Мовчки тримаємось за руки: 480 вечорів однієї сім’ї в окупації

Частина українських земель досі в окупації. Як проводять вечори ті люди, які залишились у своїх домівках на території, яку контролює ворог? 

Нам вдалося зв’язатися з родиною, яка весь цей час перебуває в такому місті. Вони розповіли “Вечору” про те, що дає їм сили жити в таких непростих умовах і як підтримують один одного.

 Сім’я погодилась розповісти про свою вечірню реальність тільки за умови повної конфіденційності.

Бур’яни, вищі за людину

Олена і Володимир — подружжя, яке живе в невеличкому містечку на півдні Запорізької області. Колись в місті розвивався аграрний бізнес, з міст-мільйонників повертались молоді підприємці, залучали інвестиції для розвитку.

Понівечені будинки, бур’яни вище людського зросту, вирви від обстрілів та вивіски від магазинів, салонів та кафе, які валяються  до цього часу у центрі міста.

Це все, що залишилось на згадку про тихе, але яскраве провінційне життя.

Після 18.00 життя у місті стає на паузу

– До війни у нас було наповнене життя. Хоч ми з чоловіком вже пенсіонери, але все одно продовжували працювати на своїх підприємствах, яким віддали по 30 років свого життя. Після роботи поспішали додому. Тримали невеличке господарство, бавилися з онуком, водили вечорами  його на різні гуртки, збиралися з дітьми за столом, сміялися, ділилися планами та здобутками… 

Зараз ми залишилися удвох у своєму великому будинку. Його збудували у молодості, аби було де усій родині розміститися та дружно жити, –  розповідає Олена.

Діти цих людей виїжджали під кулями і постійним артобстрілом на підконтрольну Україні територію, аби врятувати своїх малюків. 

Ця ж сімейна пара зосталася на рідній землі, у рідних стінах, аби доглядати за старенькою 90-річною бабусею, яка б точно не перенесла такої важкої дороги.

 – Після 18.00 життя у нас стає на паузу. Ніхто не ходить вулицями, Тільки у власних дворах люди трішки ворушаться. Займаються побутовими справами, – розповідає співрозмовниця.

Побутові балачки з сусідами

   До повномасштабної війни наша героїня зі своїм чоловіком полюбляла вечорами побазікати з сусідами, обговорити всі свіжі новини, поділитися досягненнями дітей та онуків.

 Зараз більшість їхніх знайомих виїхало. Але з сусідами, які залишилися, подружжя залюбки обмінюється рецептами консервації. Чоловіки допомагають лагодити будинки один одному, по-сусідськи діляться інструментами. 

  – В городах у мене живе жіночка моїх років. До війни ми лише віталися одна з одною. А зараз, коли зустрічаємося на вечорниці з сапами у руках – можемо й потеревенити:  про урожай, хто чим шкідників знищує, про рецепти. При цьому паралельно прополюємо кожна свою грядку, – говорить пані Олена.

Спільна вечірня справа зближує 

Аби відігнати важкі думки, подружжя вечорами по-максимуму завантажує себе роботою. Вдень вони ходять до будинку дітей, які виїхали, доглядають за ним, збирають врожай з городу, який там посадили. Ввечері приносять усе це добро додому й починають переробляти.

– До війни ми з донькою вже майже нічого не консервували. Не бачили у цьому потреби. Якщо й робили якісь заготовки на зиму, то все нарізали й закидували у морозильну камеру.

 Зараз же реальність диктує нам нові правила. Я дістала з горища ключ для консервування, відкрила давно забуті рецепти, чоловік приніс мені банки. Вдвох з нашої кухні щовечора робимо мінізавод й катаємо все: огірки, помідори, салати, варення, вичавлюємо яблучний, виноградний, томатний соки, – розповідає жінка.

Подружжя робить гастрономічну подушку безпеки на зиму, бо вже на початку війни їхній родині довелося три тижні просидіти без світла, тепла, води та їжі. Вже думали, що доведеться запарювати дерть, якою годували свиней. 

Ще їхня робота у тандемі відволікає від думок про важкі події навколо.

– За день, буває, набігаєшся, перекидаємося з дружиною тільки парою слів. А тут, коли вдвох працюємо, то й ніби друге дихання з’являється.

Хочеться з дружиною й новини обговорити, і про дітей побалакати.

Згадуємо поїздки на море з кумами на нашому “запорожці”, як жили в наметах, як готували їжу на пляжі у Бердянську. Кожен з нас пригадує маленькі, але такі важливі деталі, таке відчуття, що це позавчора було, – посміхаючись, розповідає Володимир. –  Так за розмовами й робота швидше робиться, і ми з дружиною наче рідніші стаємо один одному.

Подружжя, яке щодня в банки ховає частинку літа та їхньої наполегливої праці, гріє думка, що усю цю роботу  вони роблять не дарма.

Що онуки нап’ються соку з яблунь, під якими у мирний час  так любили будувати халабуди.

Це та мрія, яка дає їм сили та наснагу жити, працювати, не опускати рук ні на хвилину. 

Найщасливіші вечірні хвилини – зв’язок з дітьми та онуками 

Найбільший біль усіх сімей, яких розділила війна –  неможливість міцно обійняти найрідніших людей. У випадку наших героїв – це ще й неможливість їх нормально почути. Про відеозв’язок взагалі й мови немає.

  – Я вже забула, як це: базікати по телефону. Щодня маємо проходити квест, аби хоч десь піймати  сигнал зв’язку  та надіслати повідомлення, що живі. Чоловік зі свого телефону раз в декілька днів може дозвонитися доньці. Діалог триває не більше хвилини, але ж це зараз на вагу золота, – розповідає жінка.

У  містечку з самого початку війни зруйновані об’єкти зв’язку, сигналу українських мобільних операторів майже немає. Люди знають, де саме можна хоч інколи зловити сигнал мережі та спробувати зателефонувати рідним.

– За гарної погоди та за умови, що не будуть глушити зв’язок, то навіть через месенджери можна декілька фото надіслати дітям та отримати від них фотографії. Завантажуватися одна фотографія може з півгодини, але ми чекаємо, бо знаємо, що побачимо світлини усміхнених онуків, – говорить жінка.

Про підтримку 

Після заходу сонця, коли всю роботу переробили, Володимир і Олена лягають відпочивати. Вони цінують такі моменти та просто те, що є один в одного. 

Кожен з них удає, що спить, хоча вир думок у їхніх головах не вщухає.

– Отак однієї ночі думки не давали мені заснути, тож я вирішив зробити автоматичні ворота. Ну а що, часу у мене задосить. У гаражі чимало всякого добра. Уявляю, як діти здивуються, коли будуть під’їжджати до нашого будинку після деокупації, а їх чекатиме ціла автоматизована система на воротах, – ділиться планами чоловік.

Олена та Володимир знають приблизний час, коли вночі починається канонада вибухів, від яких трусяться стіни.

 – Щоб підтримати один одного, ми просто мовчки тримаємося за руки. Це наш вияв любові, – зізнається пан Володимир.

 Ніколи не кажуть один одному в голос, чого бояться найбільше.  Та й відганяють  від себе похмурі думки, бо немає сил та часу, аби розкисати.

Ще скільки усього потрібно встигнути зробити. 

Почитати ще історії про сімейні вечори:

• вечори на хуторі сім’ї пасічників Кулінців;
• 42 роки спільних вечорів пари з полтавського села.

Бойкова Оксана

журналістка з Пологів, Запорізька область