Неймовірні заходи сонця, чай, тиша, робота — як проводить вечір сім’я Кулінців на хуторі Козаки

Христина і Павло Кулінці живуть на хуторі Козаки, займаються пасікою і волонтерством, ростять дворічну донечку Дарку.

Хутір доволі віддалений — до найближчої асфальтованої дороги в селі 10 км, до міста Броди — 30 км.

Як влаштоване життя на хуторі, де ввечері чути гавкіт лисиць та перегукування диких козлів, а влітку можна купатись під зорями в озері, яке вкрите туманом, для “Вечора” розповіла Христина Кулінець. Далі — її пряма мова.

Як вирішили жити на хуторі

Якось взимку Павло з другом мандрували на бігових лижах.

Йшли зі села, де тоді жили його бабуся і дідусь.

Йшли лісом, полем, лугом, знову лісом, і натрапили на хутір Козаки.

На засніжену маленьку хатку, яка потопала в снігах, зарослях бузку і ожиннику.

Місце Павла зачарувало і він ту хату вирішив купити. Це було, може, за рік до нашого знайомства. 

Через кілька років я закінчила навчання в університеті у Львові і ще ніде не працювала.

Павло жив у Бродах і мав роботу, яка дозволяла жити будь-де. Переїзд на хутір ми сприйняли як цікаву пригоду.

Не сподобається – можемо собі жити де завгодно. 

А місце зачарувало якраз своєю недоступністю і віддаленістю від всіх.

Хутір з одного боку оточений великим лісом, а з іншого – болотистими лугами річки Стир. Вони майже непрохідні.

До найближчої асфальтованої дороги у селі – 10 км. До міста Броди – 30 км.

Тут була неторкана людиною природа.

Спочатку мені було тут страшно. Особливо ввечері. Особливо, якщо Павло їхав на тиждень-два у відрядження і я лишалася сама.

Зараз вже не страшно, хоча я досі стараюся не виходити на вулицю, коли стемніє.

Тож мій вечір майже завжди триває в хаті. Тільки коли потрібно качати мед, то мої вечори минають біля медарки і рамок з медом. 

Кілька років ми жили в одній кімнаті старої хатки без води і умов.

Відновлювали хату, в якій зараз живемо, і почали займатись бджолярством.

Павло цим дуже захопився. Почали з трьох сімей, тепер маємо двісті.

А віддалений хутір оточений лісом і болотами – чудове місце для пасіки.

До того ж, основна робота бджоляра триває з квітня по жовтень. А взимку можна подорожувати чи займатися чимось іншим. 

Ми довго відновлювали наш будинок, бо майже все робили самі.

Тож наші вечори минали за різними ремонтними роботами. Ми робили стіни зі саману (глини і соломи), шалювали їх дерев’яною шалівкою, бетонували підлоги, прокладали комунікації, електрику, воду, мурували комини…

Часто Павло працював до 12-1 години ночі, потім ми ще пили чай і близько 2 ночі лягали спати.

У нас не було води, відповідно і душу, то в теплу пору року щовечора ми удвох ходили купатися на річку.

Купалися при заході сонця, коли весь луг і верхівки очерету виглядали так, ніби були вкриті золотом.

Купалися в густому тумані, або з виглядом на блискавки під супровід грому, не раз купалися при місячному світлі. Так починалися наші вечори. Вечори відпочинку після робочого дня. 

Вечірнє чаювання з тишею

Коли ми перебралися у відновлену хату і народилась донечка, наші вечори змінились.

Тепер вечір починається з спільної вечері за столом.

Тоді я або Павло читаємо Дарці книжку і вкладаємо її спати. Зазвичай це близько 22 години.

Потім робимо собі великий термос чаю і довго його п’ємо.

Можемо обговорювати свій день чи плани на завтра. Телефони, на жаль, наші вірні супутники за цим чаюванням.

Я завантажую фото і відео в інстаграм на свою особисту чи “медову” сторінку, приймаю замовлення на мед, відповідаю на повідомлення чи читаю новини.

Павло також читає новини, але в основному постійно переписується з різними людьми.

Зі знайомими і друзями з Німеччини, Австрії, Швейцарії, які залучають і передають в Україну різну допомогу.

Одяг, харчові продукти, медикаменти, генератори, машини швидкої допомоги і пожежні машини – все, що потрібне зараз в Україні, зокрема на фронті. 

Ввечері для нас важливо мати цю годину часу з горням чаю і тишею.

Тоді можна трохи перепочити і дізнатися, що у світі сьогодні відбулося.

Якщо ми вдома, то вечерю я завжди готую сама.

