Якими є вечори українських вчителів поза зошитами і уроками: 4 душевні історії

Хочете прочитати цікаві факти про вчителів?

Як ви типово уявляєте вечір українського вчителя? Підготовка до уроків на наступні дні і перевірка гори зошитів?

А дарма. Вчителі, як і всі інші люди, бувають різними, і займаються часом дуже цікавими речами. За допомогою EdCamp «Вечір» познайомився з чотирма українськими педагогами і розпитав про їхні вечори.

Пазли онлайн і фентезі вдома

Одеситка Вікторія Пустовіт вчителює вже 23 роки – викладає інформатику.

Вона чекає вечора, бо знайшла хобі – складає пазли онлайн. Каже, шо це так само захопливо, як і звичайні, тільки екологічно – жодне дерево не страждає.

– З часів карантину наша школа навчає дітей дистанційно, тож проводжу багато часу вдома, – розповідає Вікторія. – Тому мусили щось вигадувати, аби урізноманітнити побут. Спочатку викладали з донькою алмазні картини, які потім дарували усім родичам.

Відволікало від нервового напруження навколо. Син збирав 3Д пазли, які тепер стоять по всій кімнаті. Я теж люблю їх збирати, але купувати щоразу нові картини – дорого, та й куди їх потім подіти? Тому я знайшла сайт, на якому можна збирати пазли онлайн. 

Щовечора жінка по півтори години збирає нову картину із колекції.

– Це зосереджує увагу, відволікає від інших справ і розслабляє. В мене є мета – зібрати картинку, і я її досягаю щодня.

Домашній кінозал

Також разом з родиною Вікторія влаштовує домашній кінозал, любить фантастику.

– Із вторгненням увага була зосереджена на новинах, – пригадує вчителька. – Довго не виходило дивитись нічого, окрім військових оглядачів, блогерів, і всіх, хто хоч щось говорив про те, коли закінчиться цей жах.

Коли пройшов перший шок, я почала намагатись повернути свої звички, почала багато вчитись.

Так багато не вчилась останні 20 років. Пробувала себе в різних волонтерських ініціативах, потрохи почала читати, спочатку наукову, потім художню літературу, детективи.

Знову відкрились кінотеатри, але на сеанси ходжу нечасто. А от вдома після вечері разом з сином і чоловіком дивимось серіали.

В нашій родині традиція: вечеряти сідаємо разом. А потім обираємо або фентезі, або фантастику.

Ми з сином полюбляємо коментувати фільм, багато сміємось, висміюємо деякі ідеї.

Тому після перегляду 1-2 серій в гарному настрої лягаємо спати. Цей сімейний перегляд – можливість побути разом перед сном, відчути один одного.

Та хочеться часом і вечорів поза домом.

– Колись, до військового часу, у нас з чоловіком була традиція: раз на два тижні ходити до грузинського ресторану на вечерю. Зараз такої можливості не маємо, іноді замовляємо їжу додому. Маю довгий список того, що буду робити, де гуляти, куди їздити після перемоги.

Мій ідеальний вечір – мирний теплий вечір разом із коханою людиною на березі моря, фрукти, свічки.

Тікток для учнів та відеомонтаж для душі

Владислав Акименко викладає історію для школярів Лозівської громади на Харківщині. Паралельно займається програмним розвитком спільноти EdCamp Ukraine.

Вечорами займається хобі – вивчає програми з відеомонтажу, монтує фільми і створює відеомеми, якими пояснює для своїх учнів непрості моменти свого предмету.

– Відеомонтажем я цікавився давно, – каже Владислав, – ще коли почали з’являтися перші гаджети.

Ще в класі 10-му відкрив для себе Moviemaker та почав сам там розбиратися. Так почали з’являтися перші ролики, відеопривітання для друзів. Мене це настільки захопило, що я почав проходити уроки в ютубі, вивчати інші програми з монтажу.

Все це робив вечорами, бо увесь день займала робота в школі.

Відеоуроки в ковід

Коли запровадили карантин, Владислав викладав у сільській школі, яка була не зовсім готова до викликів онлайн-освіти.

– Тоді мало хто з вчителів до кінця розумів, як звичайні уроки викладати в Zoom, а що говорити про школярів? Вони часто не мали доступу до інтернету у потрібний час. Тож мої вміння відеомонтажу якраз стали в нагоді.

Владислав почав записувати теми на телефон, монтувати, аби все було зрозумілим. Дітям сподобався такий формат, тож разом із вчителем вони почали записувати відеозвернення та різні проекти.

