Чому тривожні люди — насправді найкращі професіонали. Несподіваний погляд психотерапевта

Тривожність — не хвороба і не слабкість. Це особливість нервової системи, з якою народжуються мільйони людей. Психотерапевт Володимир Станчишин, який сам є тривожником, пояснює: таких людей не стало більше через війну — просто тривоги у всіх побільшало.

У подкасті «Точки опори» він разом із журналісткою Іловою Довгань розібрав, чим орхідеї відрізняються від кульбаб, коли тривога стає розладом і які інструменти справді допомагають не тонути у власних страхах.

Орхідеї і кульбаби: якими ми народжуємося

Станчишин використовує просту, але влучну метафору: одні люди народжуються кульбабами, інші — орхідеями. Кульбаби невибагливі й витримують будь-які умови. Орхідеї потребують більше догляду, але якщо їм дати правильні умови — розквітають приголомшливо.

«Тривожники — це орхідеї. Наша нервова система більш чутлива, більш налаштована на пошук небезпеки. Це просто такий код програмування — не добре і не погано, так просто є. Ми народжуємося з більшим відчуттям небезпеки і можемо з цим навчитися жити», — пояснює психотерапевт.

Бути тривожним через об’єктивні обставини не означає мати тривожний розлад. Кількість тривожників від війни не зросла — зросла загальна втома і рівень тривоги. Це різні речі.

Переваги тривожності: чому це не тільки мука

Тривожні люди надзвичайно підготовлені. Вони прораховують плани Б, В і Г ще до того, як щось пішло не так, перевіряють деталі, яких інші не помічають, і докопуються до найважливішого.

«Тривожні люди дуже точні. Вони докопуються до деталей, до яких інші б не докопалися. Вони першими почують небезпеку і скажуть усім: люди, треба вибиратися з печери — тут близько тигр. Вони зроблять вас безпечнішими і точнішими у спільній справі», — каже Станчишин.

Окрім того, тривожні люди чутливіші до досвіду інших — не йдуть по поверхні, а заглиблюються. Саме тому з них виходять чудові терапевти і журналісти.

Коли тривога стає розладом: три ознаки

Тривожність як риса характеру — це одне. Тривожний розлад — інше. Станчишин виділяє три чіткі сигнали.

Перша ознака — тривога не відповідає рівню небезпеки. Наприклад, людина не може вийти з туалету перед записом подкасту, хоча це не загрожує її життю.
Друга ознака — тривога є, а небезпеки немає. Людина йде на зустріч зі знайомою людиною — і ціпеніє від жаху, уявляючи люстру, що падає, або ракету, що летить саме в цей будинок.
Третя ознака — тривога заважає жити. Сюди входить психосоматика: синдром подразненого кишківника, перманентна температура 37,2, часті застуди без видимих причин — усе це може бути проявом надмірної тривоги.

Особиста історія: температура як сигнал тривоги

Ілона Довгань роками жила з температурою 37,2 — місяцями, без видимої причини. Лікарі радили викинути градусник або змінити клімат. Але коли вона їхала до бабусі в село — температура зникала.

«Я розслаблялася. В мене не було вимог, не було школи, не було постійного напруження. А потім, коли вже були телебачення, прямий ефір, постійна відповідальність — воно поверталося. Кожен місяць наприкінці місяця я захворювала. Я розкручувала цю історію в терапії роками», — розповідає вона.

Станчишин пояснює: джерел було два — вроджена тривожність і страх помилки, закладений у дитинстві. Коли в терапії вдалося попрацювати з самооцінкою і дозволити собі помилятися — психосоматика відступила.

Три інструменти, які реально працюють

Погляд із точки вічності

Запитати себе: чи буде це важливим через рік? Через десять років? Через п’ятдесят? Здебільшого відповідь — ні. Цей прийом допомагає побачити реальну ціну тривоги і вийти з катастрофічного мислення.

Найстрашніший сценарій

Замість того щоб уникати страшних думок — пройти їх до кінця. Провал, критика, кар’єра летить шкереберть. І — що далі? Зазвичай виявляється, що навіть «дно» можна пережити.

«Ми робимо експозицію в уяві — стикаємося з найстрашнішим страхом і виявляємо, що можемо його витримати. Ми не помираємо. Навіть із температурою 39, навіть із соромом — ми не помираємо. А за горизонтом може бути щось цікаве, чого ми ще не бачимо. Саме від цього дна можна відштовхнутися і рухатися далі», — пояснює психотерапевт.

Тестування реальності

Яка реальна ймовірність того, що найстрашніше справді станеться? Якщо людина в Ужгороді тривожиться через шахеди, що летять на Київ, — варто порівняти: а яка ймовірність, що на неї впаде корова з літака? Такий випадок у світі був. Але через корову ніхто не сидить у туалеті.

Коли тривога обґрунтована: про війну і план дій

Людина в Києві під час масованої атаки — її тривога відповідає реальності. Тут не треба «працювати з тривогою». Тут треба мати план.

«Тривога потрібна, щоб попередити нас про небезпеку і скласти план порятунку. Дії гасять тривогу. Беру рюкзак, спускаюся в укриття, знаходжуся серед людей. Якщо це нестерпно — виїжджаю з Києва. Це абсолютно закономірний, психічно здоровий план», — каже Станчишин.

Водночас людина в Ужгороді без повітряної тривоги, яка не може вийти з ванної через страх шахеда, — це вже інша ситуація. Тут тривога не відповідає реальності, і з нею треба працювати.

Щоденник, ліки і гумор як терапія

Щоденник особливо ефективний у кризові моменти: на початку війни, під час розлучення, у переломні періоди. Виписування думок дає змогу оцінити їх із боку і побачити власну динаміку з часом.

Щодо медикаментів — Станчишин відправляє до психіатра всіх, хто потребує, і не вважає це соромним. Сам він приймав антидепресанти рік і три місяці під час повномасштабного вторгнення.

«Антидепресанти — це не слабкість і не залежність. Вони допомагають нервовим зв’язкам відновити нормальне пульсування, і все, що проговорюється в терапії, нарешті знаходить своє місце. Наші прабабці теж не хотіли пити ліки від запалення легенів. Але антибіотики врятували людство. Антидепресанти — та сама логіка», — пояснює психотерапевт.

І окремо — гумор. Тривога ненавидить гумор, бо хоче, щоб усе було дуже серйозно. Хороший терапевт сміється разом із клієнтом — не над ним, а над тривогою. І саме це часом рятує краще за будь-яку техніку.