«Стрес на роботі такий, що одразу схудла на 5 кг»: трудові будні й вечори українок, які виїхали за кордон через війну

«У ці дні страшних обстрілів ми раді, що ти там», — написали рідні українці, яка живе і працює у Нідерландах після російських ракетних атак на Полтаву й Львів. 

Весною 2022 року багато українських жінок виїхали за кордон. Хтось планує повертатись, а хтось — вже ні. 

Буває, що від їх сторінок у соцмережах відписуються, щоб не бачити життя без війни. Або прямо критикують — мовляв, добре влаштувались й горя не знають. 

«Яка гульба?! Робота зранку до ночі, перевтома, апатія і нервові зриви», — часто відповідають наші за кордоном. 

Вечір.Media попросив трьох українок розповісти про їх вечори, життя і роботу далеко від дому. 

Далі — їхні історії. 

Софія Ковалівська, Чехія

«Розраховую лише на себе»

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, у Києві не почувала себе у безпеці. Не хотіла турбувати близьких й вирішила: їду за кордон. 

Так опинилась у Празі. Місто нагадує водночас наші Київ і Львів — така архітектура. Ця схожість трохи згладжує страх чужого. 

Мова — це головне і велике «але» в іншій країні. 

Пощастило, що я опинилась у гурті українців, які знали чеську мову і допомогли. Не всі наші такі, але небайдужі люди знаходяться. 

Зі сторони думаєш: тут спокійно, ні тобі повітряних тривог, вимкнень світла. Відпочивай же, ну!

Але страх за близьких нікуди не зник. Він тут, на відстані, ще більший. 

Одні співають на підтримку, інші женуть з країни

Влаштувалась покоївкою у місцевому готелі.

Буває, що не встигаємо підготувати номер до заїзду гостей. Люди приїхали, вселилися, а я тільки-но почала прибирати апартаменти. 

Поспішаю, нервую — компанія хлопців стоїть у фоє й чекає. Вони знудились і питають: як звати, звідки ти, скільки років? 

Це були словаки, сильно підтримали в той момент. 

Але були й неприємні ситуації. 

Якось прибирала в номері, двері відчинені й тут раптом влітає якийсь чоловік. Кричить, лається чеською. Злякалась, пояснюю, що не розумію, чого йому треба. 

У команді готелю багато українських дівчат, бувають моменти, ділимося, розуміємо одне одну. А ще колежанки з інших країн підтримують. 

Працюю у готелі шість днів на тиждень. Й часу на вечірні прогулянки майже немає. 

Якщо вдається вибратись кудись, то йду дивитись місцеві пам’ятки. У Празі популярний митець Давид Черні (David Cerny), його роботи дійсно вражають — відпочиваю, коли дивлюсь. 

А буває, так психологічно і фізично виснажена, що нічого не хочу. Хочу додому, до друзів. 

Наталія Лазарець, Польща

«Від стресу на роботі одразу схудла на 5 кг»

Кілька років тому працювала журналісткою у місцевій газеті в Україні. 

Мали з чоловіком спільний бізнес і щоб розкрутитись потрібні були гроші. Вирішили, що поїдемо за кордон на заробітки. 

Поїхали у Чехію, потім у Польщу. Коли почалась війна, там і залишились.

Працювали на заводі Panasonic, збирали телевізори. Процеси не складні: дроти скотчем приклеїти, гвинтики вкрутити, захисну плівку на екран наклеїти. 

Але це цілий день на ногах стояти, у незручному взутті з важкими металевими носками. 

І важко психологічно — день у день стоїш годинами, сам на сам зі своїми думками, виконуєш одноманітну примітивну роботу. Їде дах!

Перейшли працювати на завод окулярів Rodenstok. Думали, — «Ну, хоч тут може легше буде». Але ж ні! Графік скажений, і дорога на роботу тільки в одну сторону 1,5 години. 

Роботу треба було робити дуже швидко, норма — обов’язкова. Стрес був такий, що одразу схудла на 5 кг. Стала важити 46 кг. 

Щоб заробити, обрали ненормований графік: зміни «тасувались» кожні 2-4 дні. То нічна, то вранішня, то денна. Виснажувало до краю. Добре, що умови проживання хороші були, новий готель. 

Опісля працювали на складі H&M у Польщі, там на бренд кажуть «Ха Ем». 

З житлом не пощастило, постіль, матраци старі й брудні. Робота по 10 годин, дорога 40 хв в одну сторону. 

Через навантаження й переперчене та пересолене харчування на складі організм «запротестував» — з’явився висип на шкірі. Для мене це був ще один стрес. 

Рахувала дні, — «Коли це вже закінчиться…»

Найбільша щоденна проблема — це мовний бар’єр.

У новій країні тобі треба з нуля влаштовувати життя: знайти лікарів, майстрів, перукаря. І все це — ніби навпомацки, нічого не знаєш, нічого не розумієш. 

Чи адаптувалася я у новій країні? На складі, заводі — точно ні. Просто рахувала дні, коли це скінчиться. 

Дискримінації від поляків не було.

Співчувають нам через війну. Але для них це якась абстракція — важко усвідомити на повну те, чого не відчув сам, не почув й не побачив наживо. 

Трохи адаптувалась, коли пів року працювала у сім’ї поляків, які вирощували породистих цуценят. 

З ними хоч мали відчуття свята, домашню атмосферу, якось налагодилось. Думала: польську вивчу, побачу, як живуть поляки, які у них традиції, страви. 

Але собаки — це тварини, яким потрібен постійний догляд, 24/7. І коли у роботодавців вихідний, то у нас його немає.

Виконувала роботу по дому: купала цуценят, гляділа інших тваринок, морських свинок, мавп, щура, хом’яка, удава, рибку, три собаки. 

З плюсів: жили у домі роботодавців поляків, їли всі разом, всі свята відзначали разом. 

Шеф давав на вихідні авто, щоб могли поїхати у місто, у магазин, погуляти. 

З мінусів: важко жити у когось вдома. Відчуття таке, ніби ти постійно у гостях і боїшся щось зробити не так. Також не було зрозуміло — коли робочі дні, а коли маєш вільний час. Будь-коли можуть покликати щось робити, бо ж ти там живеш. 

За кордоном не вимикала додаток повітряної тривоги

Але разом з цією польською сім’єю організували бус на ЗСУ. Мама мого чоловіка активно зайнялася волонтерством. А роботодавці були солідарні з Україною. 

Війна тисне психологічно. Постійно тривожишся і щодня новини моніториш.

Додаток повітряної тривоги там не вимикала. Цей стан краде будь-яку радість і спокій. 

Зараз працюю рекрутеркою, вдома віддалено. Допомагаю українцям з пошуками роботи. Розповідаю усе з власного досвіду, знімаю про це TikTok.

Вечорами можу сісти на велосипед і покататись. Люблю тварин на шляху зустрічати — зайця можна побачити, лисицю чи косулю. 

Ще до друзів їздимо на шашлик чи просто на чай, новинами обмінятись. 

Це зараз так, а коли працювала на заводі, то ні сил, ні настрою не було. Є вільний час? Ок, буду спати або просто дам собі спокій.

Які культурні або побутові відмінності найбільше здивували

Дивують відмінності в їжі: вона непогана, але відрізняється. Наприклад, поляки їдять деруни з…цукром!

У них немає сирників, важко знайти пельмені, немає морської капусти, ряжанки. 

Не можу звикнути, що крамниці зачинені у свята та неділю. 

Потім зрозуміла, що вона тут лунає часто, бо рятувальників викликають не тільки на пожежі. 

Що хотіла б сказати українкам, які також змушені працювати за кордоном? 

Помітила, що навіть після роботи по 10-12 години, далеко від дому, наші завжди виділяються тим, що тримаються — не втрачають… те, що називають чарівністю, жіночністю. Чи світло в собі. 

Наталія Чернявська, Польща

У Польщі працювала до повномасштабного вторгнення росії. Вперше побувала у 2017 році, поїхала з Чернігова — хотіла змінити життя, оточення. 

Головна проблема у всіх тут — мова. Кажуть, що мови подібні, але треба бути обережною, бо схожі слова мають різний сенс. 

У 2022 році, коли Чернігів був під російськими обстрілами, знову виїхала. З перших днів — волонтерство, переселенцям допомагала. 

Іншим допомагала, й сама стрес переживала — собі житло шукала, адаптувалась до нового міста, постійно боялась за рідних в Україні.

Живеш тут, а рука постійно на пульсі подій там. 

Працювала оператором верстата на виробництві. Ще на автозаводі, де запчастини роблять. Робота нелегка — шість днів на тиждень, все на ногах, береш кілька змін, бо ж треба заробляти щось. 

Жебрачкою бути — оце соромно. А це все важка робота за яку люди отримують гроші. Часто вимушена робота, бо вдома людина втратила все і приїздить будувати життя з чистого аркуша. 

Ввечері, якщо це не зміна на роботі, то хочеться тільки спати і їсти. Добираюсь до ліжка й на тому все. 

Так, країні цікава, люди й оточення нове. Але робота тут така важка, що на все це не залишається сил.

Раю тут немає. Також треба розуміти: ви тут гості й завжди ними будете.

Якщо вдається кудись поїхати, на природі побути, з близькими людьми, то це дійсно розрада. 

Нашим дівчатам хочу сказати, що все можливо, тримайтесь. Коли здається, що не впораєтесь, пам’ятайте, що все буде добре. 

Ще про вечори за кордоном:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»