Чому в стосунках усе ламається через дрібниці — версія науковця

Чому пари, які палко люблять одне одного, за рік-півтора починають сваритися й розходитися? Звідки беруться ревнощі, чи існує моногамія й чому ми закохуємося саме в конкретних людей? На ці питання в подкасті Здорові бо свідомі відповів Петро Чорноморець — кандидат біологічних наук, освітянин та експерт із ментального здоров’я.

Його погляд на стосунки — без романтичних ілюзій, зате з нейробіологією, еволюцією та чесним висновком, що ідеального рішення часто просто немає.

Коли дрібниці починають бісити

Один із найпоширеніших сценаріїв, за словами експерта, — коли партнери сходяться, розходяться й знову сходяться по колу, так і не розуміючи справжньої причини сварок. Роздратування побутовими дрібницями він називає лише зовнішнім симптомом глибшої проблеми.

«Дуже часто раціональні причини, які люди наводять, — це насправді наслідок того, що вони перестали приймати одне одного. Є простий тест: чи є ще емоційний драйв щодо партнера. Поки на емоційному рівні до людини тягне, її плямкання ти тупо не помічаєш. А коли перестає тягнути, вона плямкає — і це бісить. Такі пари класно пасують одне одному, у них є близькість, але вони не можуть, бляха, витерпіти одне одного в побуті.»

Одна з найнесподіваніших ідей розмови — біохімія притягання, за яку відповідає молекула імунної системи MHC. Саме через неї, пояснює науковець, онлайн-закоханість буває ризикованою.

«MHC — це наче паспорт клітин для імунної системи. Ми сприймаємо його при контакті слизових, і якщо він досить відрізняється від нашого, з’являється інтерес. Тому хреново закохуватися в інтернеті: люди напрацювали близькість, взаєморозуміння, а зустрічаються, цілуються — і раптом усе. Від близькості вже складно відмовитися. Тому краще спочатку поцілуватись, а потім знайомитись, щоб перевірити, чи є цей суто біохімічний драйв.»

Звідки беруться ревнощі

Ревнощі Чорноморець описує як вроджений психічний процес, властивий навіть тваринам. Але руйнівної сили вони набувають лише тоді, коли накладаються на давні травми.

«Ревнощі є не тільки в людини — котики теж ревнують хазяїна. Це постійна штука, і якщо є інтерес, вони так чи інакше з’являтимуться. Але є вроджена емоційність, а є травматичний досвід. Найпростіший приклад — дитині два роки, і мама народила нову дитину. Цей досвід накладається на ревнощі й загострює їх. Тому суперревнива людина — це майже завжди про те, що їй десь боляче, і це маніфестує через ревнощі.»

На пряме питання про моногамію біолог відповідає з позиції еволюції: у людини просто немає «зашитої» схеми стосунків, бо вона — продукт випадкових мутацій, а не задуму.

«У людини немає закладеної схеми стосунків. Є багато внутрішньо суперечливих потреб, частина яких задовольняється у стосунках і які між собою не завжди сходяться. З одного боку — прив’язаність і ревнощі, що тримають нас разом. З іншого — потреба в різноманітті, що тягне кудись. Тому в більшості людей моногамія не реалізується в повній мірі. Щоб зійшлися й прожили все життя разом — практично ні в кого не стається.»

Лінь, щастя й особиста відповідальність

Окремо науковець розвінчує ярлик «лінивої» людини, за яким, на його думку, часто ховаються депресія чи нейровідмінність. А щастя називає результатом кількох систем одразу — і біохімії, і досвіду, і роботи над мисленням.

«Лінивими часто називають депресивних або нейровідмінних людей, яким фізично складніше тримати в голові план дій. Причин може бути кілька десятків. Зі щастям так само — є біологічна компонента, є травматичний досвід, а є те, як я навчився мислити про світ. Ми багато чого можемо зробити самі, просто це не те, чого ми очікуємо: не „переосмислив і став щасливим“, а зрозумів, як працюють мої психічні процеси. Але для цього треба трошечки думати — а нас зі школи привчили, що думати боляче.»