4 Березня, 2024

наш запал

«Червону руту не шукай вечорами»: як творив та відпочивав Володимир Івасюк

Легендарний автор «Червоної рути» любив вечори.

У цей час він вечеряв із родиною, тусувався з друзями, цілувався з дівчатами в кіно. А ще увечері та вночі композитору найкраще працювалося над піснями. От і не вір після цього, що всі творчі люди — «сови».

«Вечір» відтворює, як проводив вечори Володимир Івасюк.

Казки, домашні концерти та зустріч із ластівкою

Хлопчик у формі моряка боязко виходить на середину класу. Хлопчика прошивають поглядами серйозні дяді та тьоті. У дальньому кінці кабінету за сина тримає кулаки письменник Михайло Івасюк.

«Якщо запитають, скільки тобі років, кажи, що шість», — радить батько хлопчику за кілька хвилин до того. Насправді малому чітеру лише п’ять, а в такому віці до школи зарано.

«Володько, що ти нам заспіваєш?» — люб’язно запитує у хлопчика вчитель музики.

Майбутній композитор набирає повітря в груди і заводить улюблену пісню:

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!

«Вечірня пісня» на музику Кирила Стеценка — хіт домашніх концертів, які Володя Івасюк влаштовує для батьків і друзів родини. Музична програма плавно перетікає в літературну. Хлопець знає напам’ять і чудово декламує вірші Шевченка, Франка, Лесі Українки, Андрія Малишка та інших українських класиків.

А перед сном Михайло Івасюк розповідає сину казки. Без батьківських оповідок малий і ложки до рота не візьме.

Дні минають за днями, а криниця з казками катастрофічно вичерпується до дна […] дитина ж не їсть, а свіжих казок немає (Cпогади Михайла Івасюка з книги «Монолог перед обличчям сина»)

Вечорами Івасюки гуляють вулицями рідного Кіцманя. Поринаючи у зелене буковинське надвечір’я, Володя частенько розпитував у мами і тата про різні дивовижі, що траплялися їм на шляху.

– Ось коли йду, місяць теж іде зі мною. А як стану – місяць теж стає. Чому це так, мамусю? […]

– Коли йдеш, місяць іде за тобою, пильнуючи, щоб ти бачив, куди маєш ступати, і щоб не вдарився об камінь чи не впав у рів […]

– А місяць не може впасти з неба?

– Ні, синку, він добре прив’язаний.

– Чим прив’язаний?

– Золотими променями […] Вони тримають його так, як ти тримаєш свій м’яч у сітці в коридорі. Зірки доглядають його. Бо якби місяця не стало, то вони б осиротіли і, мабуть, погасли…

– Чому б погасли?

– З горя, дитино. А тепер він каже, що нам уже пора спати.

(Розмова Володі з мамою. Зі спогадів М. Івасюка)

Одного вечора в Кіцмані розігралася буря. Рятуючись від стихії, до оселі Івасюків залетіла ластівка. У народі кажуть, що птаха в домі – до біди. Та дітям байдуже, що там кажуть ті нудні дорослі. Володя із сестричкою Галинкою хочуть приголубити крилату гостю, але вона чомусь верне від них свого дзьобика. Це гнітить Володьку.

– Чому вона сердиться? – питає.

– Ластівки, синку, не люблять, щоб їх тримали в полоні. Вони – як поети. Тужать у неволі, навіть гинуть. У клітці ніхто їх не тримає. Воля або смерть — чогось іншого ластівки не визнають.

(Зі спогадів М. Івасюка)

Вино, піаніно та Ленін

Володя Івасюк вчиться добре, але великої охоти до науки не має. За підручниками він сидить не більше двох годин. У вільний час гуляє з друзями. Але зазвичай вечорами хлопця манить до себе музика.

Та він усе відкладає набік і чи не щовечора йде до середньої школи, де в учительській кімнаті стоїть піаніно […] Отакі його дні і майже всі вечори, дві школи — дві турботи. (Зі спогадів М. Івасюка)

Квітень 1966-го. Володимир Івасюк — без п’яти хвилин випускник. Якось увечері хлопець купує в гастрономі пляшку вина, щоб відсвяткувати закінчення школи з однокласниками.

