--26232

27 Листопада, 2023

життєстиль

«Слухати музику на платівках — це ловити дзен»: вечір із Віталієм Бардецьким, експіарником «Океану Ельзи» та (не) вініломаном

Автор: Філ Пухарєв

Починати текст із того, що платівки найкраще слухати довгими темними вечорами — моветон. А от слухати платівки у 2023-му в принципі — зовсім ні.

На хвилі ретроманії у середині 2000-х попит на вініл підскочив так, як не скаче москаль. У 2010-му продажі платівок в США сягнули рекордної позначки в 2,8 млн. До цього цього не було (С) понад десять років.

Через моря, ліси та гори вініломанія дісталася до України. Здається, сьогодні платівки купують навіть ті з нас, хто не має ані програвача, ані нормального фризбі. Ті ж, хто мають, зазвичай насолоджуються вінтажним звучанням у світлі вечірньої лампи (якщо русня не запланувала блекаут).

Як підібрати програвач так, щоб сумувати за ним більше, ніж за квартирою? Що об’єднує вініл та рейви? І що не так з вініломанією в Україні? Щоб з’ясувати це, «Вечір» завітав у гості до Віталія Бардецького.

Можливо, вам це ім’я ні про що не говорить. Але в музичних колах Бардецький — постать легендарна. Музичний журналіст, колишній піарник «Океану Ельзи» та «Скрябіна», засновник культового клубу «Хlib» та аудіофільського бару GRAM, сценарист документального фільму «Вусатий фанк» — це все про нього. 

А ще Віталій вініломан. Тільки нікому про це не кажіть. Він це слово не любить.

«Я не вірю у вініловий звук»

У моїй колекції приблизно дві тисячі платівок. Ще тисячі я позбувся за останній рік. Щось перепродаю, щось дарую друзям. На десять подарованих — одна нова.

Та який я вініломан? У вініломанів руки трясуться, коли вони купують платівки. Це не про мене. Я скоріше поціновувач олдскульної музики. Хоча й нову музику теж активно слухаю, за порадами доньки.

В особливий «вініловий» звук я не вірю. За якістю звучання платівкам нема чого тягатися із цифровими записами (так званими Hi-Res). Але справа не у якості. 

Вініл — це окрема культура слухання. Слухати музику на платівці — це як ловити дзен. Якщо не маєш внутрішньої дисципліни, до програвача краще не підходь. 

Зараз музики стільки, що можна в ній втопитися. Натомість вініл допомагає знизити темпи і видихнути. І вечір для цього ідеальний час. Береш до рук конверт, і вже отримуєш естетичний кайф, поки його розпаковуєш. Потім ставиш платівку, сідаєш у крісло біля торшера, неквапно слухаєш, перевертаєш платівку, і так по колу.

За «совка» програвачі були не у всіх, тому платівки часто слухали компаніями, а потім обговорювали почуте. Досі робимо так на вечірках із друзями.

«Платівки продавали поряд із цвяхами»: як полюбив вініл

У п’ять років брат підсадив мене на музику. Коли я був у першому класі, батьки купили нам латвійський програвач «ВЕГА». Тоді я поняття не мав, що на ньому слухати.

Магазину з платівками у нас у Бучачі не було і бути не могло (Бучач — місто на Тернопільщині, де народився Віталій). Зате був універсам, в якому продавали все на купу — типу «999 дрібничок», як це називається зараз. І от там, поряд із граблями та цвяхами, стояли дві полиці з вінілом.

вініл-26226
вініл-26218
вініл-26217

Першу платівку обрав наосліп. Дивлюся, на обкладинці написано: «Енді Вільямс».

Думаю: ну якщо прізвище не радянське, має бути щось круте. Через багато років дізнався, що це був один із конкурентів Френка Сінатри. Зараз про нього всі забули, бо Сінатра всіх свої конкурентів розштовхав.

Родич мого товариша працював моряком. Раз на півроку він повертався з рейсу і привозив закордонні платівки. Ми з братом переписували їх на касети або на бобіни.

«Справжню вінілову культуру побачив у Берліні»

Коли поїхав вчитися до Львова, вперше потрапив на балку. Це такий стихійний ринок, де за радянських часів продавали оригінальні західні платівки.