– Пам’ятаю, як цікавились монтажем діти. Тоді з учнями з найвіддаленіших сіл Лозівської громади ми проводили відеотрансляцію «Місто без окраїн». Це мене теж надихнуло, тож я почав вивчати нові програми, можливості. Тоді всі мої родичі і друзі отримували у подарунок фільми по 20-30 хв.

Владислав захопився тіктоком через короткий формат та жартівливий тон відео. Від своїх учнів теж часто чув про тренди, які вони знаходили у цій соцмережі.

Складалося враження, що тікток знають усі. Тож чоловік подумав, що це можна використати і в навчальних цілях.

– Одного разу я вирішив спробувати такий формат роботи, – пригадує вчитель.

Скинув своєму учню – він одразу ожив, сподобалося таке пояснення. Після цього я почав шукати спеціальні сервіси, створювати відеомеми та використовувати на уроках, особливо у темах Гетьманщини, Руїни. Це заходить дітям. Меми допомагають їм зрозуміти, що то за гетьман, наприклад, про що він говорив, чи він ок взагалі.

Владислав каже, що його вечори трохи поспішайки, бо все хочеться зробити швидко, аби мати більше вільного часу на просто посидіти в кріслі, помріяти, написати рідним.

Тож хочеться швидше підготуватися до уроків на завтра, пояснити незрозуміле в домашньому сину, зібрати портфель, завершити пізні онлайн-заняття та врешті видихнути.

– Раніше дружина любила прогулянки, але я працював за містом, повертався пізно, тож не складалося.

І повільно йдемо з чаєм у руках, під вечірніми зорями, у світлі вечірніх ліхтарів і з неймовірними зимовими краєвидами навколо. То було б ідеально.

Театр, література та волонтерство

Для вчительки української мови та літератури Оксани Ворожбит із Южного на Одещині її ліцей – ніби другий дім.

Тут вона прищеплює любов до української, та не лише мови, а й культури загалом – бо у вільний час організовує для школярів та колег по роботі виїзди до театру, запрошує на літературні вечори та підтримує зв’язок із випускниками через роки та кордони. 

– Люблю свою роботу, дітей, – каже Оксана. – І так цікаво з ними, як вони мислять, як на різні речі дивляться!

Ми з ними раніше завжди їздили до театру. От прочитали «Кайдашеву сім’ю» – і поїхали до театру на виставу таку ж.

Подорожували багато. А зараз я боюсь за дітей, багато тривожності. От возили дітей на конкурс імені Петра Яцика, переживали, аби тривоги не було. 

Як розповідає Оксана, організація виїздів до театру завжди була її завданням. І якщо довго не їздили кудись, то колеги самі, бувало, підходили, запитували, коли там вже їхати.

– Минулого разу їздили на «8 люблячих жінок» – дуже легкий жанр, тож отримали масу задоволення! Це усім треба час від часу.

Оксана Ворожбит пише вірші із 14 років. Нещодавно стала переможницею літературного конкурсу серед вчителів Одещини.

Разом із колегами по художньому слову час від часу організовує літературні вечори чи долучається до таких за запрошенням. Якось вдалося втілити «Поетичний діалог». Тоді ще один місцевий одеський автор читав свою поезію, а Оксана відгукувалася, ніби відповідала, своєю. Такий формат отримав схвальні відгуки.

– Мої вірші переважно складаються у потрібні слова вночі, а до того ношу у собі якісь образи, кимось чи чимось навіяні. – У мене брат на фронті. Якось говорила з ним, а він каже: слухай, ми тут усі – хлопчики з останніх парт. Засів цей образ в мені, згодом вірш написала.

Кікімори для ЗСУ

Оксана активно волонтерить вечорами – лише у цей час може полишити зошити-журнали. Навчилася плести маскувальні «кікімори» для військових – місцеві їх звуть «марушками».

Така робота для жінки – спосіб медитації, заспокоєння та відпочинку.

– Це такі намолені штуки, знаєте, у них стільки любові! Я якось наловчилася їх пальцями виплітати. Тут же у нас, як правило, уже старші жінки, і між нами таке сестринство. Часом зайде хто з військових, а ми обступимо навколо і дивимося, дивимося, так і хочеться обняти! Допомога впорядковує думки, це ніби заземлення, заспокоєння.

Ми всі маємо за кого молитися: у кого діти у війську, рідні. Тож помагаємо як можемо. Ось ярмарку якраз організовуємо. І тут стільки хороших людей!

Вечори вдома

Коли Оксана таки залишається вдома і не біжить на літературні чи волонтерські зустрічі, її вечори виглядають трохи інакше.

