“Це, бляха, півонії!”: душевний репортаж з вечірньої Київської міської електрички

“Всі завжди їдуть назавжди.
Повернутися неможливо – замість нас завжди повертається хтось інший”
Макс Фрай

Розпечений плацкарт Київ-Євпаторія. Я на верхній полиці, мама внизу. Я не сплю.

Мама сказала, що рано-вранці ми зупинимося у Джанкої. А звідти видно море одразу з обох боків.

Мені 5. Чи 6. Чи 10 років. У Джанкої не видно моря з обох боків. Та я думаю: зараз не повезло. Низький рівень води. Чи туман. Повезе наступного разу.

Бо у носі усе солонуватий запах Криму і попереду відпочинок. Можна буде ходити босоніж та купатися до синіх губ.

А один раз ми покатаємося на банані. Обов’язково. Мама обіцяла.

Я згадую про це на платформі “Лівобережна” київської кільцевої електрички. Мої щасливі спогади падають із серця у долоні щоразу, коли сідаю у поїзд.

І немає різниці у дальності сполучення. Головне, щоб тудух-тудух, щоб місце біля вікна, щоб музика у вухах.

На платформі, крім мене, тільки одна пані. Електричка курсує раз на годину з 5:31 до 23:13. У годину пік — раз на півгодини. З 17:27 до 19:57.

Мій час відправлення — 20:22.

О, ось і вона! Чи ні… Якась занадто нова. З написом Kyiv Urban Rail на чистому боку.

Ще кілька років тому це були старезні розгойдані вагони з махровим шаром бруду на всіх поверхнях. Цікаво, а всередині як?

Два ряди сидінь, по три місця у кожному. Вікна-кватирки, які можна відкрити. І закрити! Космос. Сідаю біля вікна, моя подорож починається.

Озираюся: хто мандрує разом зі мною? А це тільки хлопці, не старші 30-ти років. Їх шестеро, всі залипають у телефони. Сіли чітко одне за одним і через одного у кепках.

Кілька разів швидко кліпаю очима, та відчуття, що я в “Матриці”, не минає. Вони дійсно такі і дійсно сіли так.

Один із хлопців тихенько роззувся і поклав ноги на сидіння навпроти. Мабуть, втома спонукала його зробити це. Шкарпетки білі — може, його робота офісна?

Всі пасажири охайно вдягнені та поводять себе тихо. Я готувалася до різних рівнів трешу, проте поки що все культурно.

Зайшли дві кондукторки з терміналами. Розумію, що квитка не маю — приклала телефон як у метро, та й пройшла собі.

Єдина відмінність — вартість проїзду. Тут це не 8, а 15 грн. Кондукторка детально вивчає електронну квитанцію, каже, що все ок і йде.

Станції швидко змінюють одна одну, а електронне табло підказує, наскільки: зараз швидкість 53 км/год, ми від’їхали від платформи “Дарниця”, скоро туди прибуде потяг сполученням “Київ-Шостка” — це вихопив мій погляд на табло вокзалу. Наша наступна станція “Лівий берег”.

Я проходжу першу стадію мандрів залізницею: встигнути все. У дитинстві це було: залізти на всі можливі полиці, дістати іграшки, пошукати по вагону інших дітей.

Спробувати відкрити важкі двері з тамбура в інший вагон, таки відкрити, злякатися гуркоту, закрити. Не сказати про це мамі. Чемно поїсти бутерброди з ковбасою та огірком.

Зараз у мене тільки пляшка води та телефон із доступних розваг, тож п’ю воду та фотографую все, що бачу.

Проносяться промзони і житлові масиви, перони та вулиці. Сонце дарує наостанок трохи світла, щоб мої кадри вийшли максимально красивими.

Скоро станція “Видубичі” — найкрасивіший відрізок дороги. Торохкотимо через міст.

Вдалині видно Батьківщину-Мати та куполи Лаври, а під нами…

Під нами з обох боків вода. Повноводний травневий Дніпро.

Якщо сильно-сильно замружитися, можна уявити, що я у Джанкої. І, нарешті, бачу омріяне море.

Краса така, що перехоплює подих. Я встаю та притискаюсь носом до скла. У вагоні все ще виховані, тихі, гарно одягнені пасажири. Їдуть собі сидячи.

До речі, недавно зайшла пані. Тож тепер дівчат у вагоні двоє — я і вона. Але вона говорить по телефону, трохи відвернувшись, щоб не заважати іншим.

А я стою, розглядаю Київ та пританцьовую під “Modern Talking” — рендомайзер вирішив, що “You are not alone” – найкращий саундтрек для цього відрізку шляху.