Весела компанія вирушає на центральну площу Кіцманя, де відлякує ворон пам’ятник Леніну. За легендою, захмелілий Володя підходить до бюсту, пильно вдивляється в кам’яні очі Ілліча та говорить:

– Ти – Володя, я – Володя… Ти лисий, а я маю ось який чуб. Тобі холодно, то я тобі дам свій капелюх.

Володимир Івасюк нібито так сказав напідпитку до бюсту Леніна, пише Cтепан Пушик, співавтор композитора, у книзі «Блискавиці б’ють у найвищі дерева»)

Навеселившись досхочу, компанія розбігається. Та на півдорозі додому Володя згадує про капелюх.

Повертається на площу, залазить на постамент, намагається обережно дотягнутися до картуза. Але, не розрахувавши сили, ненароком зачіпає бюст.

«Вождь мірового пролетаріату» з гуркотом розлітається на друзки.

Вранці по всьому місту зчиняється гвалт. Хто посмів влаштувати «ленінопад» задовго до того, як це стане мейнстримом?

«Злочинця» вираховують за порожньою пляшкою, яку він необачно залишив біля пам’ятника. Кіцманський комсомол виносить Володимиру Івасюку сувору догану. Про вступ до музичного училища хлопець міг забути.

Заводський рок-н-рол і пісні біля вогнища

Невдовзі Івасюки переїжджають до Чернівців. Володя вчиться в медінституті та підпрацьовує токарем на заводі. Після пар і роботи грає у студентському ансамблі «Буковинка» та керує заводським хором.

Я довго просиджую вечорами над збірниками пісень, підбираю найкращі твори, щоб вони сподобалися тим людям. Треба дорожити їхньою добротою.

Володимир сестрі про заняття з хором. Зі спогадів М. Івасюка

На вечори вихідних у Володі особливі плани. Хлопець вдягає на плечі рюкзак, бере гітару і їде електричкою до гір. Під зоряним небом Карпат, у полум’ї гуцульської ватри, народжуються перші пісні композитора.

«Я й досі пам’ятаю, як під сидінням хлюпотів загонистий Черемош, а нестримна течія сліпо вдарилася об наш автобус із таким завзяттям, що він аж похитувався, як колиска, і справляв враження, що от-от полетить догори колесами. У ті напружені хвилини в автобусі пролунала на повен голос чудова пісня Володі. Здається, хвилі Черемоша заслухалися словами й мелодією пісні і полагіднішали. Автобус, перевалюючись з каменя на камінь, якимось чудом доповз до крутого берега», – Назарій Яремчук у спогадах про мандри з Івасюком.

Вечірній секрет «Червоної рути»

«Відлітали журавлі», «Каштани», «Відлуння твоїх кроків», «Мила моя», – наприкінці 1960-х Володимир Івасюк сипле шлягерами, як щедрий господар колядникам на Різдво. Та є серед них одна пісня, яку композитор не може завершити кілька років.

Одного вечора 1968-го Володя гортає у батьковій бібліотеці книжку народних пісень, зібраних фольклористом Володимиром Гнатюком на початку ХХ століття. Погляд сонграйтера зупиняється на таких рядках:

Ой ходила, говорила гільтайова мати,
Назбирала троєзілля мене чарувати,
Назбирала троєзілля червону рутоньку,
Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

Відтоді таємниця диво-квітки не дає Івасюку спати спокійно. Він їздить карпатськими селами, розпитуючи літніх людей, чи відомо їм щось про народну легенду.

На Путильщині хлопець дізнається історію про руту червоного кольору, що росте лише раз на рік, у ніч на Івана Купала.

Якщо під час того чудодійного цвітіння будь-яка дівчина знайде той дивоцвіт, то візьме в нього всі чари і причарує назавжди свого коханого леґеня.

Зі спогадів М. Івасюка

Схоже, пазл склався. Володя Івасюк проводить безсонні ночі над нотами, але його червона рута все ніяк не розквітне.

Замість віршів про любов виходить якийсь Толкієн з мавками, а мелодія в стилі рок-балад улюблених «Бітлз» під корінь зарубує весь фольклорний вайб.

Перший чистовик багатостраждального шлягеру датується 18-м грудня 1970 року. Рукопис під назвою «Черлена рута» Володя дарує на день народження подрузі, Марії Соколовській. Жінка зберегла заповітний аркуш до наших днів.

Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір.

Бо твоя врода —
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.

(Приспів пісні)

У новорічний вечір 1971-го Володимир Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич співають «Червону руту» зі сцени «Пісні року» в москві. Овації публіки не стихають кілька хвилин. У листах глядачі концерту визнають пісню буковинця найкращою на конкурсі.

Безсоння та останній вечір

Після тріумфу «Червоної рути», у 1972-му, Володимир Івасюк вступає до львівської консерваторії. Проводити вечори з родиною чи друзями у нього немає ані часу, ані можливості. Мегапопулярний композитор бере участь в естрадних концертах, телевізійних та радіоефірах. А вночі працює на студії та пише нові пісні.

Насичений графік призводить Івасюка до емоційного вигорання та депресії. В архівах Львівської обласної психіатричної лікарні зберігся запис про госпіталізацію Володимира Івасюка від 18.04.1977. Діагноз: неврастенія.

Втім, ментальне здоров’я композитора поступово покращується. 6 червня 1977-го він «у гарному стані виписаний додому».

«Протягом останніх двох років дуже інтенсивно працював, мало спав, проте продуктивність почала поступово знижуватися. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово з’явилися роздратування, спалахування, абсолютно не міг спати, легко стомлювався, відчував головні болі, різко упав настрій, час від часу з’являлися суїцідальні думки, не бачив виходу із становища, що склалося», – з медичної картки Івасюка.

Увечері 23 квітня 1979 року Володимир Івасюк працював у журі конкурсу молодих виконавців у Хмельницькому. Це був останній вечір, коли композитора бачили живим.

«Увечері після концерту ми вирішили провідати Володю, трохи поговорити з ним. Дивилися гумористичний польський журнал. Володя читав жартівливі підписи під малюнками […] дивився телепередачі з Москви, де мала прозвучати його пісня. Потім пішли вечеряти. Він трохи посидів і пішов», – зі спогадів мистецтвознавиці Ольги Рутковської.

Зранку 24 квітня Івасюк прибув до Львова. Забіг додому, поснідав, помився та помчав на пари. Матері сказав, що повернеться до обіду.

Пізніше студенти консерваторії згадували, що бачили, як серед дня композитор спокійно сів до автівки з незнайомими їм людьми у чорних пальто. Далі сліди Івасюка губляться.

18 травня 1979 року Володимира Івасюка знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Записи нових творів, що лежали в портфелі композитора, зникли.

Радянські слідчі постановили, що Івасюк вчинив самогубство. Однак у червні 2019-го Київський науково-дослідний інстутут судових експертиз дійшов висновку, що композитор фізично не міг накласти на себе руки. Слідство у справі триває сорок четвертий рік.

Вечірній Івасюк: плейлист

Вечори займають у треклисті Володимира Михайловича особливе місце. Для нього це магічний час, коли оживають дива із народних міфів та легенд. Саме тоді можна з легкістю причарувати найнеприступнішу кралю («Червона рута»), злетіти до небес над засніженими Карпатами («Я твоє крило») або віднайти нездійснене кохання у царстві Морфея («Запроси мене у сни»).

А часом вечір у піснях Івасюка — це…звичайний український вечір. Світло ліхтарів відбивається на стародавній бруківці («Вогні Львова»), легенький вітерець перешіптується із деревами («Каштани»), а зустрічі та розлуки відходять у пітьму, як космічні кораблі у далекий космос («Відлуння твоїх кроків»).