Окрім вечірньої перевірки зошитів та підготовки до занять, у жінки душевна терапія – телефонні розмови із сином, братом, якщо може вийти на зв’язок, рідними.

Ще Оксана вечорами читає щось із того, що не пов’язане із школою. Інколи – за порадами своїх випускників, які давно живуть за кордоном, але тримають зв’язок з вчителькою.

– Можуть і подруги подзвонити. Скажуть: йдемо до тебе, бо давно не були. Тоді вечір наповнений нашими жіночими історіями.

Ідеальний вечір – коли приїздить із навчання син, приходить додому і ми з ним сідаємо пити чай і говорити. Або поїхати до мами в село, пити з нею чай і говорити про теплі буденні штуки.

І коли все в снігу – бо у нас це рідкість.

А ще було б добре, аби всі наші хлопці повернулися і сіли за один стіл і були разом. Відчуття «разом» дуже важливе. Після перемоги у нас буде кожен вечір ідеальним! У нас має бути ще багато гарних вечорів!

Вечір зі своїми та мрія про дім, з якого поїхали

Вчителька англійської мови з Мелітополя Наталя з березня минулого року проводить вечори у Києві, в орендованій квартирі, яку намагається називати «додому».

Свій дім її родині довелося залишити, щоб виїхати з окупації.

Там залишились її затишок, рідні стіни і все, що звалось домівкою. Сьогодні вечорами жінка шукає нові можливості для навчання та самореалізації, та активно волонтерить у освітньому хабі столиці – допомагає з англійською підліткам-переселенцям, організовує гуртки, розробляє електронні форми.

– «Веселі» у мене вечори, – розповідає Наталя, – бо ж готуюсь до уроків, маю додаткову роботу.

Виходять в онлайн лише на наші уроки, підтримують зв’язок. А ще ж хоча б вечерю приготувати треба, з сином та донькою поговорити.

Прийняти тимчасовий дім

Сьогодні Наталя потрохи привчає називати своє помешкання тимчасовим домом. Каже, що був час, коли вона майже не заходила до спальні, працювала на балконі, оточуючи себе малюнками, записами, фотографіями, які дозволяли розуміти, де вона і що потрібно робити.

– Це були якісь розклади уроків, малюнки, нагадування, аби не пропустити щось важливе. Це було життя з комп’ютером нон-стоп. І лише зараз потрохи розумію, що це – мій дім. Бо тут моя родина.

Їдучи з окупації, жінка взяла із собою книги з англійської і швейну машинку, бо не знала, чи матиме змогу заробляти на життя роботою за фахом. Шити люблять разом із 10-річною донькою.

– Моя донька креативна, тож часто проводимо з нею разом вечори за якимсь із занять. Вона давно хотіла навчитися строчити. І ось випала така нагода. Зараз вона шиє м’які іграшки, а ще зробила будинок для Барбі і Кена з картонних коробок, наповнила його цікавими меблями. Кожен день мені каже: коли повернуся додому, то буду робити ремонт у своїй кімнаті.

Все зайве відкинути і бути з рідними

Наталя каже, що їй не вистачає часу, аби зробити всю роботу, за яку відчуває відповідальність. Тож тепер вечорами не шукає серіал, як могло бути раніше, а просто хоче бути поряд, подивитися на своїх.

– Часу не вистачає. Але є ритуал, який намагаюся не пропускати: коли після душу доня йде спати, то сідаю біля її ліжечка і тричі читаю «Отче наш», цілую її і чекаю, доки вона засне. А я сиджу поряд і дивлюся, яка у мене чудова дитина.

Наталя мріє про вечір у своїй кухні в своїй мелітополькій квартирі.

– Коли ми їхали, то я на стіні написала батькам, що ми поїхали. Бо тоді в Мелітополі не було зв’язку. Ми були змушені поїхати, бо я була директоркою школи, до мене прийшли і сказали: якщо не прийду післязавтра на зустріч, то мене звинуватять у розкраданні бюджетних коштів і буду у підвалі.

Моя кухня була для мене комфортна – ми все там робили самі. У нас був великий білий дубовий стіл. Ми сідали, вечеряли, діти йшли до себе в кімнату, ми з чоловіком залишалися удвох.

Я вмикала посудомийку і ми йшли дивитися серіал. Це все було. А тепер це вечір моєї мрії.

Ще класних історій про вечори:

• «Вчитель ввечері дивиться YouTube?! Ого!»: як минають вечори Артура Пройдакова, який увійшов у ТОП-10 вчителів світу

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина