Як полагодити стосунки з батьками, чому турбота стає інструментом влади

Можна жити в сусідньому місті, не телефонувати тижнями й залишатися трирічною дитиною. А можна спілкуватися з мамою щодня й бути цілком сепарованою людиною. Про те, чим здорове відокремлення від батьків відрізняється від невротичної залежності та як «котлети й голубці» перетворюються на інструмент влади, психоаналітикиня й докторка філософії Анна Кушнерук розповіла в ефірі YouTube-каналу «Точки опори» Ілони Довгань.

Сепарація — це про свободу, а не про відстань

У соцмережах час від часу спалахують суперечки: мовляв, психологи нібито переконують не спілкуватися з батьками, бо дзвінки — ознака залежності. Кушнерук вважає таку логіку хибною. Сепарація, на її думку, вимірюється не кількістю розмов, а внутрішньою свободою людини.

«Це питання того, наскільки людина присутня у своєму житті, наскільки вона живе власним життям і відчуває себе вільною. Йдеться про повагу до себе й до відносин. Це одна з тих опор, на яких ми стоїмо протягом усього життя. Можна спілкуватися з батьками щодня й при цьому бути сепарованим — це правда. А можна не дзвонити роками й залишатися повністю несепарованим».

Здорова людина підтримує зв’язок тому, що їй це приємно, а не тому, що боїться розчарувати чи втратити доступ до якихось благ. Несепарованість же найболючіше б’є по особистому житті — дорослі роками залишаються «синочками» й «донечками», бо найважливішими фігурами для них лишаються батьки, а не партнер.

«Часто дорослі жінки й чоловіки приносять свою сексуальність на вівтар. Вони відмовляються від нормального особистого життя, щоб весь час залишатися дітьми. І потім дивуються, чому самотні. А не підходить ніхто тому, що найближчі структури в їхньому житті — це тато й мама. На партнерів вони дивляться з недовірою: ці ж чужі, неперевірені».

Окреме житло і гроші ще не доводять дорослості

Поширений міф — що в 16 чи 18 років людина «автоматично» сепарується, а переїзд у власну квартиру ставить крапку. Кушнерук рішуче з цим не погоджується.

«Можна жити окремо, але весь час дублювати батьківські заповіді. Не розуміти, чого о десятій вечора зриваєшся прибирати, хоча живеш сама. А кожного разу, коли чуєш звук ключів у дверях, усередині спалахує тривога. Сепарація — це внутрішній процес, а не тільки зовнішній. Відстежувати треба специфічний сором: коли щось робиш і тобі починає пекти від думки — а що, як батьки дізнаються».

Окрема небезпечна територія — батьківські гроші. Сама по собі допомога не є злом, але часто перетворюється на прихований контроль.

«Люди, які дають гроші, дуже часто за це виставляють рахунки. Це вже відносини, у яких ви звітуватимете не про те, як витратили гроші, а про те, як розпорядилися своїм життям. Бо батьки тепер вважають своїм правом забирати у вас час, правильні рішення, вчинки. Якщо є цей безкінечний педагогічний контекст — будьте обережні, бо з нього неможливо вирости».

«Насильство в котлетах»: коли турбота стає владою

Відповідальність за сепарацію психоаналітикиня покладає насамперед на старше покоління. Любити маленьку дитину легко, говорить вона, складніше — відпустити дорослу.

«Ми, як батьки, завжди небезпечні для своїх дітей, якщо не злазимо з того п’єдесталу самі. Не чекаємо, поки нас діти скинуть, бо це завжди боляче. Ми самі маємо відсторонюватися, самі маємо жити своїм життям. Сказати: я люблю тебе, я хвилююся, але я вірю, що в тебе вийде. Якщо що — точно знай, що я поруч. І відійти».

Один із найяскравіших образів розмови — голубці й котлети, які мама нав’язує дорослим дітям усупереч їхній волі. Проблема, наголошує Кушнерук, не в їжі, а в примусі.

«Якщо я сама вирішую відправити вам таксі з котлетами, через які ви запізнитесь і скасуєте плани, — це вже прояв влади. Я захотіла грати в голубці, то тепер усі граєте в голубці. Є різниця між тим, коли я роблю те, про що люди просять, і тим, коли я змушую вас жити за моїм сценарієм. Якщо хочете допомагати — дочекайтеся, щоб вас попросили».

За такою поведінкою, додає вона, нерідко стоїть несвідоме бажання «закрити дитині рота» — заговорити їжею те неприємне, що вона могла б сказати.

Догляд за батьками, парентифікація і пошук виходу

Болюче питання — обов’язок піклуватися про немічних батьків. Тут психоаналітикиня чітко розмежовує турботу й самознищення.

«Здоровий контекст — це не покидати немічних, але міксувати. Якщо я доглядаю маму чи тата, я все одно лишаюся людиною. У якийсь день те дбання має бути меншим, щоб я теж могла піти на роботу, забрати дитину. Коли ж усі сфери життя заміщуються тільки піклуванням про літню людину — знайте, це не норма. Це перевертень, коли все життя скасовується в угоду одному».

Окремий феномен — парентифікація, коли діти стають батьками власним батькам. За цим, пояснює Кушнерук, часто стоїть спроба здобути те, чого не було в дитинстві: я починаю дбати про батьків, як про дітей, щоб вони нарешті почали ставитися до мене так, як ніколи не ставилися. Цього, попереджає вона, найчастіше не стається — купивши собі в дорослому віці машину, людина не поверне в дитинство велосипед, якого не мала.

Вихід психоаналітикиня бачить не в розриві й не у вдаванні, що все ідеально, а у проговоренні правди — навіть якщо її не визнають у відповідь.

«Скажіть: мам, я знаю правду. Мені шкода, що ми не можемо про це поговорити, але я все пам’ятаю. Я хотіла б, щоб ти визнала, що це було. Знаю, що так може не статися, але я з цим живу. І на цьому місці можна йти — не обов’язково кидати маму в біді, а просто зафіксувати свою правду. Можна продовжувати дбати, дзвонити, допомагати, але цей момент нікуди не дінеться, бо він правдивий».

Зрілі відносини між дорослими, підсумовує Кушнерук, — це не безконфліктна ідилія, а готовність сваритися, розходитися й повертатися, пам’ятаючи, що ніхто нікому не служить.

«Любити людину — це приймати те, що вона іноді хоче ці котлети, а іноді не хоче. І якщо вам уже надіслали ті котлети — сідайте і їжте їх. Не треба викидати й плакати над ними. Морозьте, їжте, роздавайте тим, кому треба».

Media Vechir

журналіст