Ультранасилля, діалоги та музика: як Тарантіно з касира порнокінотеатру став головним режисером сучасності

Квентін Тарантіно – режисер, принаймні один фільм якого дивився кожен.

Оригінальність сценарної роботи та впізнаваний режисерський почерк зробили Тарантіно як улюбленцем критиків, так і режисером, чиї фільм цікаві масовій аудиторії. 

Нещодавно режисер відсвяткував своє 60–ти річчя, а зйомки його, як анонсовано, останнього фільму «Кінокритик» відклали на невизначений термін через голлівудський страйк сценаристів та акторів.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає про особливості режисерського стилю Тарантіно, та чому він такий популярний одночасно і у критиків, і у пересічного глядача.

Як все почалось

Тарантіно відомий своєю цитатою: «Я не відвідував кіношколу, я дивився кіно». І це досить точно описує життя Квентіна до того, як він став режисером.

З дитинства Тарантіно ненавидів школу і любив кінотеатри. Таку любов до кіно привила його мати, яка часто брала малого Квентіна на досить серйозні трилери «Нового Голлівуду», як-то «Опівнічний ковбой». 

Про цей період Квентін згадував, що всі ровесники заздрили йому, адже він міг дивитись порно, але сам Тарантіно нудьгував на цій роботі, бо хотів дивитись «справжнє кіно».

Пізніше хлопець влаштувався в магазин прокату відеокасет «ВідеоАрхів» – це найбільший подібний магазин в Лос–Анджелесі, який має гігантську кіноколекцію.

За словами власника, він взяв Тарантіно лише тому, що той щодня приходив в магазин і міг годинами розповідати, чому Серджіо Леоне – геній.

Саме в «ВідеоАрхіві» Тарантіно познайомився з Роджером Ейворі. Саме з Ейворі Тарантіно розпочне кар’єру сценариста, яка згодом відкриє йому шлях до режисури. 

Тарантінівський діалог

Фірмовим прийомом у стилі Тарантіно є використання складних діалогових сцен.

Група ганстерів може снідати у милому придорожньому кафе та обговорювати потаємні сенси пісні Мадонни та чи потрібно лишати чайові офіціантці, як у «Скажених псах».

Або ж два кілера перед вбивством обговорюють різницю у назвах бургерів у Європі та США і чи є рівноцінним переходом особистих меж кунілінгус та масаж стоп, як у «Кримінальному чтиві».

Серед фанатів Тарантіно довго існували теорії, що в цих діалогах є потаємний сенс, який нібито є ключем розгадки для сюжету фільму.

Насправді ж, «тарантінівський діалог» працює трішки інакше. Герої фільмів Тарантіно спеціально ведуть розмови на хоч і побутові чи поп-культурні, однак на важливі та знайомі глядачеві теми.

Так діалог не лише розкриває персонажа з неочікуваних сторін, а й створює спільне поле між глядачем та персонажем (ну бо хто не задумувався над питанням, чи варто давати чайові офіціанту?).

Так сценарист Тарантіно завдяки своїм фірмовим діалогам одночасно створює оригінальну презентацію персонажа, допомагає формувати глядачеві про нього думку та робить власний фільм динамічнішим. 

Ультранасилля по-тарантінівськи

Теми насилля, як і еротики в кіно – досі складні і дискусійні для Голлівуду з його глядацькими рейтингами, групами занепокоєних батьків, міфами та фактами про негативний вплив телебачення та роками фактичної цензури «кодексу Гейза» з 1930–х до кінця 1960–х. 

Зокрема, одним із піонерів застосування ультранасилля як інструменту кіномови був Сем Пекінпа.

До того, як стати режисером, Пекінпа воював у Другій світовій проти японської армії та був свідком військових злочинів японців у Китаї.

Повернувшись у Штати, Пекінпа обурювався, що у тодішніх вестернах та нуарних трилерах насилля зображується занадто плоско, кількість крові мінімальна, а смерть приходить від одного пострілу чи удару.

Саме тому у 1960–х, попри обурення консервативної критики, Пекінпа починає працювати з ультранасиллям в кіно. Вершиною того, як працювати з цим інструментом, став фільм «Солом’яні пси» з Дастіном Хоффманом, де чоловікові треба захищати дружину від гвалтівників підручними засобами.

Тарантіно – своєрідний послідовник Пекінпи. Ультранасилля та його естетизація – один з ключових прийомів його творчості.

Тарантіно знімає фільми завжди про не найприємніших персонажів – гангстерів («Скажені пси», «Крімінальне чтиво», «Джекі Браун»), федеральних агентів, що убивають злочинців («Джанго»), «Безславні виродки») чи забутих акторів–пияків («Одного разу в Голлівуді»).

Всі ці люди в житті постійно використовують насилля як засіб вирішення конфлікту. І, працюючи з таким матеріалом, можна було б знімати пристойні трилери та драми (як це робить Мартін Скорсезе чи Девід Фінчер), однак Таранітно знімає комедійне кіно.

Це не чистий жанр, однак будь це гангстерзьке кіно, неовестерн чи «кіно про кіно» – елемент комедійного завжди вагомий для Тарантіно.

Герої Тарантіно убивають і вмирають. Часто це жорсткий спосіб, однак режисерська подача Тарантіно завжди це робить чимось якщо не відверто смішним, то принаймні кумедним.

Цікаво, що, попри активне використання ультранасилля як комедійного елементу у фільмах, у реальному житті Тарантіно є одним із найбільших противників використання насилля та відкритого носіння вогнепальної зброї. 

Музичний фрік

Згадуючи про режисерську роботу Тарантіно, зразу спадає на думку його фуд-фетишизм, який він постійно демонструє у своїх фільмах.

Насправді, є і менш відомий фетишизм, який постійно з’являється у творчості режисера. Мова про музичну апаратуру.

У всіх фільмах Тарантіно завжди є великі плани музичної апаратури, інструментів чи автомагнітол. Все це тому, що Тарантіно – музичний фрік з величезною колекцією вінілів, касет та компакт–дисків. 

Тарантіно вкрай рідко підпускає до своїх фільмів композиторів, формуючи плейлист фільму паралельно з написанням сценарію.

Окрім того, режисер почасти використовує так званий дієгітичний саудтрек.

Саундтрек, який не звучить паралельно подіям фільму, а звучить у самому фільмі.

Це музика, яку чує і герой фільму у сцені, і разом з ним слухач. Так, як з фірмовими діалогами, Тарантіно створює спільний досвід тепер вже прослуховування для своїх героїв та глядачів. 

Постмодернізм в кіно

У травні 1994 року публіку Каннського кінофестивалю очікував фурор. Усі прогнозували перемогу драмі Кшиштофа Кесльовського «Три кольори: Червоний», однак раптом Золоту пальмову гілку отримав фільм «Кримінальне чтиво» маловідомого Квентіна Тарантіно, який більше нагадував збірник химерних анекдотів, ніж «звичне» фестивальне авторське кіно. 

Та з роками стало зрозуміло, що «Кримінальне чтиво» тоді вдарило в головний нерв – принесло в кіно постмодернізм.

Тарантіно став головним постомодерністом в американському кіно.

Сюжет його фільмів ніколи не має лінійної структури і пропонує власну логіку розвитку подій, де кінець і початок фільму можуть йти один за одним і при цьому не суперечити розвитку подій.

Фільми Тарантіно – завжди колаж запозичень з поп-культури та кіно минулого.

Його стрічки наповнені алюзіями та “пасхалками” до музичних чи культурних феноменів, які знають маси (чого лише варте кафе, куди герої Траволти та Турман приходять на вечерю), або фільмами з минулого, яких Тарантіно знає напам’ять безчисленну кількість.

Картини Тарантіно – це, як правило, деконструкція того чи іншого різновиду чи жанру поп: «Джанго», «Мерзенна вісімка», чи епохи 1960–х загалом («Одного разу в Голлівуді»). 

Така постомодернічність творчості Тарантіно чудово відображає епоху, в якій живе режисер, коли все менше лишається місця лінійним історіям та неіронічній оповіді.

Великий всесвіт Тарантіно

Між історичною реальністю та власною оповіддю він завжди обере друге.

Для нього не проблема, що Друга світова закінчилась не так, як в «Безславних виродках», а Чарлі Менсона не убили забуті зірки фільмів 1950–х як в «Одного разі в Голлівуді».

Все це тому, що фільми Тарантіно – окремий всесвіт, об’єднаний між собою тонкими, ледь вловимими деталями, як-то вигадані сигарети «Red Apple», які курять у кожному кіно. Чи родинні зв’язки між Вігом Вегою з «Скажених псів» та Вінсентом Вегою з «Кримінального чтива».

Фільми Тарантіно – не про нашу реальність, а про створений кіногіком Тарантіно всесвіт, який він бережно фільмує на плівку, вважаючи, що, змусивши рухатись статичні кадри, йому вдається створити магію кіно, яка так полюбилась і критиками і глядачам з усього світу.

Кромф Ігор