Кіно на 10 з 10: огляд неовестерну «Вбивці квіткової повні» Мартіна Скорсезе, який вийшов в український прокат

Мартін Скорсезе давно заслужив статус живого класика американського кіно.

Почавши знімати більше ніж пів століття тому, в свої 80 він досі продовжує плідно працювати над масштабними проєктами.

Його новий фільм – детективний неовестерн «Убивці квіткової повні» презентували на Каннському кінофестивалі, а в прокат фільм виходить 19 жовтня. 

Сайт-агрегатор рецензій Rotten Tomatoes дає фільму 95% свіжості на основі 166 відгуків, а на сайті Metacritics – 91% визнання та жодної негативної рецензії. Рейтинг на сайті IMDb на ранок четверга 19 жовтня складає 8,6 з 10. 

Кінокритик Ігор Кромф уже подивився фільм і готовий розповісти, як Скорсезе зняв перший у кар’єрі вестерн та чому «Убивці квіткового місяця» точно увійдуть в історії американського кіно. 

Оцінка від критика: Масштаб проробленої роботи усією комадною фільму вражає. Це перший вестерн Скорсезе. Це фільм з важливими рефлексіями для американського суспільства. Це епічна стрічка про розлом ідентичностей та жагу капіталізму. Це історія становлення ФБР.

Сюжет та сценарій 

В основу сюжету стрічки лягла нон-фікшн книга Девіда Гранна «Вбивці квіткової повні. Нафта. Гроші. Кров». Книга про величезне розслідування убивств корінних американців з племені осейджа у 1920-30 роках.

Осейджа свого часу зігнали з родючих земель в малопридатні для сільського господарства території в штаті Оклахома.

Однак, зовсім скоро там знайшли нафту, що миттєво збагатило представників осейджа.

Великі гроші, зароблені на нафті, привели на їхні землі різних людей, що вилилось у масові вбивства корінних американців і поступове спадкування землі білими.

Розслідування цих вбивств проводило Бюро розслідувань – тоді маловідома та не дуже знана урядова структура, яку її очільник саме у період кінця 1920 та початку 1930-х років перетворив у всім відоме Федеральне бюро розслідувань (ФБР) та зробив однієї з найважливіших спецслужб країни. 

Для Скорсезе працювати з уже наявним нон-фікшн чи мемуарним матеріалом – звична справа.

Свого часу його культова гангстерська драма «Славні хлопці» вийшла з нон-фікшина кримінального репортера Ніколаса Піледжі «Розумник», яка була біографічним дослідженням гангстера та поліційного інформатора Генрі Гілла.

А в основу передостаннього фільму Скорсезе «Ірландець», який став своєрідним прощанням з жанром гангстерського кіно, лягли мемуари прокурора Чарльза Брандта «Я чув, ти фарбуєш будинки?». 

Тому не дивно, що в основну «Убивць квіткової повні» ліг уже готовий нон-фікшн текст.

Над сценарієм Скорсезе працював спільно зі сценаристом Еріком Ротом, який раніше створював спільно з Робертом Земекісом «Форрест Гамп», зі Стівеном Спілбергом «Мюнхен», і з Девідом Фінчером «Історію Бенджаміна Баттона». 

Саме цей плодотворний дует робить з книги про розслідування ФБР ту історію про жагу, жадібність, расові пересуди та капіталізм, яку в хронометражі 206 хв показує глядачеві Скорсезе. 

Сюжет переносить нас у 1920-ті. На землі осейджа прибуває ветеран Першої світової Ернесто Буркгарт (Леонардо Ді Капріо). Він планує жити під крилом впливого дядька, який займається скотарством, Білла «Короля» Гейла (Роберт Де Ніро).

Зовсім скоро з великого кохання та не меншої протекції дядька Ернесто одружується на Моллі (Лілі Гладстон), яка є однією зі спадкоємиць великої території, де видобувають нафту.

Після цього «білі джентльмени» починають складний та хитрий план з убивства усіх можливих спадкоємців, який перетворюється в «тихий геноцид» осейджа.