Стараємося харчуватися здорово. Але це звичайна їжа, прості страви. Печена картопля, макарони, гречка чи кукурудзяна каша з молоком, медом, горіхами і ягодами, салат, сезонні фрукти і овочі, відбивна чи печене м’ясо.

Алкоголю я не вживаю більше 12 років, а Павло ще довше. Тому до вечері у нас завжди чай.

До чаю обов’язково має бути щось солоденьке. Шоколад з горішками, домашнє печиво з медом чи пиріг.

Серіали, фільми під час вечері не дивимось. Але до повномасштабної війни, коли ще Майкл Щур не воював, в неділю ввечері завжди вмикали Телебачення Торонто.

Найсмачніша вечеря – печена картопля з салатом з квашеної капусти від моєї мами, з домашньою олією, яку тиснуть батьки Павла. І коли до чаю буде свіжа домашня випічка.

Перед вечерею ми молимось. Раніше це кожен робив собі індивідуально.

Коротеньке «дякую» Богові за їжу і можливість разом вечеряти.

Зараз я молюся вголос молитву, яку зазвичай промовляють перед прийомом їжі пластуни.

Щоб показати Дарці приклад: “Благослови, Господи, цю їжу, яку в щедрості твоїй споживати будемо. Бо ти один єси Господь. Нині, повсякчас і на віки вічні. Амінь”.

Ми рідко дивимось ввечері фільми. Мабуть, тому, що вечір у нас починається доволі пізно. І на фільм бракує часу.

Влітку фільм – це рідкість. Бо зазвичай ми до пізньої ночі працюємо на пасіці чи в цеху, де відкачуємо мед.

Але взимку надолужуємо і дивимося фільми щотижня. До великої війни, принаймні, було так. 

Щодо телефонів. Вони таки весь час з нами. Я пильную свою особисту і медову сторінку в інстаграмі.

Гортаю стрічку новин у фейсбуці, читаю новини на каналі Телебачення Торонто в телеграмі.

Павло читає новини на сайті ПетроіМазепа, але зараз майже весь його час в телефоні – дзвінки та переписки, які стосуються волонтерства.

Засинаємо ми доволі пізно і одразу. Зазвичай між 1 і 2 ночі.

Але я можу кілька разів щоночі вставати до маленької Дарки. Зараз переважно 1-2 рази ближче до ранку, хоча два роки з дня її народження я вставала до неї по 5-6 разів щоночі.

Тому востаннє я почувалася виспаною десь два з половиною роки тому. 

Про природу ввечері, плани на день та батьківство

Ввечері мене надихає і мотивує, коли Дарка засинає не о 10-11 годині, а о 8-9.

Тоді я встигаю доробити домашні справи, відпочити і в тиші попити чай.

А ще – захід сонця. Тут він неймовірний. Мені подобається слухати, як ввечері на лузі починають перегукуватись дикі звірі.

Як літають ластівки над озером, а на лузі вигукують сірі журавлі-красавки. Вони в Червоній книзі, до речі.

Ввечері ми з Павлом можемо обговорити загальний план наступного дня, хто куди їде, чи потрібно відправити нові пакунки з медом, чи треба купити продукти і таке інше.

Ми дивимось прогноз погоди на наступний день. Виявляється, якщо живеш трохи ближче до природи – це дуже важливо))

Іноді, вже засинаючи, я прокручую в голові свій день.

В основному, ситуації, які стосуються донечки. Я згадую, що і як я їй пояснювала, які питання вона ставила.

Якщо в когось з нас були сльози чи поганий настрій – намагаюся знайти причину і думаю, як варто було б зреагувати наступного  разу. 

Ввечері на хуторі я сама ніколи не гуляю надворі. По-перше, тут темно). По-друге, нІкуди йти.

Взимку було чути виття вовків. 

Найкращий вечір у житті… думаю, він ще попереду.

Один з дуже гарних вечорів тут на хуторі – коли Павло зробив мені пропозицію і ми гуляли біля річки вночі при ясному місячному світлі.

Ще я любила вечори, коли ми після важкого спекотного дня в сутінках йшли на річку купатися.

Все огортав туман і ми йшли повністю ніби в цукровій ваті.

Купалися при заході сонця, в грозу, бувало що і вночі — під світло ліхтарика або тільки під сяйвом місяця. 

У вечір перемоги над Росією ми будемо відповідати на десятки вітань від друзів з-за кордону.

Писатимемо близьким і знайомим, які зараз воюють. І будемо згадувати тих, хто віддав за цю перемогу своє життя.

Найперше тих, кого знали особисто: Віктора Гурняка, Віталія Дереха, Артема Димида, Петра Ткачівського, Андрія Павлюка та багатьох інших. Надіюся і вірю, що всі інші герої повернуться до своїх рідних живими і здоровими.

Кулінець Христина