.
Малина з клопом
Відвідувачі за столиком з величезним букетом соняхів поїли суші і пішли. Нічого не співали. Є люди, які ходять у караоке послухати інших. Це якийсь окремий вид мазохізму.
Пацани з чорними бананками через плече потусили на барі і теж відмовились від мікрофонів.
Народу багато, але співають лише за кількома столиками. Може, танцюють? Ні. Цього п’яного пісенного єднання теж не відбувається.
Кожен столик – сам за себе. Думаєте, наші сусідки згадали про колабу з народною піснею? Можливо. Але передумали.
«Стіль сабачкі» виявився цікавішим. Партію Потапа співав звукач Микола.
На годиннику майже 10 вечора. Останню пісню співають дівчата з Енергодару. «Бумбокс», «Люди».
– Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо. Тільки тоді, коли любимо ми – можемо зватись людьми.
Ми виходимо у прохолоду пізнього вечора. Кажу Насті, що не можу сформулювати свої враження.
– Тю. Це ж малина. Красива така, ти її їси, смакуєш. А потім раз – і клоп.
Влучно. Вечір в центрі Києва, у красивому закладі. З музикою. І клопом у вигляді подвійних стандартів серед війни.
Читайте ще репортажі про вечори Києва:
