--9139

28 Травня, 2023

вечірнє місто

“Це, бляха, півонії!”: душевний репортаж з вечірньої Київської міської електрички

“Всі завжди їдуть назавжди.
Повернутися неможливо – замість нас завжди повертається хтось інший”
Макс Фрай

Розпечений плацкарт Київ-Євпаторія. Я на верхній полиці, мама внизу. Я не сплю.

Мама сказала, що рано-вранці ми зупинимося у Джанкої. А звідти видно море одразу з обох боків.

Мені 5. Чи 6. Чи 10 років. У Джанкої не видно моря з обох боків. Та я думаю: зараз не повезло. Низький рівень води. Чи туман. Повезе наступного разу.

Бо у носі усе солонуватий запах Криму і попереду відпочинок. Можна буде ходити босоніж та купатися до синіх губ.

А один раз ми покатаємося на банані. Обов’язково. Мама обіцяла.

Я згадую про це на платформі “Лівобережна” київської кільцевої електрички. Мої щасливі спогади падають із серця у долоні щоразу, коли сідаю у поїзд.

І немає різниці у дальності сполучення. Головне, щоб тудух-тудух, щоб місце біля вікна, щоб музика у вухах.

Міська електричка у Києві

На платформі, крім мене, тільки одна пані. Електричка курсує раз на годину з 5:31 до 23:13. У годину пік — раз на півгодини. З 17:27 до 19:57.

Мій час відправлення — 20:22.

О, ось і вона! Чи ні… Якась занадто нова. З написом Kyiv Urban Rail на чистому боку.

Ще кілька років тому це були старезні розгойдані вагони з махровим шаром бруду на всіх поверхнях. Цікаво, а всередині як?

Два ряди сидінь, по три місця у кожному. Вікна-кватирки, які можна відкрити. І закрити! Космос. Сідаю біля вікна, моя подорож починається.

Всередині київської кільцевої електрички

Озираюся: хто мандрує разом зі мною? А це тільки хлопці, не старші 30-ти років. Їх шестеро, всі залипають у телефони. Сіли чітко одне за одним і через одного у кепках.

Кілька разів швидко кліпаю очима, та відчуття, що я в “Матриці”, не минає. Вони дійсно такі і дійсно сіли так.

Один із хлопців тихенько роззувся і поклав ноги на сидіння навпроти. Мабуть, втома спонукала його зробити це. Шкарпетки білі — може, його робота офісна?

пасажири київської кільцевої електрички

Всі пасажири охайно вдягнені та поводять себе тихо. Я готувалася до різних рівнів трешу, проте поки що все культурно.

Зайшли дві кондукторки з терміналами. Розумію, що квитка не маю — приклала телефон як у метро, та й пройшла собі.

Єдина відмінність — вартість проїзду. Тут це не 8, а 15 грн. Кондукторка детально вивчає електронну квитанцію, каже, що все ок і йде.

Станції швидко змінюють одна одну, а електронне табло підказує, наскільки: зараз швидкість 53 км/год, ми від’їхали від платформи “Дарниця”, скоро туди прибуде потяг сполученням “Київ-Шостка” — це вихопив мій погляд на табло вокзалу. Наша наступна станція “Лівий берег”.

Я проходжу першу стадію мандрів залізницею: встигнути все. У дитинстві це було: залізти на всі можливі полиці, дістати іграшки, пошукати по вагону інших дітей.

Спробувати відкрити важкі двері з тамбура в інший вагон, таки відкрити, злякатися гуркоту, закрити. Не сказати про це мамі. Чемно поїсти бутерброди з ковбасою та огірком.

двері між вагонами в електричці

Зараз у мене тільки пляшка води та телефон із доступних розваг, тож п’ю воду та фотографую все, що бачу.

Проносяться промзони і житлові масиви, перони та вулиці. Сонце дарує наостанок трохи світла, щоб мої кадри вийшли максимально красивими.

Скоро станція “Видубичі” — найкрасивіший відрізок дороги. Торохкотимо через міст.

Вдалині видно Батьківщину-Мати та куполи Лаври, а під нами…

Під нами з обох боків вода. Повноводний травневий Дніпро.

Дніпро з вікна електрички

Якщо сильно-сильно замружитися, можна уявити, що я у Джанкої. І, нарешті, бачу омріяне море.

Краса така, що перехоплює подих. Я встаю та притискаюсь носом до скла. У вагоні все ще виховані, тихі, гарно одягнені пасажири. Їдуть собі сидячи.

До речі, недавно зайшла пані. Тож тепер дівчат у вагоні двоє — я і вона. Але вона говорить по телефону, трохи відвернувшись, щоб не заважати іншим.

А я стою, розглядаю Київ та пританцьовую під “Modern Talking” — рендомайзер вирішив, що “You are not alone” – найкращий саундтрек для цього відрізку шляху.

У склі крізь місто відображається моє обличчя. Я проживаю другу мандрівну стадію: філософське буття в моменті.

Якщо вдивлятися у власне відображення, можна уявити, як проноситься життя. Ось дитячі коси, ось перший макіяж. Фата.

Зморшки. Фарба, що закрила сивину. Дорога розчиняється у часі і я уже не знаю, скільки років мені у цю секунду.

Я застигаю між світами-станціями, а міська електричка несе мене далі.

Вечірні пасажири київської кільцевої електрички

Повертаю себе у реальність статистикою, якою з вами ділюсь. Бо ще скажете потім: так, ми зрозуміли, що ти любиш поїзди. А факти де?

Станцій всього 20. Поїздів 14. Вони курсують столицею з 2009 року і двічі оновлювались: у 2014 та у 2022 році. А ще тільки з останнім оновленням додалась безконтактна оплата, не було б її — поїхала б я “одинадцятим” транспортом, тобто своїми двома.

У період повномасштабного вторгнення електричка перевезла за рік близько 3 мільйонів людей. Це близько 8000 пасажирів щодня. Зі мною сьогодні десь 8001 виходить. Приблизно.

Під час повітряних тривог вона не спиняється, тому ідеальна як вечірній транспорт. Бо ж вияви “братньої любові” у нас переважно пізніми вечорами.

Тим часом зупинка “Київ-пасажирський”. Виходить з іншого вагону і проходить повз моє вікно пані у червоній куртці, теплій не по сезону. У її руках важкі сумки. Стиснуті губи розповідають за неї про непросте життя. Хлопець у шкарпетках взувся і теж вийшов.

А зайшла у вагон пара тінейджерів із рюкзаком. Схоже, вони повертаються з подорожі і мандри вдались. Обидва усміхнені й веселі.

Під’їхав хлопець на моноколесі, побачив, що я його фотографую, та втік у сусідній вагон. Ну і ладно. Ще двоє підлітків на самокатах застрибують за ним.

Зупинки короткі, але поки всі встигають. Щоб не пропустити свою, йдуть чекати на неї у тамбур. Я теж так зроблю. Трохи пізніше.

Одна із зупинок київської кільцевої електрички

Ніч лягає на місто. Ви не повірите, але чоловіків все ще більшість. Вони міняються, та гендерна нерівність ось вона, тут, у моєму вагоні. Можна було б подискутувати про жіночі вагони, але інші журналісти “Вечора” уже чудово це зробили.

Додам лише, що якби всі чоловіки були такі тихі та виховані, як у цьому вагоні, питання про окремі вагони для жінок взагалі б не існувало.

“Святошин” — одна з кінцевих станцій. Тут поїзд стоїть трохи довше. Виходять всі, крім мене. Я ходжу туди-назад пустим вагоном. Всюди ідеальна чистота. І це вечір. Електричка. Нічого не розумію, де традиційний срач?

О, знайшла. На підлозі щось рожеве. Це пелюстки, бляха, півоній!

пелюстки півонії на підлозі електрички

Мало того, що чисто, так ще й романтично. Така вона, міська електричка.

Трохи блимає світло. Стає страшнувато. Це приємний страх, він теж родом із дитинства. Я наче в одній зі страшилок, які розповідали в оздоровчих таборах.

Туди теж їздила потягом, і це були найвеселіші поїздки. Лякати одне одного тоді теж було весело. Тож уявляю, що зараз вимкнеться світло і зайде монстр із червоними очима…

…Заходить усміхнена пані поважного віку:

– Ви тут їдете?

– Ага.

– Фух, добре, а то дивлюсь — нема нікого. Разом будемо.

Я усміхаюсь їй. Потяг починає рух. Вона набирає чийсь номер і з захватом каже:

– Сьогодні був такий теплий день!..

З відкритого вікна доноситься запах акації. Пролітають повз мене ліхтарі, яскраві торговельні центри, вікна тих, хто ще не спить.

У мене третя, заключна стадія подорожі. Я думаю про майбутнє у міській електричці, яка здається ідеальним місцем для таких роздумів. Раєм інтроверта.

Скоро я повернусь додому і почнеться новий цикл життя. Яким він буде для мене? Для всіх нас?

Коли потяг сполученням “Київ-Євпаторія” рано вранці зупиниться у Джанкої і якась інша маленька дівчинка буде не спати, чекаючи на диво?..

Я б хотіла бути з нею у цей момент. Я досі вірю. Я завжди буду вірити.

Фотографую свої ноги у тамбурі. Наступна зупинка – моя.

Вихід з міської електрички Києва

Я зробила повне коло рівно за дві години. 22:22, виходжу. А пам’ятаєте, ми маленькими загадували бажання, коли на годиннику були однакові цифри? Цікаво, у вас збувались?

Я загадала зараз. Має збутися.

перон у Києві
Ольга Бродська

Ольга Бродська

журналістка

читати наступне

Ось про що ми пишемо в інших рубриках