Кузьма, «Побєда» і Берлін: як насправді Скрябін проводив вечори у 90-х

Що буде, якщо поєднати Андрія Кузьменка (він же – Кузьма Скрябін), старе радянське авто і столицю Німеччини? Можливо, трансформер-комуніст, що співає «Танець пінгвіна» мовою Шиллера та Гете. А можливо, повість «Я, “Побєда” і Берлін».

На початку 90-х Кузьма разом із другом Бардом частенько ганяв у берлінські тріпи. Ці подорожі  вплинули на світогляд і смаки музиканта, зокрема і на електронне звучання раннього «Скрябіна».

Свої враження від поїздок Кузьма Скрябін описав у книжці «Я, “Побєда” і Берлін», що побачила світ у 2000-х. 14 березня в український кінопрокат вийшло комедійне роуд-муві Ольги Ряшиної за мотивами твору.

Прообразом Барда у книжці та фільмі став Віталій Бардецький – музичний журналіст, промоутер, сценарист і, – як ми з’ясували раніше, – любитель послухати платівки вечорами. А для молодого Кузьми – вірний друг, порадник і музичний наставник, що допоміг вибитися в люди.

«Вечір» знову зустрівся з «Бардом», щоб дізнатися його враження від стрічки, а також розпитати про любов Кузьми до чипсів, берлінських клубів і ставлення до наркотиків.

Про різницю між книгою, фільмом та реальними подіями

Кузьма не був професійним письменником, але був чудовим оповідачем. Він міг розповідати якісь абсолютно вигадані історії, в які ти не вірив, але хотів вірити.

«Я, “Побєда” і Берлін» – не документальна повість. Авторських фантазій Кузьми у ній вистачає. Так само фільм за мотивами книжки не є документальним. Та й тридцять років потому ніхто вже не пригадає, де правда, а де – вигадка.

На ранніх стадіях роботи над фільмом я мав зустріч із командою. У них ще не було сценарію, але вже були ідеї, як втілити написане Кузьмою на екрані. Деякі з них здалися мені стрьомними. Не пам’ятаю, чи сказав їм про це вголос, але після цього ми не бачилися.

Віталій «Бард» Бардецький. Фото: Олександра Онопрієнко

Кузьма мав почуття гумору на межі фолу. Його жарти – безкомпромісне «бугага», але з відчуттям стилю, без перегинів. Як на мене, творці фільму на цьому тонкому льоді не втрималися.

Наскільки точно зобразили мого героя? Я в ті часи виглядав як худорлявий юнак із довгим волоссям, який тільки почав голитися. У фільмі ж Бард – це хлоп із кількатижневою щетиною. І взагалі, такий стереотипний «єврей».

Віталій «Бард» Бардецький. Архівне фото

Що мені у фільмі принципово не зайшло – це ксенофобські жарти. У Кузьми в книжці справді були дотепи в бік інших національностей, але лайтові, добрі. Деякі репліки зі стрічки ні в нього, ні в мене язик би не повернувся сказати. Це неприпустимо.

Про знайомство та музичні вечори з Кузьмою

З Андрієм я познайомився у львівському гуртожитку. Одразу зрозумів, що цей хлопець із могутньою фантазією та великими ідеями. Він був із тих, кому «треба» більше за інших. Цим Кузьма і притягував людей.

Я ніколи не був менеджером «Скрябіна». Скоріше ментором. Їздив до хлопців у Новояворівськ, тусувався з ними, ділився новою музикою. Андрій тоді слухав синті-поп і стиль new romantic: The Cure, Depeche Mode і так далі. І багато панк-року. Я мав ширшу сферу музичних зацікавлень, тому намагався розширювати його кругозір.

«Ранній» «Скрябін» (зліва направо): Ростислав «Рой» Домішевський, Андрій «Кузьма» Кузьменко, Сергій «Шура» Гера

У Львові 90-х мене знали як музичного журналіста. Писав для газети «Post-Поступ», вів шоу на місцевому радіо та телебаченні. Був своєю людиною в тусовці.

Через свої знайомства допоміг Андрію та хлопцям підписати перший контракт із агенцією «Ростислав-шоу» (львівський продюсерський центр, що на початку 90-х співпрацював із гуртами «ВВ», «Мертвий півень», Вікторією Врадій, Тарасом Петриненком та іншими). На жаль, компанія проіснувала недовго. Зате у «спадок» від неї «Скрябіну» дісталася сучасна техніка з якою гурт підтягнув звучання.

Про нічну поїздку з «монстром на колесах»

У 90-х я постійно ганяв до Берліна у справах і не тільки. Якось взяв із собою Кузьму, і пішло-поїхало. Скоріше він їздив зі мною, а не навпаки.

Андрій був майстром швидких рішень. Щось прилетить у голову, і все – за 20 хвилин збираємося. Можливо, тому ми і виїхали з Новояворівська о третій ночі. Кузьма думав, що в цей час на митниці можна швидше «промутитися», і не помилився. Кордон перетнули стрімко.

Кузьма описав «Побєду» як монстра на колесах. Це справді була хоч і надійна, але важка і неповоротка машина. Просто уявіть собі шматок заліза вагою в кілька тонн, що «повзе» зі швидкістю 50 кілометрів на годину.

Від «Побєди» у німців робилися квадратні очі. Зате поляків нічого не дивувало. У них була майже точна копія «Побєди» – «Варшава». Обидві тачки совєти традиційно «злизали» із західного зразка – Opel Kapitän 1938-го року. Не сказав би, що це було якесь унікальне, тим більше, рідкісне авто.

