Вечірня казка про ліс: історія лісничого з Рівненщини 

Коли сонце лагідно торкається вершечків струнких сосен, лісничий  Красносільського лісництва Ігор Губеня ще ретельно оглядає, чи прижився молодняк.

Дивиться, чи вистачає сонця щойно пророщеній сосні, чи не пошкодила які дерева вчорашня негода.

Як свою долоню, він знає тут кожну піщану дорогу, з легкістю знаходить ледь помітну в зелені лісову стежину. Та геть не зважає на рій надокучливих мошок та комарів, які поцяткованим німбом миттю з’являються над головами мандрівників.

Ігор тут як свій серед своїх: у робочій уніформі болотяно-зеленого кольору він обережно відхиляє кожну гілочку, пробираючись між дерев, делікатно ступає м’якими горбками моху, встеленого торішньою глицею, шишками та дрібним сухим гіляччям.

– Не кусає нас мошкара, ми з нею тут кожен день бачимося, свої, – жартує лісничий Ігор, показуючи своє щоденне місце праці під відкритим небом. Чи дощ, чи сніг, чи спека – не проблема для чоловіка, який живе лісом.

Ліс сам собою не росте

Ігорю Губені 55. З молодих років, коли обрав для себе фах, опікується лісом. Нині разом з колегами пильнують 5500 гектарів – це у понад 700 разів більше за площу Карпатського Синевира та у 900 з гаком за парк Шевченка у Києві.

Чоловік щодня обходить величезні масиви лісу, пильнуючи, аби дерева були здорові та ніхто не надумав самовільно зрізати якусь із сосен.

Здавалася б, не робота, а пісня: гуляєш собі лісом, пісень пташиних слухаєш, ягідки, грибочки збираєш. Але то лише невтаємниченим так видається.

– У нас така робота насичена, що нема як і грибів позбирати, – розповідає Ігор, ведучи нас до розсадника молодої сосни. – То ми і не збираємо. Хіба як самі на дорозі вже під ноги лізуть. Ну, куди вже тоді діватися? Треба брати. 

У команди лісничого все чітко: ліс поділений на квадрати, кожен маркований спеціальним стовпчиком із номером. Тож якщо раптом заблукаєш – сміливо шукай такий, телефонуй та кажи, де ти, і лісники обов’язково тебе знайдуть.

Ретельно стежать і за тим, аби ніде нічого не загорілося – з кожної оглядової вишки, оснащеної камерами спостереження, видно інші. Тож якщо раптом десь є задимлення, простими математичними розрахунками знаходять місце загоряння та швиденько виїжджають на допомогу.

А так з ранку і до пізнього вечора лісники визначають ділянки для рубки, оглядають дерева, а ще вирощують ліс – від насінинки до молодого вкоріненого деревця.

– Тут все як на городах, – каже Ігор Губеня. – Знаєте, люди, буває, думають, що ліс сам собою росте. А ні, це важкий труд. Ми збираємо насіння, сушимо, сіємо, сапаємо, пересаджуємо. От подивіться, якраз сходять молоді паростки сосни. Рядочком, як бурячки.

І справді, на великому полі серед лісу, рядками через 15 сантиметрів кожен з-під м’якої землі боязко протикаються молоденькі паростки. Сходять густою щіткою, ніби газон. 

Вся магія відбувається тут, серед зеленавих хащів лісу. Щороку тут збирають свіженькі шишки на насіння. Зі ста кілограмів шишок – лише кілограм насінин, яке сушать та готують до пророщування.

А ще ж обробляють землю для розсадника – завозять нової родючої, спушують, вибирають бур’янці.  Згодом оті молоді зеленаві паростки просапують, підливають, проріджують, лишаючи лише здорові та сильні рослини.

– І так вони ростуть тут рік. Річні сосни вже пересаджуємо на постійні ділянки, саджаючи поміж них ще кущі айви чи черешні – щоб і урізноманітнити культури, і для звірят було чим підживитися. А через рік дивимося, чи ніяка молоденька сосна не загинула – якщо так, то на її місце саджаємо нову однорічну. Так згодом виростає різнорівневий сосновий ліс.

Аби все було під рукою, поряд викопали невеликий ставок – він служить і для поливу, і виручає в разі пожежі.

– Я ще й карасів туди купив, – усміхається лісничий. – Має ж і там хтось жити! Спочатку трохи підгодовували мальків, а тепер їм і так вистачає всього. Тут в нас поруч і альтанка є – аби пообідати чи сховатися від негоди. 

