Фільм на 7 з 10: рецензія на «Голодні ігри: Балада про співочих пташок та змій», який от-от стартує в кінотеатрах

У четвер, 16 листопада, в український прокат виходить науково-фантастична антиутопія «Голодні ігри: Балада про співочих пташок та змій», яка є приквелом до попередніх частин популярної тінейджерської франшизи 2010-х років. 

Сайт-агрегатор рецензій Rotten Tomatoes дає фільму 65% свіжості на основі 60 відгуків, а на сайті Metacritics – 54% визнання на основі 25 рецензій критиків

Кінокритик Ігор Кромф уже подивився фільм на передпоказі і готовий розповісти, що закладено у 2,5 год нового фільму.

Частина перша: тінейджерська драма

Події цієї частини «Голодних ігор» переносять нас на кілька десятиліть назад до подій основної франшизи.

Фільм розповідає про становлення Коріолана Сноу, його стосунки з Люсі Ґрей Берд та метаморфозу в злобного тирана Панему, яким його звично бачити в основній франшизі.

В звичних трьох актах (усі романи Сюзанни Коллінз пише в трьох частинах, як класичні трьохактні п’єси) ми бачимо історію, як збіднілий аристократ Коріолан Сноу, якого грає субтильний та миловидний Том Блайт, перетворюється в огидно і злобного Коріолана Сноу, якого грає Дональд Сазерленд. 

Більшість подій відбуваються в столиці Панему – Капітолії, де юний Коріолан посилено гризе граніт науки та намагається робити вигляд, що він не менш багатий, ніж його однокласники (що неправда) і думає, де б йому отримати грошей на Університет.

Адже це єдиний шанс закріпитись у вищому світі цього відверто фашистського суспільства.

Саме починаються десяті Голодні ігри – ще не популярна адаптація red room в реаліті-шоу в цій постапокаліптичній антиутопії, а форма покарання людей нижчих класів з бідних кварталів, які контролює Капітолій.

Ба більше, все частіше говорять, що Голодні ігри – це варварство, адже найстаршим учасникам було вісім, коли квартали бунтували проти Капітолію. Наростали розмови про те, карати дітей за гріхи батьків – несправедливо. 

Коріолан стає ментором трибунки з найбіднішого 12 кварталу Люсі Ґрей Берд.

Неймовірно мила зірка «Вестсайдської історії» Рейчел Зеглер тут чудово наспівує кантрі-пісні в стилі Dixie Chicks.

Між по факту дітьми зароджується кохання в стилі Ромео і Джульєтти, але бажання Коріолана стати повноцінним членом вищого світу врешті бере гору над палкою юнацькою закоханістю та перетворює його на тирана Панему.

Перша частина фільму – такий собі серіал про підлітків у школі.

Щоправда, замість умовно звичного району Беверлі-Хілз чи Мурдейла події розгортаються в тоталітарній антиутопії Панем, яка нагадує химерну суміш архітектури ар-деко та естетики Веймарської республіки у 1920-х роках.

І місцеві студенти все ж менш сконцетровані на своїх закоханостях, стосунках чи дослідженнях сексуальності, а більше на тому, які вони «ідеальні арійці», тоді коли їхні ровесники з бідних кварталів – можливо, навіть не люди. 

Тут з’являється і свій дисидент у вигляді Сежануса Плінта – наймажорнішого учня, який водночас найбільший противник Голодних ігор і вважає всю цю тоталітарну системою пропащою.

Його ліпшим другом, звісно, є Коріолан, якому Бабуся і сестра перешивають сорочку, щоб він не виглядав гірше за решту місцевих елітаріїв. 

Частина друга: тоталітарний екшн

У другій частині розгортаються ці самі десяті Голодні ігри. Криваве реаліті-шоу на напівзруйновані арені, за яким потішно глядять капітолійці, роблячи ставки та посилаючи донати своїм фаворитам.

На арені ж ми бачимо нещасних дітей з бідних кварталів, які, по суті, в гетто.

Тут є чутлива історія стосунків брата та сестри, є кілька дивних смертей, є перший крок до метаморфоз Коріолана та історія Люсі Ґрей Берд, яка причарувала публіку своїми кантрі-піснями.

Фільм ділиться тут на сцени, де діти з херувимськими обличчями шматують одне одного різним варіантами холодної зброї та намагається розминутись з дронами-самогубцями. 

Фан-сектор цього шоу веде дурнуватий телесинтоптик та фокусник Лакі Флікерман.

Це прекрасна пародія на телеведучого 1950-60-х від Джейсона Шварцмана. 

Так друга частина стає великим екшном про тоталітаризм та банальність зла з розвинутою любовною лінією.

Частина третя: мелодраматичний трилер

І от наступає найбільш цікава – третя частина, в якій Коріолан потрапляє в бідні квартали і воззєднується з своїм неочікуваним коханням.

Але якщо Коріолан шукає варіанти, як їм з Люсі повернутись у «вищий світ», то Люсі закликає втікати з цього тоталітаризму на волю.

Це стає ключовим моментом, де третя частина з романтичної мелодрами перетворюється на трилер.

Адже Коріолан – все ж продукт свого тоталітарного суспільства. Йому не треба свободи, йому комфортно жити в тоталітарному світі, просто він хоче бути зверху ієрархії.

Жодна свобода йому не потрібна. Саме на цю зламі героя ми бачимо, як змінюється його характер та отрується душа, перетворивши Коріолана Сноу в ідеального члена тоталітарного Панему, якого ми уже спостерігали постарілим у франшизі.

Сходження лиходія в трьох актах, яке не зовсім вдалось

Американська письменниця та культурна критикиня Сюзен Зонтаг колись говорила, що з чудових книг виходять паскудні фільми, натомість з посередніх книжок, як правило, знімають видатне кіно.

«Голодні ігри: Балада про співочих пташок та змій» нам знову нагадують про цю істину Зонтаг, адже фільм нагадує побіжне та діагональне прочитання книги. 

Режисер стрічки Френсіс Ловренс, який зняв три з чотирьох попередніх частин, намагається впихнути в хронометраж на 2,5 год одразу кілька жанрів: тінейджерську драму, гладіаторський екшн, мелодраму про соціальну нерівність, трилер про сходження до влади, при цьому він це вибудовує як одну велику історію становлення лиходія та не забуває додавати контекст про тоталітарної антиутопії.

Важко сказати, чи в когось взагалі вийшло б взяти такий оберемок різних жанрів та зробити з нього високоякісний фільм у нормальному глядацькому хронометражі.

Тому не дивно, що фільм Ловренса часто провисає.

Постійне намагання адаптуватись до того, що приблизно кожні 50 хв тобі треба дивитись зовсім інше кіно, викликає роздратування. 

При чому перші дві частини майже не розкривають Коріолана Сноу, окрім того, що він збіднілий аристократ, який хоче стати своїм в елітарному суспільстві.

Натомість третя частина нам весь цей контекст становлення Сноу, як холоднокровного, цинічного та прагматичного тирана.

І відсилає нас до роботи німецького філософа Еріха Фромма «Втеча від свободи», де мислитель говорить, що людина охоче приймає тоталітарний режим, тому що він позбавляє її відповідальності та дає мінливе відчуття безпеки та впевненості в наступному дні.

Тоді як свобода – це завжди про відповідальність і відсутність гарантій. 

Кромф Ігор