Що написати коханому ввечері: ось приклади листів Лесі Українки та Ольги Кобилянської

“Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!” – писала закохана в Сергія Мержинського Леся Українка. 

Культурна діячка захоплювалася чоловіком і неодноразово згадувала його в листах після знайомства в Ялті.

Коли Сергій нездужав, Леся Українка приїздила до нього додому — зрештою, останні місяці життя Мержинського провела коло його ліжка.

Нещасливе кохання спіткало й Ольгу Кобилянську — вона писала купу листів до Осипа Маковея, проте не отримувала взаємності у відповідь. 

Слова письменниць сповнені відданості, часом болю і в усіх випадках — найщиріших почуттів.  

“Вечір” зібрав уривки з листів Лесі Українки та Ольги Кобилянської своїм коханим. Для всіх, хто шукає натхнення чи взірець для повідомлень своїм половинкам.

Леся Українка до Сергія Мержинського

• 7 листопада 1900 р. 

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!

Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…

А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.

Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Леся Українка та Сергій Мержинський

Ольга Кобилянська до Осипа Маковея

• 17 серпня 1901 р. 

Стільки жінок є на світі стільки легкодушних, подлих і всім ви вірили — лише мені ні, що мене Бог покарав такою глибиною чуття і лише на те, щоби мені на останку той, котрий одиноким моїм царем був, не повірив. О Боже, зрозумійте мене і зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити і перестане аж тогди, як її серпе застигне. Тепер я переконуюся, шо нещасні тоті, котрі вірні так по-собачому, як я! Що Вам була моя вірність? Нічим. Любов — нічим. Я Вам була нічим у ваших очах. Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори.

Убийте мене власною рукою, лише щоби я не мучилася довго. У кого душа і любов поважні, як смерть, они страшно мучаться. Що она любить — то вже навіки любить. Она літами для свого дорогого медведя у душі рай носила. Він її царем білим був. Цe не може бути, що він споневіриться її. Я ніколи інакше не напишу. Як умирати буду — то не скажу інше як те, що лише одного любила. Вірте, вірте. Боже мій — Боже мій!

Ольга Кобилянська

• 13 серпня 1902 р.

Можете повірити, що мої почування поважні, як смерть. Я бачу… що Бог дав мені десять душ і серць і всі ти десять зіллялися в одну і моляться за Вас. Я мала дві цілі, що споїлись в одну — Ви і література. Се щось було нерозривного для мене. Ви відривайтесь від мене, о пане Маковей, Ви такі сильні, Ваша рука годна мене в гріб трутити…

Чому Ви не маєте до мене заходити, а чому я не маю з Вами приставати, як досі? Чому, властиво, чому? Боїтеся чого і моєї сторони? Не бійтеся. У мене честь така, як у Вас, і так само мені мила, як Вам ваша мила, і слухайте ще раз пане Маковей! Ніколи не зажадаю від Вас чогось, чого самі не зможете дати. Надто себе і Вас шаную. Я хочу в собі переломити те, що все мене лякає тепер перед Вами, коли побачусь проти Вас. 

Осип Маковей