У склі крізь місто відображається моє обличчя. Я проживаю другу мандрівну стадію: філософське буття в моменті.

Якщо вдивлятися у власне відображення, можна уявити, як проноситься життя. Ось дитячі коси, ось перший макіяж. Фата.

Зморшки. Фарба, що закрила сивину. Дорога розчиняється у часі і я уже не знаю, скільки років мені у цю секунду.

Я застигаю між світами-станціями, а міська електричка несе мене далі.

Повертаю себе у реальність статистикою, якою з вами ділюсь. Бо ще скажете потім: так, ми зрозуміли, що ти любиш поїзди. А факти де?

Станцій всього 20. Поїздів 14. Вони курсують столицею з 2009 року і двічі оновлювались: у 2014 та у 2022 році. А ще тільки з останнім оновленням додалась безконтактна оплата, не було б її — поїхала б я “одинадцятим” транспортом, тобто своїми двома.

У період повномасштабного вторгнення електричка перевезла за рік близько 3 мільйонів людей. Це близько 8000 пасажирів щодня. Зі мною сьогодні десь 8001 виходить. Приблизно.

Під час повітряних тривог вона не спиняється, тому ідеальна як вечірній транспорт. Бо ж вияви “братньої любові” у нас переважно пізніми вечорами.

Тим часом зупинка “Київ-пасажирський”. Виходить з іншого вагону і проходить повз моє вікно пані у червоній куртці, теплій не по сезону. У її руках важкі сумки. Стиснуті губи розповідають за неї про непросте життя. Хлопець у шкарпетках взувся і теж вийшов.

А зайшла у вагон пара тінейджерів із рюкзаком. Схоже, вони повертаються з подорожі і мандри вдались. Обидва усміхнені й веселі.

Під’їхав хлопець на моноколесі, побачив, що я його фотографую, та втік у сусідній вагон. Ну і ладно. Ще двоє підлітків на самокатах застрибують за ним.

Зупинки короткі, але поки всі встигають. Щоб не пропустити свою, йдуть чекати на неї у тамбур. Я теж так зроблю. Трохи пізніше.

Ніч лягає на місто. Ви не повірите, але чоловіків все ще більшість. Вони міняються, та гендерна нерівність ось вона, тут, у моєму вагоні. Можна було б подискутувати про жіночі вагони, але інші журналісти “Вечора” уже чудово це зробили.

Додам лише, що якби всі чоловіки були такі тихі та виховані, як у цьому вагоні, питання про окремі вагони для жінок взагалі б не існувало.

“Святошин” — одна з кінцевих станцій. Тут поїзд стоїть трохи довше. Виходять всі, крім мене. Я ходжу туди-назад пустим вагоном. Всюди ідеальна чистота. І це вечір. Електричка. Нічого не розумію, де традиційний срач?

О, знайшла. На підлозі щось рожеве. Це пелюстки, бляха, півоній!

Мало того, що чисто, так ще й романтично. Така вона, міська електричка.

Трохи блимає світло. Стає страшнувато. Це приємний страх, він теж родом із дитинства. Я наче в одній зі страшилок, які розповідали в оздоровчих таборах.

Туди теж їздила потягом, і це були найвеселіші поїздки. Лякати одне одного тоді теж було весело. Тож уявляю, що зараз вимкнеться світло і зайде монстр із червоними очима…

…Заходить усміхнена пані поважного віку:

– Ви тут їдете?

– Ага.

– Фух, добре, а то дивлюсь — нема нікого. Разом будемо.

Я усміхаюсь їй. Потяг починає рух. Вона набирає чийсь номер і з захватом каже:

– Сьогодні був такий теплий день!..

З відкритого вікна доноситься запах акації. Пролітають повз мене ліхтарі, яскраві торговельні центри, вікна тих, хто ще не спить.

У мене третя, заключна стадія подорожі. Я думаю про майбутнє у міській електричці, яка здається ідеальним місцем для таких роздумів. Раєм інтроверта.

Скоро я повернусь додому і почнеться новий цикл життя. Яким він буде для мене? Для всіх нас?

Коли потяг сполученням “Київ-Євпаторія” рано вранці зупиниться у Джанкої і якась інша маленька дівчинка буде не спати, чекаючи на диво?..

Я б хотіла бути з нею у цей момент. Я досі вірю. Я завжди буду вірити.

Фотографую свої ноги у тамбурі. Наступна зупинка – моя.

Я зробила повне коло рівно за дві години. 22:22, виходжу. А пам’ятаєте, ми маленькими загадували бажання, коли на годиннику були однакові цифри? Цікаво, у вас збувались?

Я загадала зараз. Має збутися.

Ольга Бродська

журналістка