Кузьма, Шура і «Побєда». Фото Володимира Зайковського

Про манекенів, зомбі-піонерів і наляканих прикордонників

Чому ми повезли в Берлін манекенів? Цікава історія. Одного разу я гуляв по Львову зі своїм німецьким приятелем Полом. І раптом у вітрині модного ательє Пол бачить пластикові фігури людей…

Радянські манекени виглядали калічно, німцям це здавалося екзотичним і по-своєму крутим. Пол накупив тих манекенів, а потім продав своєму знайомому як предмети для інтер’єру. Так я зрозумів, що на цьому можна заробити. Досі вважаю продаж манекенів одним із найприбутковіших бізнесів у своєму житті.

В той час ательє масово закривалися, і манекенів можна було викупити за безцінь. Якось дорослі моделі закінчилися, і я вирішив взяти «дітей». Вони мали стрьомний зеленуватий відтінок і були схожими на пам’ятники зомбі-піонерам. Прикордонники аж шарахалися, коли перевіряли машину вночі.

Топ-3 кулінарних відкриттів Кузьми та Барда в Берліні

1. Чипси. Кузьма їх обожнював, особливо – з паприкою. Хоча у фільмі їх чомусь постійно «топчу» я.
2. Напівфабрикати. У радянських магазинах із замороженого продавалася тільки риба. А потім заходиш у берлінський маркет – і тут тобі і піца, і що завгодно. Дешево і смачно! Тільки за місяць такого харчування ми б точно заробили виразку.
3. Картопляний салат. Звичайна варена картопля з цибулею та оцтом. Але Кузьмі подобалося.

Про культові місця Берліна, нічні клуби та європейські цінності

Ми з Кузьмою чудово розуміли, що потрапили в той Берлін, де на своїх двох ходив Девід Боуї та інші музичні легенди. Емоції, що ти перебуваєш тут і саме зараз, не передати словами.

У ті часи я міг півроку сидіти у Берліні. Вдень працював на будівництві, ввечері ходив у клуби. Так-сяк спілкувався англійською, тому з часом обзавівся в місті великим колом знайомих. В якийсь момент там майже не залишилося клубів, де з мене брали гроші за вхід.

Під враженнями від берлінських клубів Кузьма та Шура створили електронний сайд-проєкт Molotov 20

Після падіння Берлінської стіни в місті залишилося чимало закинутих індустріальних приміщень. Потім їх переобладнали під нічні клуби. У них було багато бетону, різких спалахів світла та гучної техно-музики, до якої наші українські вуха ще не звикли.

(15 березня берлінське техно потрапило до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. «Совпадєніє»?)

У клубах нас дивували люди з пірсингом і татуюваннями. І, звісно, наркотики. Хоча Кузьма нічого не вживав.

До «європейських цінностей» Андрій ставився з острахом. Думаю, цю клубну культуру із допінгами та геями він розумів не до кінця. Бо хоч і був неформалом, але виховувався у консервативних традиціях. Якщо мама чогось не дозволяє – значить, це точно щось погане.

Андрій Кузьменко з мамою Ольгою

З Берліна я привозив багато нової музики. Це була переважно британська електроніка, тріп-хоп чи альтернативний рок типу Pavement та Sonic Youth. Дещо нове відкрив для себе і з олдскулу – наприклад, Джоні Мітчелл (канадська авторка-виконавиця 60-70-х)

Про переїзд Кузьма точно не думав. На той час у нього вже були стосунки зі Світланою (Світлана Кузьменко – дружина Андрія). Хоча вона нічого не мала проти наших поїздок. Кілька разів ми навіть каталися разом.

До повномасштабної війни я повертався у Берлін регулярно. Але колишню ауру міста вже не відчував. Сучасний Київ мені цікавіший.

Про співпрацю з політиками, повернення у Берлін і астральний зв’язок із Кузьмою

Наші дороги з Кузьмою розійшлися в 2000-х. Його тоді затягнуло у політику, а я вважав, що у ці справи краще не лізти. (У 2002-му Кузьма співпрацював із партією «Команда озимого покоління», а в 2003-2004 рр. підтримував Віктора Януковича на президентських виборах)

Політики Андрія відверто «юзали». Не впевнений, що він це розумів. А навіть якщо і розумів, напевно, це компенсувалося великими грошима.

Незадовго до загибелі Кузьми ми повернулися до тісного спілкування. Обговорювали ідею документального проєкту, що мав стати продовженням «Я, “Побєда” і Берлін». Мріяли зганяти туди тридцять років потому і зустрітися з людьми, з якими тусувалися тоді. Хотілося зрозуміти, чи ми із ними досі такі ж різні, як колись.

Якби ми поїхали з Кузьмою у Берлін нині, все було б інакше. Замість «Побєди» було б інше авто. Чипси і нічні клуби не викликали б такого захвату. Незмінним залишилося б одне: за кілька днів разом ми б точно вляпалися у пригоди. Вони Андрія самі знаходили.

Між нами завжди залишався міцний «астральний» зв’язок. Кузьма був людиною, з якою не бачишся роками, потім зустрічаєшся, – а він, здається, лише на 15 хвилин вийшов із кімнати.

Архівні фото запозичені з книги Віталія Бардецького «Ми, дороги і Кузьма»

Філ Пухарєв