5 Вересня, 2024
наш запал
«Стрес на роботі такий, що одразу схудла на 5 кг»: трудові будні й вечори українок, які виїхали за кордон через війну
Автор: Віта Корнієнко
«У ці дні страшних обстрілів ми раді, що ти там», — написали рідні українці, яка живе і працює у Нідерландах після російських ракетних атак на Полтаву й Львів.
Весною 2022 року багато українських жінок виїхали за кордон. Хтось планує повертатись, а хтось — вже ні.
Буває, що від їх сторінок у соцмережах відписуються, щоб не бачити життя без війни. Або прямо критикують — мовляв, добре влаштувались й горя не знають.
«Яка гульба?! Робота зранку до ночі, перевтома, апатія і нервові зриви», — часто відповідають наші за кордоном.
Вечір.Media попросив трьох українок розповісти про їх вечори, життя і роботу далеко від дому.
Далі — їхні історії.
Софія Ковалівська, Чехія
«Розраховую лише на себе»
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, у Києві не почувала себе у безпеці. Не хотіла турбувати близьких й вирішила: їду за кордон.
Так опинилась у Празі. Місто нагадує водночас наші Київ і Львів — така архітектура. Ця схожість трохи згладжує страх чужого.
Мова — це головне і велике «але» в іншій країні.
Багато кажуть про підтримку, допомогу, розуміння ситуації, в якій опинились українці. А мій досвід такий — ні, чехи принципово хочуть, щоб ти «mluvil česky»
Пощастило, що я опинилась у гурті українців, які знали чеську мову і допомогли. Не всі наші такі, але небайдужі люди знаходяться.
Зі сторони думаєш: тут спокійно, ні тобі повітряних тривог, вимкнень світла. Відпочивай же, ну!
Але страх за близьких нікуди не зник. Він тут, на відстані, ще більший.
Одні співають на підтримку, інші женуть з країни
Влаштувалась покоївкою у місцевому готелі.
Буває, що не встигаємо підготувати номер до заїзду гостей. Люди приїхали, вселилися, а я тільки-но почала прибирати апартаменти.
Поспішаю, нервую — компанія хлопців стоїть у фоє й чекає. Вони знудились і питають: як звати, звідки ти, скільки років?
«З України», — кажу. А вони вмить оживились і на весь готель, — «путін — хуйлоооо, ла-ла, ла-ла, ла!». І гасло наше, — «Слава Україні! Героям Слава!».
Це були словаки, сильно підтримали в той момент.
Але були й неприємні ситуації.
Якось прибирала в номері, двері відчинені й тут раптом влітає якийсь чоловік. Кричить, лається чеською. Злякалась, пояснюю, що не розумію, чого йому треба.
А у відповідь чую — «як вже ці українці дістали» й «вимітайтеся звідси». Боляче, нічого ж не зробила поганого
У команді готелю багато українських дівчат, бувають моменти, ділимося, розуміємо одне одну. А ще колежанки з інших країн підтримують.
Працюю у готелі шість днів на тиждень. Й часу на вечірні прогулянки майже немає.
Якщо вдається вибратись кудись, то йду дивитись місцеві пам’ятки. У Празі популярний митець Давид Черні (David Cerny), його роботи дійсно вражають — відпочиваю, коли дивлюсь.
А буває, так психологічно і фізично виснажена, що нічого не хочу. Хочу додому, до друзів.
Все, що хочу побажати нашим дівчатам, які там само працюють — терпіння вам і розраховуйте, будь ласка, лише на себе
Наталія Лазарець, Польща
«Від стресу на роботі одразу схудла на 5 кг»
Кілька років тому працювала журналісткою у місцевій газеті в Україні.
Мали з чоловіком спільний бізнес і щоб розкрутитись потрібні були гроші. Вирішили, що поїдемо за кордон на заробітки.
Поїхали у Чехію, потім у Польщу. Коли почалась війна, там і залишились.
Працювали на заводі Panasonic, збирали телевізори. Процеси не складні: дроти скотчем приклеїти, гвинтики вкрутити, захисну плівку на екран наклеїти.
Але це цілий день на ногах стояти, у незручному взутті з важкими металевими носками.
І важко психологічно — день у день стоїш годинами, сам на сам зі своїми думками, виконуєш одноманітну примітивну роботу. Їде дах!
Перейшли працювати на завод окулярів Rodenstok. Думали, — «Ну, хоч тут може легше буде». Але ж ні! Графік скажений, і дорога на роботу тільки в одну сторону 1,5 години.
Роботу треба було робити дуже швидко, норма — обов’язкова. Стрес був такий, що одразу схудла на 5 кг. Стала важити 46 кг.
Щоб заробити, обрали ненормований графік: зміни «тасувались» кожні 2-4 дні. То нічна, то вранішня, то денна. Виснажувало до краю. Добре, що умови проживання хороші були, новий готель.
Опісля працювали на складі H&M у Польщі, там на бренд кажуть «Ха Ем».
З житлом не пощастило, постіль, матраци старі й брудні. Робота по 10 годин, дорога 40 хв в одну сторону.
Через навантаження й переперчене та пересолене харчування на складі організм «запротестував» — з’явився висип на шкірі. Для мене це був ще один стрес.
Рахувала дні, — «Коли це вже закінчиться…»
Найбільша щоденна проблема — це мовний бар’єр.
У новій країні тобі треба з нуля влаштовувати життя: знайти лікарів, майстрів, перукаря. І все це — ніби навпомацки, нічого не знаєш, нічого не розумієш.
Чи адаптувалася я у новій країні? На складі, заводі — точно ні. Просто рахувала дні, коли це скінчиться.
На складах більше конкуренції, ніж підтримки. Там усі билися за місця, за сканери, візки. У таких умовах не до дружби. Часто вловлювала поділ українців на «східняків» й «західняків», це відчувалось у відгуках, ставленні
Дискримінації від поляків не було.
Співчувають нам через війну. Але для них це якась абстракція — важко усвідомити на повну те, чого не відчув сам, не почув й не побачив наживо.
Трохи адаптувалась, коли пів року працювала у сім’ї поляків, які вирощували породистих цуценят.
З ними хоч мали відчуття свята, домашню атмосферу, якось налагодилось. Думала: польську вивчу, побачу, як живуть поляки, які у них традиції, страви.
Але собаки — це тварини, яким потрібен постійний догляд, 24/7. І коли у роботодавців вихідний, то у нас його немає.
Виконувала роботу по дому: купала цуценят, гляділа інших тваринок, морських свинок, мавп, щура, хом’яка, удава, рибку, три собаки.
З плюсів: жили у домі роботодавців поляків, їли всі разом, всі свята відзначали разом.
Шеф давав на вихідні авто, щоб могли поїхати у місто, у магазин, погуляти.
З мінусів: важко жити у когось вдома. Відчуття таке, ніби ти постійно у гостях і боїшся щось зробити не так. Також не було зрозуміло — коли робочі дні, а коли маєш вільний час. Будь-коли можуть покликати щось робити, бо ж ти там живеш.
Також у сім’ї були вечірки майже кожного вікенду. Музика гупала пів ночі, а ми за стінкою пробуємо поспати
За кордоном не вимикала додаток повітряної тривоги
Але разом з цією польською сім’єю організували бус на ЗСУ. Мама мого чоловіка активно зайнялася волонтерством. А роботодавці були солідарні з Україною.
Війна тисне психологічно. Постійно тривожишся і щодня новини моніториш.
Додаток повітряної тривоги там не вимикала. Цей стан краде будь-яку радість і спокій.
Зараз працюю рекрутеркою, вдома віддалено. Допомагаю українцям з пошуками роботи. Розповідаю усе з власного досвіду, знімаю про це TikTok.
Вечорами можу сісти на велосипед і покататись. Люблю тварин на шляху зустрічати — зайця можна побачити, лисицю чи косулю.
Ще до друзів їздимо на шашлик чи просто на чай, новинами обмінятись.
Це зараз так, а коли працювала на заводі, то ні сил, ні настрою не було. Є вільний час? Ок, буду спати або просто дам собі спокій.
Які культурні або побутові відмінності найбільше здивували
Дивують відмінності в їжі: вона непогана, але відрізняється. Наприклад, поляки їдять деруни з…цукром!
У них немає сирників, важко знайти пельмені, немає морської капусти, ряжанки.
Не можу звикнути, що крамниці зачинені у свята та неділю.
Також майже в кожному селі є пожежна частина. Спочатку злякалась вночі, коли вперше почула сирену. Це наче наша «повітряна тривога» на все село
Потім зрозуміла, що вона тут лунає часто, бо рятувальників викликають не тільки на пожежі.
Що хотіла б сказати українкам, які також змушені працювати за кордоном?
Помітила, що навіть після роботи по 10-12 години, далеко від дому, наші завжди виділяються тим, що тримаються — не втрачають… те, що називають чарівністю, жіночністю. Чи світло в собі.
Тому обіймаю кожну, знаю, що це важко фізично і психологічно
Наталія Чернявська, Польща
У Польщі працювала до повномасштабного вторгнення росії. Вперше побувала у 2017 році, поїхала з Чернігова — хотіла змінити життя, оточення.
Головна проблема у всіх тут — мова. Кажуть, що мови подібні, але треба бути обережною, бо схожі слова мають різний сенс.
У 2022 році, коли Чернігів був під російськими обстрілами, знову виїхала. З перших днів — волонтерство, переселенцям допомагала.
Іншим допомагала, й сама стрес переживала — собі житло шукала, адаптувалась до нового міста, постійно боялась за рідних в Україні.
Живеш тут, а рука постійно на пульсі подій там.
Працювала оператором верстата на виробництві. Ще на автозаводі, де запчастини роблять. Робота нелегка — шість днів на тиждень, все на ногах, береш кілька змін, бо ж треба заробляти щось.
Чую часто: працювати прибиральницею, продавчинею — який сором!
Жебрачкою бути — оце соромно. А це все важка робота за яку люди отримують гроші. Часто вимушена робота, бо вдома людина втратила все і приїздить будувати життя з чистого аркуша.
Ввечері, якщо це не зміна на роботі, то хочеться тільки спати і їсти. Добираюсь до ліжка й на тому все.
Так, країні цікава, люди й оточення нове. Але робота тут така важка, що на все це не залишається сил.
Раю тут немає. Також треба розуміти: ви тут гості й завжди ними будете.
Якщо вдається кудись поїхати, на природі побути, з близькими людьми, то це дійсно розрада.
Нашим дівчатам хочу сказати, що все можливо, тримайтесь. Коли здається, що не впораєтесь, пам’ятайте, що все буде добре.
Вчіть мову, розвивайте себе і тоді — можливо все!
Ще про вечори за кордоном:
Ось, може вас зацікавить цим вечором
Ось про що ми пишемо в інших рубриках
«Чехи думали, що ми їмо одне сало!»: як рестораторки з Кіровоградщини готують українські страви в Чехії
«Це вам не естрада»: музкритик Філ Пухарєв написав книгу. Ось топ-5 статей, щоб відчути його стиль
Вішліст до свят від редакції Вечір.Media. А ще вішліст-бонус від знавчині гастрономії Марії Банько
«Плануємо секс і це так круто!»: чи можна підвищити лібідо — пояснює сексологиня