«Самооцінка — це не про усвідомлення, а про практику»

Кандидат біологічних наук, експерт з ментального здоров’я Петро Чорноморець розповів, чому робота з самооцінкою не має нічого спільного із самокопанням, як формується синдром самозванця у школі та чому фраза «ти молодець» шкодить дитині більше, ніж допомагає.

У розмові експерт пояснив, що коливання самооцінки — це насправді коливання психофізіологічного стану, а справжня любов до себе народжується не з усвідомлення, а з щоденної практики турботи про власні потреби.

Чому коливання самооцінки — це не про самооцінку

За словами психолога, коли людині все вдається, вона відчуває себе «шерстяним вовчарою» — впевненим і готовим рухатися вперед. Але щойно щось починає йти не так, людина починає вважати себе слабкою й змушувати себе «вистрибнути» з цього стану, що призводить до самокопання та гризіння себе.

«Насправді питання тут не в самооцінці, а в тому, що конкретно зараз у мене якось так склалися сигнальні процеси в мозку і в тілі. Я в цілому почуваюся не супер, і мені це не дуже подобається. Важлива частина роботи з самооцінкою — це толерантність до нересурсних станів. Стан «все супер» не може тривати постійно, тому що це стан стресу», — пояснив Петро Чорноморець.

Психолог наголосив: якщо людина навчиться приймати себе в різних станах — слабких, непродуктивних, вразливих, — кількість питань щодо самооцінки радикально зменшиться. Замість картання себе за «непродуктивність» варто розуміти, що це природний стан відновлення організму.

Звідки береться перфекціонізм

Прагнення, щоб усе сталося точно так, як людина собі уявила, закладене в мозку від народження — це вроджена властивість психіки, яка шукає рішення для позбавлення від негативних емоцій. Проблемою для самооцінки перфекціонізм стає тоді, коли батьки постійно прив’язують результати дитини до власних очікувань.

За словами експерта, з часом вимоги до дітей і батьків історично зростають, тоді як інструментів впливу стає дедалі менше — фізичні покарання зникають, але на їхнє місце приходить емоційне знецінення.

«Якщо батько в певний момент часу не може витримати те, що робить дитина, тому що це не відповідає його очікуванням, то інших інструментів, крім насильства, у нього по факту немає. І тоді вмикається насильство такого типу — фрази на кшталт «ти не моя дитина» чи «як тобі не соромно». Це насильство дуже болюче для дитини, тому що їй критично важливо, щоб батьки приймали, любили і були в контакті. Одна з високоймовірних речей, яка з’явиться в голові дитини, — це переконання, що якщо вона недостатньо хороша, то має зникнути», — розповів Чорноморець.

Звідки береться синдром самозванця

Психолог пояснив, що синдром самозванця формується не лише через відверте знецінення, а й через постійний «здоровий» коригуючий зворотний зв’язок, який породжує в людини відчуття вічної недостатності. Саме так, за його словами, діє шкільна система навіть із хорошими вчителями.

«Навіть якщо вчитель хороший, ми все одно фокусуємося при навчанні на недоліках — «ти можеш краще», «пам’ятаю, написано». Фундаментальна проблема школи в тому, що там взагалі є оцінки. Це перетворює ситуацію так, що кожен раз ти хвилюєшся, чи достатньо ти хороший, і в основному отримуєш сигнали, що недостатньо. Ми так чи інакше створюємо розтяжку між нарцисизмом і самознеціненням, а здорового контексту тут у принципі немає», — зазначив експерт.

На переконання Чорноморця, оцінки в освітньому процесі варто прибрати повністю або зробити їх суто внутрішніми — інструментом викладача для аналізу власної роботи, про який ані діти, ані батьки не мають дізнаватися.

Чому не варто хвалити дитину словом «молодець»

Психолог наголосив на важливій різниці між фразами «я молодець» і «зі мною все окей». Друге формулювання означає безумовне прийняття, тоді як перше створює залежність самооцінки від конкретних досягнень.

«Є фундаментальна різниця між «я молодець» і «зі мною все окей». «Зі мною все окей» означає, що мене люблять і приймають. А «я молодець» означає, що я маю якісь екстраординарні властивості, які мене вирізняють серед інших і дають додаткові права. Якщо дитина щось класно зробила, головна роль батьків — бути свідком її успіху, а не суддею. Я бачив, як ти доклала зусиль, і я радію разом з тобою, що в тебе вийшло», — пояснив Чорноморець.

Психолог поділився особистою історією про те, як застряг на маленькому міському автомобілі за десять кілометрів від найближчого села в лісі. Замість того щоб одразу панікувати над проблемою з машиною, він спершу зосередився на власному стані — спразі, голоді, спеці та комарах.

«Я почав думати не про те, який я дурень, що поїхав на блакитному фіатику в ліс, а про те, як я зараз почуваюся в цьому. Є велика проблема — що робити з машиною. А є низка маленьких проблем, які я можу вирішити тут і зараз: мені жарко, я хочу пити, хочу їсти, мене кусають мухи. Я про себе попіклувався — і лише тоді в мене з’явився ресурс розрулювати реальну проблему», — розповів експерт.

За його словами, саме ця практика — щоденна турбота про власні потреби в складних ситуаціях сотнями ітерацій — і є справжньою роботою з самооцінкою, а не спорт чи інші способи «мобілізації», які лише тимчасово заглушують біль.

Як розрізнити власні бажання та нав’язані соціумом

На завершення розмови психолог торкнувся теми ухвалення рішень у ситуаціях, коли соціальний тиск підказує один шлях, а внутрішні відчуття — інший. За його словами, чистих інстинктів у людини немає, а інтуїція часто оманлива, тому важливо аналізувати причини власних емоцій, а не сліпо йти за ними.

«Бажання — це моя гіпотеза. Може бути дуже сильне бажання, я впевнений, що воно моє, але я його задовольняю і не отримую задоволення взагалі. Це просто означає, що моя гіпотеза була неправильна. Розкопати справжню потребу можна лише тоді, коли вже її задовольнив, і спробувати знайти, які конкретно фактори призвели до того, що мені стало добре», — підсумував Петро Чорноморець.