Балка збиралася увечері раз на тиждень, здається, у четвер. У Львові це було біля пам’ятника Міцкевичу, недалеко від магазину «Мелодії» (єдиний музичний лейбл в СРСР, підпорядкований державі)

У 70-х балки розганяла міліція. Бо там продавали «заборонені ансамблі», а продавцям світила стаття за «незаконне збагачення». Але я цього вже не побачив. Моя юність припала на роки перебудови, коли на такі речі вже перестали звертати увагу.

Середня зарплата радянської людини — 120 рублів. Платівки «Мелодії» коштували півтора-два рублі. Для порівняння, закордонний вініл на балці продавали за 50, а іноді й за 100 рублів. 

Зате там можна було знайти оригінальні видання The Beatles, Deep Purple, Uriah Heep. Згодом особливим попитом користувалися Dire Straits, які якраз були в топі. Але мені, студентові, таке задоволення виявилося не по кишені.

Коли вперше потрапив у Берлін, то дізнався, що таке вінілова культура здорової людини. Зараз в Україні вона приблизно на тому ж рівні. А це були 93-94 роки.

«У перших діджеїв не було флешок, тому грали на платівках»

Чому артистам за «совка» було важко видати платівку? Бо лейбл один, а республік п’ятнадцять, при тому, що одна з них — головна. Це реалії планової економіки. Є в тебе ліміт: скажімо, 15 релізів на рік по Україні. І все, не більше і не менше. Доводиться обирати.

«Мелодія» заробляла на естрадних платівках. Але класики видавала в рази більше. Такий парадокс.

У перші роки незалежності вініл в Україні ще так-сяк виживав. На платівках виходили «Брати Гадюкіни», Руся, «Вечірня школа». Це було можливим завдяки лейблу «Аудіо Україна», що використовував виробничі потужності «Мелодії». Але тривало це недовго. 

Ринок платівок в Україні впав з простої причини. За радянських часів у нас було локальне представництво «Мелодії», але не було заводу з виробництва платівок. На відміну від Росії, Латвії, Грузії та деяких інших так званих «пострадянських» країн.

Все могло скластися інакше, якби у 1970-х столичний Будинок звукозапису звели за першопочатковим проектом. Передбачалося, що всередині будуть не тільки студії, а й окремий відділ з виробництвом платівок. На жаль, щось пішло не так.

Між платівками та рейвами прямий зв’язок. У 90-х діджеї не мали можливості грати з флешок, тому юзали вініл. На заводах платівок знову з’явилася робота. Це допомогло помираючому формату протриматися на плаву ще якийсь час. 

Зараз на платівках грають одиниці. Коли діджею сам, то часто граю з платівок. У цьому є певна чесність з публікою.

На вінілі в Україні ніхто не заробляє пристойні гроші. Наразі це історія про промоушн. Колись було престижно видавати альбоми на CD, те саме зараз відбувається з платівками.

Ти можеш довго бігти вперед. Але рано чи пізно захекаєшся і зрозумієш, що лише намотуєш кола. Час циклічний, і нинішній ревайвл вінілу це доводить. Який новий фільм чи серіал не увімкни увечері — всюди побачиш програвач.

«Слухати платівки увечері приходили натовпами»

Після «Хlіб»-у я зарікся відкривати заклади («Хlіб»київський нічний клуб, який Бардецький відкрив у 2007 році. Працював до грудня 2013-го). Але якось увечері ми сиділи з компанією і прийшли до висновку, що у Києві немає місць, щоб і випити коктейль, і хорошу музику послухати. 

Спершу планували зробити невеликий бар. Це мала бути така собі listening room з платівками та алкоголем, як у Токіо 60-х. Але приміщення, яке ми орендували на вулиці Січових Стрільців, виявилося більшим, ніж очікували. Так камерний заклад перетворився на повноцінний простір для аудіофілів, зокрема і для вініломанів.

Ніхто з команди не очікував, що в перший же рік слухати платівки у GRAM ходитимуть натовпами. Бізнес йшов у «плюс», та й публіка зібралася класна. Але почався ковід, а за ним і повномасштабна війна.

У травні минулого року, коли в Києві стало відносно спокійно, GRAM прийняв рішення відновити роботу. Здавалося, що коли люди бачать, як світиться наша вивіска — це дає їм надію на те, що життя колись налагодиться. Для киян ми були своєрідною музичною терапією. Однак багато хто таки виїхав з міста і не повернувся. А ті, хто залишилися, проводять вечори вдома через небезпеку обстрілів.

На жаль, ми не знайшли спільної мови з орендодавцем, тому звільнили приміщення. Можливо, це рішення було надто емоційним. Але я переконаний, що історія GRAM не завершена. Це все, що поки можу сказати з цього приводу.

«Дехто скуповує платівки й навіть не розпаковує»

За радянських часів люди часто скуповували книги, щоб красиво заповнити ними полиці. Багато людей роблять із платівками те саме. Деякі додають вініл до колекції, навіть не розпаковуючи.

У мене інший підхід. Спочатку послухай реліз в інтернеті чи деінде. Сподобалося? Тоді купуй.

У середині 2000-х продажі вінілу сильно підскочили. Але якщо порівняти їх із попитом на інших носіях, це все одно будуть мізерні цифри. 

Західні суперзірки й самі спершу ставилися до повернення вінілу скептично. Допоки Тейлор Свіфт і Адель не видалися на платівках, і пішло-поїхало.

«Свій найкращий програвач продав разом із квартирою»

Поки не розсмакуєш вино, пити не навчишся. З програвачами так само. Підібрати техніку під себе можна лише методом спроб і помилок.

Мій попередній домашній сетап апаратури був поки найкращим серед усіх. Шкода, що продали його під ключ разом із квартирою. Дружина заспокоювала: «Не хвилюйся, ліпше знайдемо!». Досі не знайшли. Але я в процесі. 

Яка техніка краще: вінтажна чи нова? Однозначної відповіді на це запитання не існує. Я, наприклад, більше люблю олдскул. Тому в мене стоїть підсилювач Leak із 70-х.

Можна взяти старішу техніку із тими ж характеристиками, що і нова, але дешевше. І навпаки, існує купа сучасної бюджетної апаратури, що звучить просто ніяк.

Раніше я більше заморочувався із доглядом за платівками. Складав їх у захисні конверти, навіть мийку спеціальну купив. Але, зрештою, забив. Уявляєте, скільки треба вечорів, щоб перемити всю колекцію? Життя не вистачить.

Що послухати увечері? 5 платівок від Віталія Бардецького

  • Frank Sinatra — In The Wee Small Hours (1955)

Один із найкращих релізів Сінатри та один із перших концептуальних альбомів в історії музики. Самотність, депресія, безсоння — це не реклама психотерапевта, а найкоротший опис платівки.

  • Gabor Szabo / Bobby Womack — High Contrast (1971)

Платівка угорського джазового гітариста, записана на голлівудській студії. Спеціальний гість «за лендлізом»: зірка американського ритм-н-блюзу, Боббі Вомек.

  • Terry Callier — What Color Is Love (1972)

Альбом, що свого часу пролетів повз касу, зате став іконою серед музичних критиків. Під «вечорів оксамити» цей афроамериканський соул зайде ідеально.

  • David Sylvian — Brilliant Trees (1985)

Якщо у вас їде дах після важкого робочого дня, спробуйте потанцювати під зорями із Девідом Сильвіаном. У роботі над платівкою британський арт-рокер надихався Пікассо та Сартром.

  • The Drutti Column — Keep Breathing (2006)

Британський тріп-хоп для вечорів з легкою еротикою. Якщо ви нічого не чули про The Drutti Column, то знайте: cвого часу гурт співпрацював із легендарним Пітером Гуком (басист Joy Division та New Order) і Стівеном Стрітом (саундпродюсер The Smiths, Blur, Kaiser Chiefs та інших).

вініл-26228
вініл-26213
вініл-26212
вініл-26211

Фото: Олександра Онопрієнко

Ілюстрації обкладинок: discogs.com

Філ Пухарєв

Філ Пухарєв

читати наступне

Ось про що ми пишемо в інших рубриках