Те, що садимо, рубатимуть внуки 

Аби показати всі ділянки роботи, Ігор Губеня пропонує поїхати туди, де видно все: старі дерева, щойно зрізані, однорічні та ті, які вже ростуть кілька років. Поки їдемо, встигаю зауважити кілька заворожуючих природніх фотозон – сосни з покрученими стовбурами, рівненькі рядочки молодняка, затоплені весняними дощами широкі рівчаки.

– А мені найбільше тут восени до душі, – реагує на моє захоплення лісничий. – Кожне дерево по-своєму малюється: те ще зелене, а те жовтіє, інше червоніє. Словом, куди не глянь – безплатна фотозона! Постояти, послухати, як жаби квакають – шикарно! Де ти ще це почуєш?

Все, далі машина не їде. Тож швидким кроком йдемо за нашим екскурсоводом вгору по схилу, аби побачити, як росте ліс. Піщаний грунт під ногами так і норовить з’їхати то в один, то в інший бік, а ще ж треба дивитися, аби не наступити на молодий пагінець чи якого вужа.

– Та якого вужа! – знову іронічно сміється Ігор. – Не треба такого боятися. Вужі та гадюки нас за 10 метрів чують і самі бояться. Але й правилами безпеки нехтувати не варто. Я он скільки ходжу! За день, буває, глянеш на трекер – а там вже й 20 кілометрів нарахували. Безкоштовний фітнес! Але якщо вже дуже страшно, то можна купити спеціальні ультразвукові відлякувачі.

Врешті прийшли. На просторій ділянці серед лісу – ніби нерівне оране поле з поодинокими самотніми тоненькими соснами. 

– То так треба, – каже Ігор. – Мусимо лишати кілька дерев з рубки за міжнародною системою стандартизації. Так зберігаємо природній баланс. Ось те дерево постаріє, струхне, впаде – і у ньому заведуться якісь комашки, а разом з ними житимуть і птахи. А все інше у нас на зріз. Дерева з таких ділянок навіть мають спеціальне маркування та коштують дорожче.

Спиняємось біля широкого пенька сосни. Хочеться, як в дитинстві, порахувати кільця, аби визначити вік зрізаного дерева.

– Та що тут рахувати? 81 рік. Лише така сосна у нас йде на зріз, молодшу різати не можна, якщо дерево здорове. Ось лише уявіть: те, що ми саджаємо зараз, зрізатимуть вже наші внуки. Ростимо ліс 80 років для внуків! – емоційно піднесено говорить лісничий, показуючи долонею кудись під ноги.

А виявляється, під нашими ногами простяглися рядки однорічних сосен, висаджених вже цьогоріч: дрібненькі, сантиметрів 10 висотою, але вже з колючками. – Ось тут він і рости буде. А он трохи далі насадження, яким вже є десяток років, а за ними вже старіші дерева. 

І справді, як зелене море, хвилями зелених насаджень спускається та підіймається схилом геть юний і доросліший сосново-березовий ліс.

Ніби дихає від подуву легкого вітру, похитуючи гілочками, ніби розповідає щось нам, немісцевим “прибульцям”, своїм ледь вловимим шумом. А ми, ніби іноземці в чужій країні – слухаємо і усміхаємося.

Як вовки собак ганяли

Поки балакаємо, в кількох метрах від нас сполоханим кроком проходить козуля. Молоденька, невелика, на тонких струнких ніжках, у світло-коричневій шубці. Ігор притихає, аби не злякати більше, а вже за хвилину вона зникає десь у гущі лісу.

– Тут у нас можна різних див побачити, – веде далі Ігор. – Ці кізки до нас звикли. До рук не йдуть, але й не тікають з усіх сил. Є у нас тут дикі кабани, зайці, косулі, лосі.

З Волині проходом олень європейський якось заходив, хлопці бачили слід рисі. Вовків багато. Бо ж маємо ще природні насадження – де росте все і на купу.

Там ліс сам себе регулює, туди ні стежок нема, ні дороги, ні просік. Сухостій там падає, перегниває. Ніхто не має права в той ліс заходити – це 900 гектарів ботанічного заказника обласного значення.

Створили його ради двох рослин, занесених до Червоної книги, які там ростуть. То одного разу звідти вовки прийшли. А знаєте, вовк – це ж санітар лісу. Ну от вони в лісі все просанітарили… і прийшли в село. Почали собак ганяти, прямо з цепів забирали. Поїли. Довелося відстрілювати.

Коли не можна не любити

По дорозі назад лісничий розповідає про “службові урочища” – цікаві місцини, які лісники назвали, як видалося доречним.

