31 Жовтня, 2023
вечірнє місто
«Грали уривок з вистави, а хлопці тримали бронежилети». Про що Ада Роговцева розповідала ввечері на станції метро в Дніпрі
Автор: Юліанна Кокошко
Ввечері 26 жовтня Ада Роговцева була на сцені Жовтневого палацу у Києві, грала у виставі «Схоже на щастя». А після виступу одразу сіла в авто і за ніч доїхала до Дніпра. Акторка поспішала, бо на День української писемності та мови мала важливу зустріч у місті.
Ввечері на станцію метро «Вокзальна» прийшло близько 300 людей різного віку: зібрались послухати, побачитись, а хтось – і обійнятись з Адою Роговцевою.
Акторка годину читала вірші Лесі Українки, Ліни Костенко, власні. А поміж тим багато розповідала про те, як ставиться до української та російської мов, про свої стосунки з педагогами та сім’єю.
Її голос час від часу переривав гуркіт вагонів. Коли було зовсім гучно, Ада Миколаївна зупинялась та, сердячись на потяг, щиро зізнавалась: «Він мені заважає!»
А потім продовжувала свою неквапливу розповідь. Ось декілька уривків з неї.
Ми грали уривок з вистави, а хлопці тримали за нами бронежилети
Я 36 років пропрацювала в російському театрі. Знаете, это было время, когда мы даже не задавали себе вопросов. Мы ставили спектакли на русском языке, тому що, чує Бог, вистави українською мовою вистави майже не продавались. Так було, ми грали російською.
Дуже вдячна, що люди, які приходили на мої вистави, мали терпіння і віру в те, що я колись буду грати тільки українською. Наше українське слово звучало, звучить, і буде звучати вічно.
Ми виїжджаємо виступати на фронт. Якось акторка театру імені Івана Франка Ляля Руснак голосно співала, а наші кажуть: тихо, сепари чують! Тобто вони були зовсім поряд.
Якось ми грали уривок з вистави, а хлопці тримали за нами бронежилети. Ми поїхали звідти, а через дві години туди, де ми грали, прилетіло. Поранило двох хлопців.
Боже, Боже, у Ади шевченківська хата
Живеш, а потім тебе у 50 років кидає на землю. Я придбала хату в селі.
Іван Миколайчук казав: «Боже, Боже, у Ади шевченківська хата». Вона і зараз, на превеликий жаль, така, і це мені не робить честі. Привчилась все віддавати, а собі не назбирала.
Стоїть моя хата, там скриня, а в ній плахти. Чарівний мотлох, який збирали баби, воно все дуже мені дороге.
На своїм подвір’ї, у селі, старість зустрічаю. Коли живеш на світі 86 років, стільки бачив, стільки знаєш, що всі люди на планеті тобі, здається, зрозумілі і знайомі. Кожну людину варто любити. Тож любимося!
Настане той час, коли буде наша Перемога. І всі хлопчики з окопів, бліндажів повернуться до нас.
До мене у відпустку приїхав онук, він воює під Бахмутом. Я вже стара, через це я іноді тяжко дихаю – всі до цього звикли. А мій онук, в якій кімнаті б не знаходився, каже: «Ада, це ж прильот!».
Бабине дихання тримає його там, нагадує війну. Що це за страх? Безстрашний мій хлопчик…
В мене немає однакових вечорів
Я не маю однакових вечорів, – розповіла Ада Миколаївна. – Я або в селі, в хаті, або у онука, або у правнука.
Дуже багато читаю, іноді до ранку. Але то вже не вечори, а ніч. Читаю так багато, що аж голова пухне.
З віком задаю собі питання: а на що? Змолоду пригодиться, а коли старий… Але це розрада.
Здебільшого читаю українську літературу. Ще зараз є дуже хороші переклади на українську світових бестселерів.
Зараз деякі кажуть: Достоевский, Пушкин, они же не виноваты, они же вечные… Хай вони будуть вічними, але потім. Коли буде Перемога. Коли мине час, народяться нові покоління, які спокутують той гріх, ту провину, те пекло, які вони нам дали. Потім російське мистецтво, російська література. Зараз – свої.
Свої виступають і в метро, і скрізь, де тільки можуть. Андрухович, Забужко, Шкляр, Матіос. Наша література зараз сягає вершин. Було піднесення, коли розстріляли те покоління, репресії. А тепер народилось покоління дуже високої літератури. І справжнього образного повноцінного українського слова.
Вчора вранці я закінчила читати книжку Матіос «Мами». Всім, у кого небайдуже серце та розум, я раджу її прочитати. В неї досліджується, що таке мама без сина, який помер або загинув на війні. Що то за пекло.
Господь, життя і люди наробили так, що страждань вистачає. Але немає такого страждання, яке б могло піти в порівняння з втратою мамою свого сина. Якби ми не любили своїх батьків, з цією втратою, мабуть, і після смерті я не змирюся. Мого сина забрав Чорнобиль.
Підтримка для кожного
Звісно, метро – не краще місце для творчої зустрічі. Окрім шуму потягу, який приходив на станцію, голос актриси час від часу переривали оголошення співробітників метрополітену.
– Що він каже? – питала Роговцева. – Ні, мені не страшно – просто цікаво!
Лякатись і справді не було причини, бо зараз, під час війни, метро є чи не найнадійнішим укриттям.
Може й на краще, що там, на глибині у декілька десятків метрів, не було мобільного зв’язку. Завдяки цьому дзвінки телефонів не псували чарівну атмосферу. Звуків повітряної тривоги, яка декілька разів лунала того вечора, теж не було чутно. Час ніби зупинився, щоб дати змогу глядачам та артистці насолодитися один одним.
Наприкінці зустрічі глядачі не поспішали розходитись: несли Аді Роговцевій квіти, просили автограф. Вона не відмовляла нікому. Писала побажання на плакатах зі своїм зображенням або просто на папірцях, спілкувалась майже з кожним, хто до неї підходив. Когось гладила по голові, когось тримала за руку.
Серед глядачів була дівчина з жовто-блакитним букетом бавовни. Вона підійшла до Ади Роговцевої, подарувала їй букет. Розповіла, що її хлопець воював на Донеччині.
А тоді розплакалась в обіймах акторки.
Зустріч закінчилась спільним фото. І надією, що наступна відбудеться не в метро, а в гарному залі після перемоги.
Фото автора