Так триває доти, доки не з’являється агент ФБР Том Вайт (Джессі Племонс), який розкручує цю велику кримінальну історію.

Кульмінацією фільму стає судовий процес над усіма замовниками, спільниками та виконавцями убивства, де свою, хоч і невелику, але ефекту роль відіграє Брендон Фрейзер.

А епілогова сцена театрально та ефектно подається як нагадування про те, що існує видатна книга Гранна та своєрідна рекламна інтеграція сигарет «Лакі страйк». 

Важливість відмінності книги Гранна від фільму Скорсезе полягає в тому, що детективної складової у Скорсезе фактично немає.

Адже фільм Скорсезе – не детектив. Це ревізіоністський вестерн або ж неовестерн.

Цей підвид традиційного американського жанру кіно виник у 1960-ті роки, коли американські режисери Нового Голлівуду переосмилювали класичні сюжети.

До 1960-х вестерн існував у певному каноні, який задав Джон Форд.

З 1960-х, коли відбулась ревізія жанру, неовестерн почав наділяти суб’єктністю жінок, говорити про неоднозначність ковбойської моралі та приділяти увагу історіям корінних американців, темношкірих та мексиканців.

Існували й інші ревізії жанру пізніше, наприклад, осмислення ЛГБТ-тематики у вестерні («Горбата Гора», «У владі пса»), але це вже тема для окремої статті. 

Скорсезе створює саме неовестерн, де головними темами виступають «пороки капіталізму», які підбурювали білих до хижацької політики щодо корінних американців (та й не лише їх) та розкриває тему існування індіанських резервацій, культур корінного населення та їхньої трагедії, про яку не дуже прийнято говорити в американській культурі чи тим більш кіно.

Тема ставлення білих колонізаторів до корінного населення та навіть їхній сьогоднішній незавидний статус у США – неприємна для американського суспільства і малорефлексована. І саме її в основу свого першого неовестерна кладе Скорсезе. 

Великий світ осейджа

Створення об’ємного і опуклого світу осейджа у фільмі – важливий елемент стрічки, адже основна задача, яку покладає Скорсезе у «Вбивць квіткової повні» – розповісти трагічну історію корінних американців, з усіма складностями та контекстами, які не завжди відомі широкому загалу

Скорсезе не створює антропологічне кіно, а все ж працює на якомога широку аудиторію, тому значну частину контекстів перекладає на візуально-музичний ряд фільму.

Попри те, що хронометраж стрічки складає 206 хв (всього на три хвилини коротше, ніж наразі найдовший фільм Скорсезе «Ірландець»), фільм виглядає досить насиченим та динамічним.

В цьому, зокрема, велика заслуга оператора Родріго Прієто, який останнє десятиліття працює з Скорсезе, та художника-постановника Джека Фіска. 

Прієто створює лаконічний візуальний стиль фільму, фіксуючись на крупних планах деталей та портретних планах персонажів, які різко розбавляють загальні плани суворих пейзажів Оклахомщини.

Операторську роботу зважує монтажна робота незмінної соратниці Скорсезе Тельми Скунмейкер, яка перетворює сімейну драму у велику американську сагу. 

А тим часом Джек Фіск (фахівець, який працював з Терренсом Маліком, Девідом Лінчем та Полом Томасом Андерсоном) створює великий внутрішній світ осейджа, поєднуючи магічний реалізм їхнього світобачення з бурхливою індустріалізації 1920-х років. 

Наприклад, у фільмі є персонажка Ліззі (Танту Кардинал) – старша жінка роду осейджа, яка має невиліковну хворобу.

Світ її марень, повір’їв та бачення власної смерті – є метафізикою корінних народів, невід’ємною часткою їхнього існування, а в контраст їй вибудовується урбаністичний шум міста, де гоночні автівки сусідять з кінним хурами, а вступні кадрі нагадують документальну хроніку про «нафтову лихоманку» в Оклахомі. 

Теплі жовтувато-зелені кольори фільму з вкрапленнями яскравих костюмі осейджа йдуть в різкий контраст з холодними сіро-синіми тонами кульмінаційної сцени суду та буцигарні,наче розмежовують цю історію на свого роду глави. 

Доповнює цей візуальний ряд музика, створена Робі Робертсоном, який майстерно об’єднує пульсуючу бас-гітару з вибуховим вриванням губної гармоніки, наповнюючи фільм музичними аранжуваннями у стилі «американи» – суміші різних традиційних американських жанрів від госпелу та блюзграссу до кантрі та аппалачі-фолку. 

Жіноча історія 

Скорсезе – майстер чоловічих історій. Його головні герої – чоловіки, як правило, неоднозначної моралі та суперечливих принципів.

Режисер традиційно намагається обходити історії, де є важлива жіноча роль і мало говорить про жіночих персонажів. 

«Вбивці квіткової повні», на перший погляд, теж видаються черговою «чоловічою історією».

Великий зірковий каст складається з чоловічих акторів першої величини.

Роберт Де Ніро у свої 80 ще здатен видавати гру високого рівня, балансуючи свого персонажа між «південною гостинністю», старечою наївністю і мефістофельською підлістю та цинізмом. 

Леонардо Ді Капріо, який останнє десятиліття поступово займає нішу уже постарілого Де Ніро, грає приземленого чоловіка, який любить свою родину і при цьому перебуває в маріонетковій залежності від свого дядька, чим убиває власну родину. 

Значно менше екранного часу отримує агент ФБР Том Вайт, якого грає Джессі Племенс.

Герой Племенса позбавлений харизми і виглядає блякло на тлі дуету Де Ніро та Ді Капріо, однак у цьому й полягає особливість його ролі. Він грає «невидиму руку закону», яка не повинна сяяти харизмою.

Племенс небагатослівний, прямий та прагматичний виконавець букви і духу закону, який виступає певним архіваріусом усіх пристрастей в краю осейджа. 

Однак усі ці чоловіки меркнуть на тлі головного жіночого образу – Моллі, яку грає Лілі Гладстон. Адже головна героїня цієї історії – саме вона. Багата спадкоємиця нафтових земель виявляється однією з найкмітливіших персонажів історії. Її суб’єктність у фільмі стає ключовим рушієм сюжету.

Паралельно з великим розслідуванням, де Моллі грає далеко не останню роль, Скорсезе доповнює її образ трагізмом за втратою близьких та окремим драматизмом власної сімейної історії з чоловіком-убивцею, який з «милого койота» перетворюється на «паскудного шакала». 

Скорсезе вперше за багато часу розповідає історію, де центральним персонажем, на якому зав’язані усі сюжетні лінії, стає жінка. І наповнює фільм безліччю інших «жіночих історій».

Жага капіталізму та «право на Америку»

Скорсезе завжди був прогресивним та критичним до американської повістки денної режисером.

Свого часу він зняв культового «Таксиста», де одним з перших порушив питання «в’єтнамського синдрому» – хвилі ПТСР, яка накрила США після завершення дев’ятирічної війни у В’єтнамі.

Тоді фільм викликав резонанс. Схожа історія повторювалась з іншими фільмами Скорсезе. 

«Вбивці квіткової повні» стали такою ж ревізією та критикою основ будівництва США, що робить фільм близьким з іншою відомої роботою режисера «Банди Нью-Йорка».

Розповідаючи історію убивств Білла «Короля» Гейла та його племінника Ернесто Баркгарта, Скорсезе виводить окрему історії на рівень національної саги про те, як білі колоністі знищували корінне населення.

У фільмі повсякчас з’являються фрази на кшталт «Притягнути до суду легше за вбивство собаки, ніж індіанця», чи коли на пропозицію убивства один з головорізів відмовляється, поки не чує «Це індіанець».

Дідусь Скорсезе вкотре показує, що може знімати видатне кіно. Єдиною інтригою лишається, чи отримає він цього разу «Оскар». 

Кромф Ігор