Є у них урочище Вазон – пеньок струх, а туди потрапила насінина берези, і ось та берізка так і росте в тому пеньку, як у вазоні, років 17 вже. Або Муравище – місце з велетенським курганом-мурашником розміром метр на метр.

Випадково натрапляємо на лісову кормушку з сіном та солонець – дерев’яний стовпчик із заглибленням всередині, де лежать грудки звичайної крупнозернистої солі.

– Це для тварин мисливці лишають, – пояснює Ігор Губеня. – Звірята приходять сюди і облизують солонець – це корисно для них.

Поки розглядаємо усе, рої мошок та комарів натхненно лізуть в очі. Їх стало ще більше, та поки ми відмахуємось, лісничий лише спостерігає та всміхається.

– Я своїм хлопцям молодим так кажу: потерпіть трохи, після 55 комарі вже не кусають, – знову жартує. – Це ж усе природа. Он у нас на Рівненщині навіть санаторії є, побудовані серед соснових лісів. То у них і процедури спеціальні – пройтися доріжками між старими соснами, подихати. Це ж здорово.

Ліс же лікує! Сосна виділяє фітонциди – тому у сосновому лісі нема грипу, коронавірусу. І оцей насичений сосновий аромат має в собі речовини, які знищують бактерії, сповільнюють їх ріст.

Тому гуляти у лісі корисно, особливо ввечері, після важкого робочого дня: подихати соснами, подивитися на квіточки.

Обнятися з деревами старими, походити по моху. Може, вдасться козу побачити чи зайця, пташечок послухати, шум дерев, поспостерігати за переливати світла і тіні серед листя. І був настрій чи не було, а все одно покращився! За що ж ліс не любити?

На під’їзді на самого лісництва зустрічаємо юнаків та дівчат – випускників місцевої школи. За традицією, фото напам’ять роблять у найкрасивішому місці рідного села – на подвір’ї лісництва у променях догораючого вечірнього сонця.

– Ну, гарно ж у нас тут, правда? І подвір’я гарне, – ніби власним домом, тішиться Ігор. – А недавно ще така смішна історія вийшла. Бачу, по газону дірочки біля лісництва. Думав, кури, може, забігли з дороги. Наступного ранку – те саме. Придивився: а то дрізд і шпак наввипередки зранку шукають личинки, малих пташенят так активно годують… 

Вечір лісничого: коли закоханий у дружину, ліс та історію

Ігор Губеня каже, що робочий день у лісників ненормований, тож коли треба, то і ввечері, і вночі доводиться працювати.

– Часом влаштовуємо рейди – заїжджаємо до лісу пізно ввечері і слухаємо бензопили. Таке собі “полювання” на тих, хто задумав собі “заробити”. А як нема рейдів, то їду додому на вечірні ритуали – вислухати дружину, аби стрес не назбирувався, поговорити з сином. Я ж із лісу, хоч і стомлений, але з хорошим настроєм і повний енергії!

А ще у вечірній час Ігор разом з дружиною розділяє своє захоплення – любить книги, особливо історичні. Цікавиться і фаховою літературою, і юридичною – бо є депутатом місцевої ради, читає лекції для робітників лісу та засідає у суді присяжних.

Чого там, ще й сам є співавтором книги з лісознавства. Каже, що у домашній бібліотеці разом з дружиною назбирали понад 2000 книг.

– Нам  пощастило, – ділиться чоловік. – Ми з дружиною маємо спільні захоплення: вона вчить дітей історії у школі, а вдома доглядає деревця, кущі, квіти.

А я на роботі таке роблю, а вдома читаю про історію. Дуже люблю книги: береш її у руки, перегортаєш сторінки, вони шуршать, заспокоюють.  Так ми і бережемо своє кохання вже 27 років – нам цікаво разом.

От лише на вихідні маємо дилему: вона у ліс хоче відпочити, а я – до людей. Мені важливе спілкування з людьми.

Та це не єдине захоплення лісничого. У Ігоря І-ий розряд із шахів, тож не пропускає шахових турнірів. І вечорами теж завжди охочий до гри.

– Це як поєднувати приємне з корисним: і в радість, і для профілактики хвороби Альцгеймера. А ще шахи розвивають стратегічне мислення. Зараз небагато людей так мислить. І, мабуть, якби путін вмів стратегічно мислити, то не починав би цю війну.

Сьогодні лісникам не у рейд, а значить – вже за пів години для Ігоря Губені розпочнеться домашній вечір. Нехай він буде з книгами і без тривог.

Фото Валентини Дубік

Ще одна тепла історія авторки – про фітнес-тренерку, яка вечорами проводить заняття для старших людей.

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина